Як сприйняли новину на батьківщині Степана Бандери? Про це — в інтерв’ю з сільським головою Середнього Угринова, головою громадської організації “Бандерівське Земляцтво” Тарасом Федорівим.
— Тарасе Федоровичу, як громада малої батьківщини Степана Бандери сприйняла звістку про присвоєння йому звання Героя України?
— У Старому Угринові цю новину зустріли з великим піднесенням. Ми йшли до цього тривалий час, і робили все від нас залежне, щоб цей акт історичної (та і людської) справедливості, нарешті, відбувся.
Так, чи не кожен угринівець не тільки долучився до інтерактивного голосування у проекті “Великі Українці”, але і спонукав до цього своїх знайомих і родичів. Тоді Степан Бандера, за офіційною версією, став третім, а фактично — першим. Це був серйозний аргумент за його визнання Україною як Державою.
Сільською радою, сходом села ми прийняли та направили відповідне звернення до Секретаріату Президента України. А силами активістів громадської організації “Бандерівське земляцтво”, яку я очолюю, підготували десятки публікацій у місцеві та всеукраїнські видання, видали кілька книжок та брошур із цієї тематики, розмістили статті в Інтернеті, почали випускати газету “Бандера…”. Усе це робилося для того, щоб якомога більша кількість людей дізналася правду про Провідника ОУН.
Окрім цього, на малій батьківщині Степана Бандери ми організували кілька міжрегіональних культурно-масових заходів: “Угринівські Фестини”, один із етапів фестивалю “Різдво у Карпатах” та кінну “Бандерію”. А наслідком конференції Асоціації молодих сільських голів, яка відбулася на базі музею, стало спільне звернення кільканадцяти сільських громад нашої області.
За останні роки у Старому Угринові встановлено Меморіал Бандерів на родинному цвинтарі, барельєф о. Андрія — на реконструйованій та оновленій сільській церкві. Тут же захоронено одну із сестер Бандерів — Оксану. З минулого року, завдяки гранту обласного управління туризму ОДА, у нашому селі діє туристичний інформаційно-консультативний центр “Батьківщина Бандери”, а з січня цього року реалізовується ще один аналогічний проект, який фінансує Західно-Український Ресурсний Центр (Львів). І ще одне: нещодавно надійшла звістка, що проект нашої землячки Наталі Драпулі щодо створення молодіжного туристично-краєзнавчого осередку, який також опікуватиметься питаннями збереження історико-культурної спадщини, вшанування пам’яті героїчного покоління “бандерівців” 30-50-их років минулого століття, Президент України визнав переможцем у конкурсі серед обдарованої молоді.
Отож, якщо для когось загальнодержавне визнання Степана Бандери стало сюрпризом, то для нас — логічним підсумком довготривалої і копіткої праці. Тому, відійшовши від початкової ейфорії, ми і надалі плануємо працювати над тим, щоб у родинному селі пам’ять про Степана Бандеру та його славну родину була належно пошанована. Очевидно, не випадково онук Провідника пообіцяв передати високу державну нагороду саме до угринівського музею.
— Чимало наших краян твердять: таке визнання є запізнілим. Водночас, Партія регіонів, приміром, стверджує: такий указ Віктора Ющенка не сприятиме єднанню української нації. Якою є Ваша думка?
— Указ Президента про Бандеру, крім виключно морального ефекту, мав уже і реально-практичні наслідки. Зокрема, він здетонував нову хвилю зацікавлення цією особистістю. На жаль, поки що на південному сході України, у Росії та Польщі переважають негативні відгуки. Але чим більше ми будемо говорити про Бандеру й ОУН-УПА загалом, тим більше шансів на утвердження обгрунтованої і справедливої точки зору.
Можливо, якби цей указ з’явився раніше, скажімо, на початку каденції нинішнього Президента, опоненти (як внутрішні, так і зовнішні) сприйняли б його спокійніше і таких різких заяв Партії регіонів та судових позовів не було б. Адже рейтинг довіри до Віктора Ющенка був надзвичайно високим, та і тодішній владний вплив не йде у порівняння з тим, що спостерігаємо в останні місяці, а, можливо, і тижні, його роботи на найвищій посаді у державі. Та, зрештою, краще пізно, ніж ніколи. Адже такий довгоочікуваний указ міг так і не з’явитися.
— Двоє претендентів на головне крісло країни досі чітко не прокоментували рішення Віктора Ющенка. Чому? На Вашу думку, якими будуть дії Юлії Тимошенко чи Віктора Януковича у разі перемоги на виборах Президента: указ буде залишено у силі чи скасовано?
— Загалом лідери президентських перегонів визнання Бандери коментують зі значною долею критики. Та я думаю, що ні Юлія Тимошенко, ні Віктор Янукович не чіпатимуть цього контроверсійного документу. Зверніть увагу на акценти тієї критики, що звучить, наприклад, від рядових депутатів-“регіоналів”, особливо тих, яких можна віднести до поміркованого крила, та тих, які не заграють із донецько-кримським та ще, можливо, харківським електоратом (“гавкаючи” на Бандеру, вони намагаються “заробити бали” у десятиліттями зомбованих комуно-більшовицькою пропагандою мас цих регіонів). Вони досить стримано оцінують цю важливу подію, ставлять під сумнів, найчастіше, не те, чи Провідник ОУН заслуговує всеукраїнського визнання, а виключно наголошують на передчасності, непідготовленості негайного його возвеличення.
Але, зрештою, що сталося — те сталося. І для багатьох українців Бандера — давно народний, національний Герой України, а для інших — він обов’язково ним стане вже у недалекому майбутньому. Офіційне визнання — це крок у правильному напрямку. Тож, Президенту треба віддати належне. Адже його указ зробив прорив фронту несприйняття. А ми всі тепер маємо закріплювати здобуті позиції всіма доступними засобами. На захист Степана Бандери мають стати всі, кому не байдужа доля України, всі справжні патріоти.
Так, сьогодні на родинному обійсті Бандерів відбудеться обласна “Ватра пам’яті”, звідки вогник пошани до Провідника помандрує до найвіддаленіших куточків області. Таких акцій має бути якнайбільше. І залучати до них потрібно нові прошарки суспільства, нові регіони України. У цьому плані позитивно можна відзначити дії обласного керівництва. Зокрема, екс-губернатор Михайло Вишиванюк за своєї каденції привозив до музею практично всіх, хто приїжджав на Прикарпаття: голів адміністрації східних областей, мера Запоріжжя, і навіть міністра у кабінеті Януковича — Анатолія Толстоухова. Нинішні керівники також стараються, щоб у музеї побували, окрім ярих прихильників, і люди нейтральні, а то й опоненти націоналістичного руху. Тільки так можна поширити, донести правду про наших Героїв, зробити їх з часом Героями всіх без винятку українців.
— Нині звучать думки щодо відсутності повноцінної біографії Степана Бандери. Ви тривалий час працювали провідним науковим співробітником історико-меморіального комплексу Степана Бандери у Старому Угринові. Якою є Ваша думка? Загалом, що треба зробити політикам, історикам, зрештою — українцям, щоб правда про Степана Бандеру стала доступною широкому загалу українців?
— Для того, щоб переконувати інших, насамперед, треба бути переконаним самому. А для цього треба достеменно і детально знати суть речей. На жаль, треба визнати: наукової біографії Степана Бандери досі немає, а масштабна публіцистика довкола його імені часто зводиться до тиражування давно відомих фактів та текстів. Конкретна робота подекуди гальмується або і підміняється дріб’язковими конфліктами і боротьбою амбіцій. До прикладу, влітку, у День Незалежності, селян, які прийшли відзначити це свято, завідувач музею мало не прогнав з Меморіального комплексу, тільки через те, що організатором концерту була сільська рада.
Ми багато говоримо про свою всеохоплюючу пошану до Бандери, але для теперішніх його противників, на мою думку, сильнішим буде вплив нашого особистого прикладу. Коли ті ж східняки чи росіяни будуть бачити, що для нас пам’ять про цю людину є святою, це спонукатиме і їх до роздумів. Важко, скажімо, відповісти інколи, коли хтось із випадкових відвідувачів музею каже: “Що ви розпинаєтесь про свою любов до України, коли навіть нормальну дорогу до меморіалу людини, яка стала національним символом держави, не можете зробити?”. Чи як пояснити те, що Народний дім, до будівництва якого був причетний Степан Бандера, донедавна перебував у гіршому стані, ніж у 30-их роках минулого століття? Та і загалом досить гнітюче враження іноді справляють традиційні заходи біля пам’ятника, коли кожен партійний вождик ліктями розштовхує інших, щоб пробитись до мікрофона і розповісти не про Бандеру, а про себе, коханого.
На моє переконання, “москаль” і “бандерівець” — це категорії не регіонально-етнічні, а більше соціально-політичні. Більше десяти років пропрацювавши у музеї Степана Бандери, я мав нагоду спілкуватися з багатьма людьми з дуже різним світоглядом. Повірте мені, не походження і навіть не мова визначає сутність, а реальні дії. Мені здається, що більшим, ніж працьовитий і щирий у звичайних людських відносинах східняк (хоч він і говорить суржиком), “москалем” є той галичанин, який, можливо, навіть носить партквиток якоїсь формально націоналістичної партії, але, обійнявши навіть дрібненьку посаду, забуває про все на світі, використовуючи псевдопатріотичну риторику, паразитує на наших переконаннях, нічого не роблячи. Якщо ми будемо хоча б намагатися жити так, як жив Степан Бандери, — для України, для українського народу, відкинувши меркантильне й особисте, — тоді будемо гідні високого титулу “бандерівців”.
— Дякую за розмову.
Довідка. Тарас Федорович Федорів народився 1975 року. З 2000 року — Середньоугринівський сільський голова. Голова громадської організації “Бандерівське Земляцтво”. У 1997-2007 рр. працював на різних посадах (провідний науковий співробітник, завідувач наукового відділу, редактор альманаху “Бандерівський край”) в історико-меморіальному музеї Степана Бандери у Старому Угринові. Автор наукової розробки першої експозиції новозбудованого Меморіального комплексу у Старому Угринові, більше десяти наукових, майже двох сотень газетних публікацій, книг “Наш Бандера”, “Гордість і біль України. Родина Бандерів”, “Батьківщина Бандери”.
Розмовляла Тетяна Кіндюх, Вікна