Днями у музеї-оселі родини Івана Франка відбулася зустріч із етнічними лемками, яких 65 років тому депортували з Польщі в Україну. Своїми спогадами про ті події із присутніми поділилися і двоє калушан: Іван Касич та Федір Лабик. Із рідної домівки вони їхали ще зовсім малими. Але навіть проживши все життя у Калуші, із сумом згадують свою батьківщину, де понад тисячу років жили їхні предки.
Довідка. Перед закінченням війни, у 1944 році, уряд УРСР та Польський комітет національного визволення підписав угоду про евакуацію українського населення з території Польщі, а польських громадян — із території УРСР. Спочатку польські і радянські чиновники заохочували місцеве населення виїздити. Відтак, за офіційними даними, близько 24 тис. людей виїхали добровільно. Решту (за різними даними, депортації підлягало близько 1 млн. людей. — Авт.) треба було вивозити насильно.
Зазвичай, військові приходили до села несподівано, давали мешканцям дві години на збір і вивозили до найближчої залізничної станції. Люди всіляко намагалися уникнути депортації, а тому тікали у ліс, де і жили по кілька тижнів, або ж тікали вже зі станції та переховувалися у покинутих селах. Щоб повертатися було нікуди, польські військові нерідко спалювали цілі села. Водночас польський уряд, видавши відповідний закон, перебрав у свою власність усі маєтки, що належали українським громадянам, у тому числі — приходські забудови разом із землею, церкви, читальні, кооперативи тощо.
Документально підтверджено і непоодинокі факти знущання над українцями, які не хотіли виїжджати. Знищуючи частину населення, поляки наганяли страх на інших, а відтак — опору ставало менше.
Серед калушан, які свого часу пережили депортацію, згадок про жорстоке поводження чи знущання не збереглося. Навпаки, переконують вивезені лемки, військові сприяли чим могли. Навіть речі допомагали виносити з дому та вантажити на автомобілі. Щоправда, альтернативи вивезенню також не давали: вивозили всіх.
Спогадами про “добровільне переселення” лемківського села Святкова Велика із “Вікнами” поділився підгірчанин Іван Касич, за словами якого, все розпочалося на початку 1945 року із приїзду спеціальної переселенчої комісії. Працювала вона дуже поспішно: проводила подвірні обходи, записувала кількість власної землі та будівель. Поза увагою залишалися лише худоба та інвентар, які комісію не цікавили. Натомість — обліку людей надавали особливої ваги.
— За короткий період три села нашої парафії — Святкова Велика, Святкова Мала і Свіржова — були повністю взяті на облік. Людям повідомили, що їх переселятимуть у Сталінську область (сучасна Донеччина. — Авт.). На протести та прохання майбутніх переселенців ніхто не зважав, — ділиться Іван Касич. — Утім, і вивозити людей не поспішали. Завершивши перепис, комісія поїхала, а схвильовані люди залишилися. Час спливав, наступала весна, а про людей, здавалося, забули. Лише охоронці, яких залишила комісія, нагадували, що судний день — не за горами. Селяни, проте, поволі почали виходити у поле, засівати та обробляти яке їм категорично забороняли. Так тривало кілька місяців. І лише у червні-липні 1945 року на села “посунули” вантажні автомобілі, які перевозили людей до залізниці.
За два дні до вивозу попередили про депортацію і мешканців Святкової Великої. А вранці 15 червня село оточили військові: втекти у ліс люди вже не могли. Приїхала також і колона автомобілів, які мали доставити людей до залізничної станції.
— Пригадую, як на наше подвір’я заїхала вантажівка, — каже Іван Касич. — До хати зайшли два солдати, які наказали збиратися якомога швидше. У нас уже все було спаковано. Тому за кілька хвилин усе наше майно було вже на машині. Готова їхати була і вся сім’я. Особливо важко було покидати домівку бабусі, але вибору у неї не було. Попрощавшись із рідною хатою, ми вирушили у дорогу. На залізниці людей чекав ешелон. Подальша мандрівка мала відбуватися у товарних вагонах. Поки їх довантажували, я несподівано згадав, що батько не випустив зі стайні наших овець. Мені настільки шкода стало бідолашних тварин, які без господарів могли просто загинути у стайні з голоду, що я попросив офіцера, який керував вивозом, відпустити мене додому. Зваживши, що такий малий хлопчина все одно повернеться до сім’ї, військовий мене відпустив. Незабаром я був уже вдома. Але тут мене чекала просто разюча картина: у селі вже повним ходом “господарювали” поляки, які виловлювали худобу та виносили залишені у домівках речі. У дворах гавкали собаки, по парканах та деревах сиділи кури, якось спантеличено блукали коти. Побачивши все це, я випустив наших овець, а тоді кілька разів вистрелив у повітря, сподіваючись, таким чином, налякати мародерів. Далі — хутко повернувся на вокзал.
Родину Івана Касича, як і обіцяли, повезли на Донеччину. Тривала подорож запам’яталася як дорослим, які, здебільшого, плакали та щиро тужили, так і дітям, які вперше бачили залізницю і спостерігали за всім із широко відкритими очима.
Україна зустрічала лемків по-різному. Утім, більшість людей щиро співчували та допомагали переселенцям. Останнім же було особливо важко змінити гірську зону на степову. Тому поступово чимало із них почали тікати на Західну Україну. Так і опинився у Калуші Іван Касич, якому у Підгірках виділили будинок, покинутий так само насильно переселеними поляками.
У цьому будинку чоловік мешкає до сьогодні. За довгі роки настільки зжився з громадою, що зізнається: здається, що народився і виріс саме тут. Цінує його і місцеве населення, яке, свого часу обирало його сільським головою, а потім — головою колгоспу. Утім, рідну домівку Іван Касич не забуває. Досі пише вірші про свій рідний край, пам’ятає пісні та мову, на якій говорили лемки.
Його трохи молодший приятель Федір Лабик, хоча і менше пам’ятає про саме переселення, стверджує: його сім’я намагалася втекти від примусового виселення. Пішки посеред зими долала чимало кілометрів до, здавалося, безпечного міста Горліце. Депортації уникнути не вдалося, проте люди багато років сподівалися, що ще зможуть повернутися до своїх осель.
— Ми туди таки повернулися. Але вже не як господарі, а як гості, — каже Федір Лабик. — Повернулися через багато років, а тому не застали вже ні своїх хат, ні церков, якими свого часу була надзвичайно багата Лемківщина. Усе, що залишалося, — поплакати на рідній землі та повертатися сюди, де ми росли, здобували професії, зрештою — жили і живемо до сьогодні.