Наразі історики неберуться судити навіть про помилки чи неточності в історії міста. Адже тих відомостей, які змогли б отримати історики з розкопок, просто немає. Бо місто, практично, не розкопане. Так, цього навіть нікому не приходило до голови. Поодинокі розкопки, які проводилися у місті вже досить давно, — недостатньо для того, щоб детально вивчити історію. І, хоча Калуш був типовим містечком, завжди є шанс знайти щось сенсаційне, навіть, таке, що прославить нас на всю Україну. І, навіть, якщо такої знахідки не буде, очевидно одне: розкопки дадуть чимало нової інформації.
Розкопки у Калуші проводилися не так активно, як хотілося б. Набагато активніше копали район. Так, розкопані, зокрема, Добрівляни, Ріп’янка, Новиця. У Ріпянці, наприклад, знайшли знаряддя праці часів бронзової доби. Загалом, найдавніші люди оселися на Калущині саме у бронзовому віці.
Давні племена обжили Підгірки
Найдавніший розкопаний наразі курган на території міста розташований на Заліссі. Там археологи знайшли арте-факти, які належать до ІІІ-І тис. до н. е.
Що стосується безпосередньо Калуша, то найбільше з мікрорайонів розкопані, мабуть, Підгірки. Там розкопаний грунтовий могильник у районі Новаки. Цікаво, що могильник був розташований на обійсті одного із мешканців. Усі приймали його просто за земляну гірку. Однак, після розкопок у могильнику виявили арте-факти бронзової культури (15 — 12 ст. до н. е. — Авт.). Також відомий на території села курганний могильник в урочищі Струпкова гора, де знайдено поселення комарівської культури.
Комарівська культура — це культура землеробських скотарів. Тож, наші пращури жили у землянках і наземних житлах, користувалися керамічним посудом і навіть мали золоті прикраси. Померлих хоронили у курганах, іноді — навіть спалювали.
Саме те, що давні люди на території Калущини належали до представників комарівської культури, власне, — цілком позитивна тенденція, адже комарівська культура споріднена зі значно давнішими культурами. Її носії вважаються предками слов’ян. Тим паче, сама культура мала західний вектор, оскільки племена комарівської та спорідненої з нею тишецької культур проживали від Дніпра до Вісли й Одеру.
Відтак, про давні розкопки відомо зовсім мало. Так, у районі розкопки проводив професор Кочкін із Івано-Франківського університету. Мають намір копати, а, можливо, вже колись і копали, археологи із Львівського інституту Крип’якевича та їхні колеги із Краківського відділення Польської академії наук.
Кілька разів перекопували і сам Калуш. Так, найбільш масштабними були розкопки 1939 року. Тоді, за різними свідченнями, розкопки проводили або ж учні відомого професора Ярослава Пастернака, або ж — сам професор. Напрямком роботи Ярослава Пастернака було дослідження археології руських Карпат і давніх слов’ян. Однак, і тоді дані про археологію Калуша розглядали у контексті масштабних розкопок сусіднього Галича.
Страшна історія
Далі розкопки на Калущині припинилися аж до часів незалежної України. Останні із них проводилися 1992 року у Войнилові. Актуальним на той час було перепоховання жертв комуністичних репресій та викриття злочинів комуністичного режиму. Так, розкопки проводили на громадських засадах.
30 липня 1944 радянська армія “звільнила” Войнилів від німецької окупації. І — розпочала власне свавілля. Тільки наприкінці 1990 року у Войнилові відважилися провести розкопки з тим, щоб визначити реальні масштаби комуністичного терору і постановити необхідність засудження комуністичного режиму. Тепер на території войнилівського військкомату, який був обгороджений колючим дротом і замінований, розташований дитячий садок. Поруч розташовувався костел, підвал якого та колишня “ксьондзова резиденція” використовувалися для утримування арештованих. У підвалі теперішньої бібліотеки (колишній будинок лісництва) розташовувався НКВС. Багато замордованих поховано на єврейському цвинтарі та на місці насипаної на початку 1990-х років стрілецької могили. Уперше масове поховання людей знайшли під час будівництва школи. Тож, назріла потреба досліджувати масштаби комуністичних репресій і надалі. У 1991 році товариство “Меморіал” розпочало у Войнилові розкопки і виявило ще й інші поховання. 13 вересня 1991 року здійснено перезахоронення 228 жертв.
Історики вирішили не зупинятися на Войнилові. Загалом, у результаті розкопок шести населених пунктів перепоховали близько 250 осіб, закатованих органами КДБ-НКВС.
Однак, на зорі Незалежності люди часто проводили і самовільні розкопки, щоб знайти і поховати своїх родичів, які стали жертвами комуністичних репресій. Так, за інформацією голови Калуської міської організації історико-просвітницького товариства “Меморіал” ім. В. Стуса Богдана Яневича, самовільно знайдено і перепоховано 12 осіб у Калуші, 26 — у Грабівці, 1 — у Верхні і 2 — у Підгірках.
Наразі найбільш перспективним для краєзнавців історико-просвітницько товариства “Меморіал” вважають відновлення підвальних приміщень колишньої тюрми НКВС-КДБ. Є версія, що підземний хід веде з приміщення теперішнього Центру науково-технічної творчості учнівської молоді та теперішньої музичної школи №1 (колись — приміщення НКВС. — Авт.).
Однак, далі справа з місця поки що не зрушила, а істориків, натомість, “годують” обіцянками.
— Ми регулярно подаємо на розгляд обласних та міських органів державної влади та місцевого самоврядування інформацію про історичні місця, які потрібно розкопувати. Наразі найбільш актуальним є розкопування підвальних приміщень колишньої тюрми НКВС-КДБ (тепер — приміщення Центру науково-технічної творчості учнівської молоді. — Авт.). Можливо, вже після того, як будуть упорядковані приміщення самих камер, можна буде розкопувати і таємний хід між тюрмою та приміщенням теперішньої музичної школи. Однак, наразі достеменно невідомо, чи був насправді хід і чи можна його відновити. Для цього потрібно провести ряд експертиз, — зазначив у коментарі “Вікнам” Богдан Яневич. — Таку роботу потрібно виконувати, але — організовано. Наприклад, доцільно було б організувати на базі історико-краєзнавчого музею Калущини археологічний відділ.
У музей приносять арте-факти, знайдені на городах і під час будівництва
Однак, працівники історико-краєзнавчого музею Калущини такого ентузіазму не поділяють. Мотивують тим, що розкопки — не тільки складна археологічна робота. Разом з тим, це — маса дозволів, без яких історики ризикують перетворитися на “чорних” археологів, а також — чималі кошти. Однак, чи не найбільший інтерес як істориків, так і простих калушан, викликає Калуський старостинський замок. Однак, жодних детальних описів замку чи навіть його плану не збереглося.
Наразі є кілька романтичних версій про таємні королівські підземні ходи, які вели від королівського замку, й один із яких виходить на території теперішньої спеціальної школи для дітей із обмеженими можливостями. Є перекази про єврейське золото, яке знайшли під час побудови кінотеатру “Відродження”. Його знайшли робітники, які зводили кінотеатр у 50-60-х роках минулого століття. Золото відразу забрала міліція, відтак, змусила про знахідку мовчати.
Ще один переказ розповідає, що давню підземну знахідку знайшли кілька років тому під час будівництва торгового центру на площі Героїв. Землю під будівництво виділили з “боями”. Копаючи яму під фундамент, бульдозер наткнувся лопатою на щось тверде. З’ясували, що це — дерев’яний зруб, тож, найбільш імовірно, що це було давнє помешкання, або ж — залишки однієї з давніх культових споруд. Однак, рішення зводити будівлю так і не змінили, і давню знахідку, швидше за все, так ніколи і не побачать. Адже тепер над нею — кількаповерхова цегляна будівля.
Однак, ці відомості у місті побутують майже на рівні пліток. Тож, може статися, що відкопані королівські підземні ходи можуть бути нікому не потрібними і не цікавими широкому загалові.
Наразі в історико-краєзнавчому музеї Калущини знаходяться кілька старожитностей, знайдених у землі. Історики мають уже власний налагоджений механізм знаходження й ідентифікації знахідок. Він — нетрадиційний, але — працює.
— От як знаходжу під час будівельних розкопів який “черепок”, то, звісно, тягну його у музей. Потім “дістаю” всіх, кого знаю, щоб підказали, чим саме колись він був. Невелика колекція археологічних знахідок (того ж професора Кочкіна, тих же львівських археологів) у нас є. Є ще кілька речей, які свідомі люди передали до музею. Та й по всьому, — констатує старший науковий співробітник історико-краєзнавчого музею Калущини Уляна Паньо. — І якщо Калуш у 16-му столітті мав до 100 помешкань, і з них, можливо, жодного — мурованого, то не треба шукати чорного кота у чорній кімнаті, особливо, якщо його там нема. Так, якісь сліди того поселення можливо віднайти, реконструювати розвиток. Але широка публіка любить, щоб одразу була знайдена ще і скриня, золото, коштовності. У Калуші такі шанси — є. Але вони — мізерні. Тож, поки українці не полюблять “їсти правду” у різному вигляді, у різний час, у них немає шансів на нормальне життя у нормальній країні. Правда має різний вигляд, смак, запах. Часто — неапетитний. Але від того її цінність не зменшується. Археологія є важливою складовою правди. Як скіфи мали золото, то ми це бачимо. Як ми епоху “гранчаків” перевели в епоху пластикових склянок і штучних квітів — так це, можливо, буде колись виглядати при розкопках. Це ми по собі і залишимо. Та ще — трохи пінопласту.
Тому, археологічні розкопки, швидше за все, будуть цікавими археологам, але — не цікавими простим калушанам, і, тим паче, туристам. Шанси знайти археологічну сенсацію — надзвичайно малі. Однак, історія нашого міста, як, зрештою, й історія взагалі, має чимало “білих плям”, прояснити які можна за допомогою археології. Тому, якщо не проводити розкопки найближчим часом, то історичні неточності ризикують так і не бути визначеними. Тим паче, що земля не тільки ховає від нас історію, але і безперестанку її руйнує.
