П’ятирічка руйнування Із уходженням Західної України до складу Української РСР розпочалися і спроби активної індустріалізації регіону. Їй, проте, заважала специфіка електрифікації Західної України: відсутність великих електростанцій та інтегрованої електромережі. Станом на 1939 рік енергетичне господарство Станіславської області забезпечувало потреби промисловості і населення в електроенергії лише на третину. Воно значно відставало від східних областей Української РСР за всіма показниками. Роздрібненість генеруючого парку, наявність технічно недосконалого устаткування, відсутність високовольтних електричних мереж зумовлювали дуже низьку економічність цих електростанцій. Сітками низької напруги енергія постачалася лише для окремих населених пунктів і промислових об’єктів. Слабкий розвиток електромереж не дозволяв повністю завантажувати електроустановки. У переважній більшості міст підприємства і приватні споживачі використовували електроенергію лише кілька годин на добу. Основна маса дрібних електростанцій, потужністю менше 15 кВт, працювала лише у зимові місяці. У радянській Україні виробництво електроенергії на душу населення становило 324 кВт/год, а в західних областях — тільки 21 кВт/год. За перший рік приходу нової влади у промисловий розвиток Прикарпаття держава асигнувала 35 млн. карбованців. На ці кошти спорудили взуттєву фабрику у Станіславі, взуттєву і валяльну фабрики у Тисмениці, сажовий завод у Калуші, газопровід Калуш — Станіслав та ряд інших промислових підприємств. Тоді ж до регіону направляли групи спеціалістів із радянської України для обстеження та модернізації електростанцій. Проте, їх було замало і вони не завжди могли дати ради із західним обладнанням. Одразу після приходу радянської армії всі приватні електростанції були націоналізовані і перейшли у комунальну власність населених пунктів. Вони мали подвійне підпорядкування. Директор станції про свою роботу звітував Раді депутатів робітників міста чи селища та керівництву облкомунгоспу. Значна увага приділялася підведенню правового статусу під діяльність електростанцій. Навіть найменші електрогенеруючі установки повинні були мати затверджене райвиконкомом “Положення” про підприємство. На заваді розвитку промисловості стала Друга світова війна. У Станіславській області окупанти знищили 223 920 громадян і вивезли до Німеччини 68 тис. осіб. Майже дощенту під час військових дій було зруйновано міста Коломию, Городенку, Рогатин, Галич, Надвірну, Калуш, Печеніжин, Яремче, Яблунів, спалено сотні сіл. Загальні збитки народного господарства області становили 14,3 млрд. карбованців. Нацистські окупанти розглядали Галичину виключно як сировинний придаток. Вони розпорядилися всі підприємства, у тому числі — й енергетичні, повернути попереднім власникам. Проте, тільки кілька промисловців повернулися на підприємства і робили вигляд, що налагоджують там роботу: у воєнний час вкладати кошти у розвиток промисловості для них було вкрай необачним. Із усіх галузей промисловості під час Другої світової війни чи не найбільше постраждала електроенергетика. Зокрема, на Голинській калійній шахті німецькі інженери розкомплектували і вивезли до Німеччини всі без винятку електромотори, устаткування і транспортні засоби. Єдиний вихід — відбудова Фронт пройшов через Станіславську область у липні 1944 року, залишивши по собі глибокий занепад і соціальну кризу. Постала гостра необхідність відбудови промисловості. І на той час стало очевидним, що первинним завданням має бути саме електрифікація регіону. Насамперед, використовували пересувні міні-електростанції. Так, на комунальних об’єктах Калуша у 1945-46 рр. працював дизель “Сіменс-Шукерт”, виготовлений 1930 року у Гданську (Польща). Дизель мав потужність 240 кінських сил і був найпотужнішою електричною установкою в області, виробляючи 215 кВт. Разом із тим, працювала і невелика гідротурбіна, потужністю 60 кінських сил, яка виробляла 45 кВт. Більшість із електростанцій перших два повоєнних роки працювали на дизпаливі, що залишилося на складах та у несправній техніці часів війни. Проте, вже у 1946 році дизпаливо закінчилося, і більшість станцій простоювала. Виробіток електроенергії зменшився ще і тому, що давала збої застаріла техніка. Відсутність спеціалістів і неправильне її використання виводило з ладу ходові частини та механізми. Тобто, назріла потреба у створення потужної і постійної енергосистеми області. Наступних 15 років тривала активна відбудова промисловості області. Потужність ключових електростанцій була збільшена у кілька разів. Разом із тим, тривало спорудження електромережі. Проходило воно дуже повільними темпами. Адже прокладали електросітку самі працівники електростанцій, штат яких, як правило, був нечисленним. У 1950 році на калуських електростанціях працювали 17 працівників. Наше місто на той час мало одну з найбільш розгалужених електромереж. Якщо у 1945 році протяжність мереж калуських електростанцій становила 24,6 км, то вже за рік вона збільшилася до 25 км, а 1947 року становила 46 км. Швидку електрифікацію зумовила наявність у Калуському районі гігантів промисловості. У Калуші діяло два підприємства союзного значення – калійний комбінат і цегельний завод та два підприємства республіканського значення – пивзавод і механічні майстерні ліспромгоспу. Найбільше електроенергії виробляла ТЕЦ калійного комбінату. Її потужностей вистачало для освітлення сусідніх сіл, колгоспи яких не закуповували електроустановки, як у інших районах. Потужність ТЕЦ становила 6400 кВт, там працювало 93 особи, а у 1953 році вона виробила близько 12, 3 млн. кВт/год. електроенергії. Надлишок виробленої енергії ТЕЦ Калуського калійного комбінату відпускала Рожнятівському району. На 1 січня 1954 року, окрім цієї ТЕЦ, у місті діяли ще три електростанції. Міська комунальна електростанція мала потужність 215 тис. кВт, яка виробила у 1953 році 10, 6 тис. кВт/год електроенергії. Пересувна електростанція пивзаводу, потужністю 60 кВт, виробила 1953 року 264 тис. кВт/год. електроенергії. Була ще і гідроелектростанція пивзаводу, потужністю 50 кВт. Загалом, на початку 1950-х років на електростанціях міста працювали 102 особи. Велика промисловість — велика енергетика На початку 60-х років минулого століття вже майже 95% промислових підприємств і 40% населення користувалися електроенергією. 1961 року розпочалося створення об’єднаної енергосистеми Української РСР та її інтеграція у всесоюзну енергосистему. І, хоча на Прикарпатті енергетика розвивалася, проте, потреба у будівництві потужних електростанції не перевелася. Найбільший енергопотенціал був зосереджений у Калуському районі. На 1963 рік у цьому регіоні 15 підприємств вже мали електростанції потужністю 100 і більше кВт. Електростанція Калуського калійного комбінату у 1961 році підвищила потужність до 8800 кВт. і виробила електроенергії 31 397 000 кВт/год. Енергетичний потенціал почали підкріплювати разом із будівництвом у Калуші хімічного концерну. 1964 року розпочалося спорудження нової ТЕЦ у складі чотирьох блоків загальною потужністю 200 000 кВт. Два новозбудовані генератори дали перші кіловат-години енергії у 1967 р., а ще два — у 1970-му. Котлоагрегати для цієї теплоелектроцентралі, що мали продуктивність 420 т пари на годину, виготовили чеські спеціалісти. Первісно Калуська ТЕЦ давала 1300 млн. кВт/год. електроенергії і близько 4 млн. Ккал теплоенергії для Калуського хіміко-металургійного комбінату та інших підприємств міста. теплофікаційні турбіни, які встановили на підприємстві, основним продуктом мали пару, необхідну для роботи хімічних підприємств. Електроенергія Калуської ТЕЦ, як продукт супутній, надходила в енергомережу. У 1967 році ТЕЦ виробила валової продукції на 1 млн. 12 тис. карбованців, а у 1976 році — на 20 млн. карбованців. За цей же час споживачам було відпущено 6,3 мільярда кіловат-годин електричної енергії та близько 13 мільйонів гігакалорій тепла. Калуська ТЕЦ стала другим за потужністю енергогенеруючим об’єктом в області. Разом із нею зникла необхідність опалення міста від невеликих електростанцій. Станом на 1970 рік в області діяли: дві великі електростанції потужністю понад 100 тис. кВт: Бурштинська і Калуська; одна електростанція середньої потужності — понад 10 тис. кВт: Івано-Франківська; декілька енергоблоків промислових підприємств та близько сотні дрібних локальних електростанцій. На період 1960-1970-х років припадає й активна інтеграція калуських електростанцій у міжнародні енергомережі. Зокрема, найбільшим і найважливішим об’єктом електросіткового будівництва стала надпотужна лінія напругою 400-кіловольт Бурштин-Мукачево-Угорщина, куди була інтегрована і калуська електромережа. Частину електромагістралі довелося тягнути по гірській місцевості, де енергобудівельникам утруднювали роботу природні перешкоди: гірські пасма, величезні лісові масиви, широкі ріки. Найважче дався 465-метровий перегін через Дністер, на якому встановили опори висотою 42 метри. З великими труднощами доводилося прокладати магістраль в умовах бездоріжжя і крутих схилів, при переході через Карпатські перевали. Особливо важко працювалося на Вишківському перевалі. На лінії від Бурштинської ДРЕС до Мукачівської підстанції (близько 200 км) виконано понад 1 млн. кубометрів земляних і скельних робіт, закладено майже 150 тис. кубометрів бетону і залізобетону, встановлено 614 металічних опор, висота яких на окремих ділянках сягала 30-35 м, підвішено 40 тис. ізоляторів з висотою гірлянди понад 5 м і близько 1,2 тис. км дроту загальною вагою 2,2 тис. тонн. А всього металу на цій лінії використано майже 9 тис. тонн. Проте ні стрімкі схили, ні зимові хуртовини, ні сніжні лавини не зупинили будівельників. Унікальна енергомагістраль була споруджена своєчасно. Значення її особливе, адже по ній струм Бурштинської ДРЕС надходив у європейські країни. Тоді почав формуватися так званий “бурштинський острів” — система ліній електропередач, які дають можливість для експорту електроенергії. Одночасно з міжнародною лінією споруджували 330-кіловольтні лінії Бурштин-Тернопіль–Вінниця–Київ, 220-кіловольтну лінію Бурштин-Калуш-Стрий-Розділ. Так сформувалася енергетична галузь Івано-Франківщини. У таких рисах вона існує і досі. Суттєвих змін калуські енергетики зазнали із здобуттям незалежності України і переходом до ринкової економіки. Проте, на початку 90-х років минулого століття енергетика залишалася чільною галуззю економіки і значною мірю утримувала стабільні надходження до державної скарбниці та соціальні гарантії працівникам. Питома вага електроенергетики у загальному обсязі виробництва у Івано-Франківській області у 1990 році склала 10,7%. У 1993 році цей показник зменшився до 9,1%, а до 1996 року він зріс аж до 22%. У енергетиці області у 1996 році працювали понад 5 000 спеціалістів. Одночасно із переведенням на ринкові рейки господарювання на головних енергогенеруючих об’єктах області – Бурштинській ТЕС та Калуській ТЕЦ — проводилися невідкладні заходи по реконструкції енергоблоків. Регулювала енергозабезпечення регіону тоді ще Державна акціонерна енергокомпанія “Прикарпаттяобленерго”. У першій половині та середині 90-х років минулого століття підприємство було охоплене фінансовою кризою через неплатежі за поставлену електроенергію, що призвело до погіршення технічного стану технологічних об’єктів. Але з 1998 року енергокомпанія почала виходити з кризи і стала вкладати кошти у розвиток нетрадиційних джерел електропостачання, зокрема, — у вітрові та гідроелектростанції, використання яких вимальовувало добрі перспективи. (За матеріалами “Літопису ВАТ Прикарпаттяобленерго”. Віхи історії. Події та люди”).
Ватикан: коли час зупинився