Що стосується народних танців, то Калуш — місто численних хореографічних гуртків і колективів, де їх можна навчитися, а пізніше — зреалізуватися. Що стосується тих, кого більше захоплюють сальса, румба та інші бальні танці, то вибір — невеликий. Та і навчитися танцювати такі танці — важко, й інколи — небезпечно.
Для директора танцювальної школи “Данс-студіо” Юрія Косовича немає “безнадійних” учнів. Він береться навчити танцю людей різного віку і з різними можливостями. За день він устигає не тільки по кілька годин танцювати, але і — навчати своїх численних учнів. Юрій Косович — викладач школи Влада Ями, що в Івано-Франківську, випускник Академії Танцю, який відтепер матиме уроки й у нашому місті. Як можна відчути і приручити латину, а також — що у цього танцю “на думці”, Юрій Косович розповів “Вікнам”.
— Юрію, відомо, що танець — відмінний засіб для самовираження. Адже будь-які емоції можна передати у русі. Якщо латиноамериканські танці — надзвичайно темпераментні і чуттєві, то чи завжди можна це ж сказати про людину, яка їх обирає і — танцює?
— Я танцюю вже 13 років. Коли тільки починав займатися, серйозних педагогів з європейської програми (вальс, танго, фокстрот тощо) в Івано-Франківську було обмаль. Тому “латина” для мене стала, фактично, безальтернативною. Нині про це зовсім не шкодую. Адже, коли перейнявся нею, зрозумів: латиноамериканські танці — стовідсотково відповідають моєму характерові. Наприклад, зазвичай я, як румба, — спокійний, але не флегматичний. Трапляється, що, як і кожна людина, я вибухаю — не страшно, а темпераментно, просто як у пасадоблі. Ритм мого життя — джайв: насичений, швидкий, не без гумору. Улюблений танець? Смаки у цьому плані у мене часто міняються, сам не можу пояснити, від чого це залежить. Зараз у мене період обожнювання ча-ча-ча. Це — танець швидкий, експресивний, з чіткими рухами, танець, для якого потрібна сила.
— Наразі Ви займаєтеся виключно тренерством. Тож, тепер беретеся навчити танцювати навіть тих людей, які, на перший погляд, здаються далекими від танцю. Яку “школу” Ви подолати перед тим, як самому стати до тренерської лави?
— Вірю у правдивість вислову: “Скажи мені, хто твій вчитель, і я скажу, яким ти можеш стати”. Він належить Леоніду Плєтньову. Я брав у нього уроки. Це — один з кращих тренерів Росії. І я цілком поділяю його думку щодо ролі вчителя: успіх танцюриста напряму залежить не стільки від власного таланту, скільки від роботи тренера. Адже саме тренер закладає технічну базу танцюриста, обирає для нього стиль танцю, щоб підкреслити його індивідуальність, щоб танцюрист зміг проявити свою харизму.
Мені з тренерами здебільшого щастило. А їх було більше десяти. З найвідоміших — Вадим Єлізаров (найдосвідченіший тренер та суддя України, художній керівник єдиного у світі Театру бального танцю, що у Севастополі. — Авт.), Сергій Францен. До речі, для загалу ім’я цього хореографа — маловідоме. Однак, насправді, він є тренером, який виховав найсильнішу професійну пару України. Ця пара вже кілька років поспіль є чемпіоном України серед професіоналів з латиноамериканських танців.
Щодо мене, то свою тренерську діяльність я розпочав вісім років тому паралельно з власним навчанням. Мої тренери казали, що для діючого танцюриста це — дуже хороша практика. До речі, я — дипломований тренер: закінчив Українську Академію Танцю. Це — найсерйозніший вітчизняний хореографічний виш. У Івано-Франківську, наскільки я знаю, на пальцях однієї руки можна перерахувати танцюристів та хореографів, які його закінчили. На професійному паркеті (так хореографи називають участь у змаганнях. — Авт.) я вже не виступаю, бо зрозумів, що саме тренерство — моє.
—Проте, тренер, який буває на паркеті тільки як тренер, на професійний успіх претендувати не може. Тож, навчаючи інших, Ви також не полишаєте хореографічної практики. Наскільки важко підтримувати форму і вдосконалюватися?
— Безумовно, тренер просто зобов’язаний удосконалюватися. І — постійно! Адже танець, особливо спортивний, яким я, власне, і займаюся, постійно розвивається: змінюються правила, техніка виконання, з’являються нові тенденції, суворішими стають вимоги. Особисто я у залі щодня проводжу по 3-5 годин. Хоч на професійному паркеті не виступаю, але беру активну участь у різноманітних шоу та концертах як танцюрист. Таких, як я, називають тренером, що танцює. Та і на тренуваннях я не стою з указкою біля дзеркала, а танцюю зі своїми учнями. Часом, до сьомого поту відпрацьовую з ними всі рухи.
— Ви беретеся навчати людей танцю. Чи можна, на Вашу думку, навчитися бодай елементарного танцю самотужки?
— Звичайно, можна, але, на мою думку, це буде примітивно. Виникає питання: чи це буде і красиво, і правильно? Більше того, самостійне навчання може бути небезпечним. Адже, не знаючи, як правильно поставити, наприклад, ступню у тому чи іншому русі, її можна просто підвернути. Або, неправильно тримаючи спину, можна “заробити” проблеми з хребтом.
— На відкритті школи танцю у Калуші Ви наголошували, що навчатимете танцю всіх людей. Однак, в Україні вважають, що танці, тим більше, — латиноамериканські, для молодих людей. Чи реально людині дорослій стати професіоналом хореографії, чи це під силу тільки, танцюючи з дитинства?
— Я вважаю, що не просто починати танцювати, а навіть стати професіоналом у танцях — ніколи не пізно. Головне, щоб було бажання працювати над собою. Відомий приклад зірки світового балету Сержа Лифаря: до танцкласу він уперше прийшов 17-річним, хоч у балеті більшість починає у 4-5 років. До речі, найсильнішим бальним танцюристам світу — за 30. Бо саме у цьому віці вони досягають піку своєї фізичної форми, яка ще і міцно підкріплена багаторічним досвідом виступів. Такими є, наприклад, нинішній чемпіон світу з латиноамериканських танців Рікардо Коккі, чемпіони минулих років Майкл Малітовські та Джоанна Лєніс.
— У Калуші є чимало колективів народного танцю, однак, бракує бального танцю. На Вашу думку, чи залежить рівень хореографа від того, з якого він міста: провінції чи столиці?
— Звісно, ні! Адже талант він усюди — талант. Головне, щоб була навчальна база, хороші тренери, не кажучи вже про елементарну наполегливість у досягненні поставленої мети, працелюбність тощо. Щоб хореографічний рівень зростав, важливо постійно брати участь у майстер-класах, що дають найсильніші педагоги. Адже танцювальна мода не стоїть на місці, з’являються нові правила, тенденції, технічні моменти, і їх потрібно відслідковувати.
Змагання — окрема тема для розмови. Без участі у них танцюрист просто не відбудеться. Саме на змаганнях (і чим вищий їхній рівень, тим краще. — Авт.) танцюристи отримують такий важливий для розвитку досвід.
— Латина — танець двох. Жіноча партія у танці — не менш важлива, ніж чоловіча. Наскільки важко Вам давалися пошуки партнерки? Чи часто їх змінювали?
— О, часто! Зупинився на “щасливій” кількості — тринадцять (Сміється. — Авт.). Партнерок міняв не через власні капризи — у кожному випадку були свої обставини. До нової партнерки, зазвичай, дуже важко звикати. Адже у роботі професійної пари все відбувається на рівні інстинктів, імпульсів. Наприклад, партнер не каже ж партнерці: “Я тебе зараз покручу”. Для цього йому досить легко потиснути її руку. Між танцюристами повинно бути взаєморозуміння в усьому. А за один день цього не досягнеш! Двічі у мене повторюваллася ситуація: нові партнерки, ніби і високопрофесійні, танцюристки-мрії. А за 2-3 місяці серйозних тренувань, і після першого ж турніру ми розходилися, бо зрозуміли, що у танці не підходимо один одному.
— Для дівчини-танцюристки одяг відіграє дуже важливу роль. Для чоловіка він, звичайно, є набагато менш важливим?
— Категорично не погоджуюся, що для чоловіка одяг є менш важливим, ніж для жінки. Партнер також повинен виглядати ідеально, хоч і не так яскраво, як партнерка: ідеально начищене взуття, штани повинні бути настільки випрасувані, щоб складалося враження, що об “стрілки” можна порізатися.
Помилково вважати, що на вбранні танцюриста дизайн “відпочиває”. У чоловічому костюмі також усе продумане до дрібниць. Його шиють ідеально по фігурі, аби приховати недоліки та підкреслити її красу. Наприклад, кравці обирають, шити штани звуженими чи “кльош”; робити талію завищеною чи ні; обрати горловину виріз чи гольф тощо. У звичайному ательє таке вбрання не шиють, бо просто не вміють, не знають всіх “бальних” тонкощів. Загалом, партнер у латиноамериканських танцях повинен виглядати, як справжній латиноамериканський “мачо”.
Що стосується різниці між жіночим та чоловічим танцем у парі, то базова техніка для всіх — однакова. Але головний у парі — партнер. Саме він “веде” партнерку під час танцю, підтримує її, обирає швидкість рухів, ритм. Його обов’язок — якнайкраще показати партнерку, зробити з неї королеву. Партія танцюристки і за навантаженістю, і за кількістю кроків, поворотів, трюків — більш насичена, ніж у танцюриста. Однак, саме взємодія і взаєморозуміння між партнерами творять танець.
— Наразі чимало хореографів беруть участь у талант-шоу чи інших подібних телевізійних проектах. Чи плануєте спробувати свої сили на телебаченні?
— Ні, у жодному телевізійному проекті я участі не брав і наразі не збираюся. Принаймні, на теперішньому етапі. Зараз усі свої зусилля я концентрую на тренерській роботі.
— Спасибі, Юрію, за цікаву розмову!