У народі вже давно виробилась певна асоціація: якщо має дорожчати хліб, газ чи бензин, — посилюються розмови про мову, прапори, патріархати, національних героїв тощо. Тому “населення” починає активно пережовувати запропоновані політиками теми. І на певний короткий час біль у коліні і дійсно зникає — просто якесь диво.
Згадаймо, як швидко забувся випадок про побиття посадовцями рибалок у Чернівецькій області й “урядова лопата” від Азарова, і Податковий кодекс. А про новий Житловий кодекс взагалі суспільство мовчить, а там теж є не менші сюрпризи… Одне слово, політична мета чинної влади досягнута. А досягнута вона не без допомоги “національно-патріотичних сил” та інших “патріотів”, які ретельно імітують “захист останнього рубежу” в Україні.
І хоч багато говорилося про ймовірні провокації (а мусимо визнати, що сам проголосований закон по своїй суті є про вокативним. — Авт.) уникнути сутичок не вдалося. Якби якийсь ветеран ніс би із собою “прапор перемоги”, то навряд чи у нього його б відбирали. У цьому сенсі Калуш поступив зважено: червоних прапорів не було, всіх загиблих пом’янули — все пройшло мирно. Чого ось не можна сказати про Львів, де зійшлися непримиримі сторони. А от полеглі українці з обох сторін у той день були разом і були одностайно єдині — у сирій землі. Шкода, що про це майже не згадували. Хто перший спровокував силове протистояння, встановити складно — через суперечливі пояснення сторін. Але достеменно відомо, що у Львів приїхали іногородні “червоні”. Можливо, приїхали дійсно відвідати меморіальні комплекси, а, можливо, навмисно для провокації. У ЗМІ повідомлялося, що навіть стріляли гумовими кулями. Одна влучила у “свободівця”. Ясна річ, що це тільки підігріло температуру мітингувальників. Тема “хто винен” — одна з найбільш цікавих у політиці, тому провідні журналісти та ведучі ток-шоу роботи будуть мати — хоч відбавляй.
А результат такий: російське телебачення показало “львовских фашистов, напавших на ветеранов”, а Європа дуже здивовано споглядала “серпасто-молоткасті червоні фанви”, не вірячи своїм очам. Для сусідів із обидвох сторін ми, українці, виглядаємо щонайменше дикунами, що позначиться в економічній і культурній співпраці. Тепер Росія “отримує моральне право” захищати якихось ефемерних “ідеологічно потерпілих”, хоч справжніми потерпілими, звичайно, є українські громадяни — ветерани з родинами та родичі загиблих. Потерпілими також можна назвати і прихильників українського націоналізму, котрі не мають нічого спільного із хуліганською поведінкою розігрітих окремих юнаків. Українська ідея, як і цілком нормальна ідея національно-патріотичної партії, дискредитована хуліганською поведінкою.
Але давайте розберемо все по фрагментах. Спочатку — факти.
Отже, прапор СРСР і так зване “знамя победы” — не одне і те ж, хоч обидва ці прапори червоні, й обидва — “серпасто-молоткасті”. І хоч про “прапор перемоги” — штурмовий прапор 150-ої ордена Кутузова II-го ступеня Ідрицької стрілкової дивізії 79-го стрілкового корпусу 3-ої ударної армії 1-го Білоруського фронту, встановлений над Рейхстагом лейтаненатом-українцем Олексієм Берестом, окремі дослідники говорять як про велику містифікацію, ми розуміємо, що використання штандартів армій та фронтів тієї війни — не новина. Адже в Україні вже більше десяти років функціонує закон “Про увічнення Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років”, що передбачав їх використання у церемоніалі. Але новий законопроект з цього приводу тільки роздмухав багаття взаємної ненависті. Адже під “серпасто-молоткастим” не тільки вчинялись героїчні вчинки у боротьбі із нацистами, фашистами та імперіалістами, але і численні злочини та вбивства кращих представників нашого краю та інших, поневолених червоною заразою народів. Тому гасло “Серп і молот — смерть і голод!”, що лунало днями, також варто сприймати як доведений істориками факт, а не як просто якусь абстрактну націоналістичну емоцію. Крім того, наші північні браття, як завжди у нас із ними ведеться, присвоїли собі як перемогу над Берліном (Путін стверджував, що війну росіяни виграли б і самостійно. — Авт.), так і штурмовий прапор, прийнявши у Державній Думі відповідний закон, котрий визначає, що прапор перемоги “является государственной реликвией и находится на вечном хранении в условиях, обеспечивающих его сохранность и безопасность”.
Таким чином, виходить, що наша Верховна Рада проголосувала закон, котрий дозволяє (а в деяких випадках — і зобов’язує. — Авт.) використовувати державні реліквії Російської Федерації…
Не менш цікава ситуація і з георгіївськими стрічками… Вся справа у тому, що у радянські часи, починаючи з 1943 року, коли чорно-оранжеві смуги увійшли у радянську нагородну систему, оту стрічку називали “гвардійською”, а не “георгіївською”. Річ у тім, що при Союзі ці смуги скопіювали з “Імператорського Військового ордену Святого Великомученика і Побідоносця Георгія” — вищої військової нагороди російського імператорського двору, а також Відзнаки Військового ордена Святого Георгія або Георгіївський хрест — нагородний знак до ордена Святого Георгія (Юрія) для нижніх чинів за видатну хоробрість, виявлену у бою проти ворога. Відзнака ордена Святого Георгія була вищою винагородою для солдат та унтер-офіцерів російської імператорської армії. Звідси можемо зробити висновок, що одну і ту ж стрічку можна називати по-різному і по-різному до неї ставитися. До георгіївської стрічки українці, які полягли у війні 1941-1945 років, ніякого відношення не мають. Чого не можна сказати про таку ж гвардійську стрічку, котра використовувалась у радянських нагородах. Тож, росіяни вдало спекулюють на цьому, поширюючи георгіївські стрічки, проте, нашим “гарячим головам” не слід було зривати з грудей ветеранів ці стрічки, адже там могли бути і гвардійські, пропалені фронтовим порохом стрічки…
Кажуть, факти — річ уперта, але ще більш наглядною є ситуація, коли сама людина є носієм фактів. Тож, хто такі оці бойові ветерани і скільки насправді їх залишилось на даний момент? Наприклад, якщо юнак у 17 років (а були і такі, і ще трохи молодші. — Авт.) вступив у лави радянської армії, щоб визволяти свій народ від німецького вторгнення впродовж 1941-1945 років, то зараз такому дідусеві виповнилось би 83-87 років. Принаймні, точно не менше. На жаль, щороку справжніх героїв стає все менше, а на їхнє місце, теж на жаль, заступають так звані “псевдогерої”, котрі ні по роках, ні по ділах ніякими фронтовиками не є. Хто може вдавати із себе ветеранів та інвалідів війни і що з ними робити? Про це трохи згодом.
Заради справедливості, такий самий віковий підрахунок слід провести і серед бійців ОУН-УПА, кількість яких через вік та хвороби насправді також мала б зменшуватись… Якщо кінцем “лісового призову” вважати дату (а це прийнята в історії практика. — Авт.) загибелі полковника “Грома” (Миколи Твердохліба), а це 1953-1954 роки, то колишні вояки ОУН-УПА зараз у віці приблизно 74-87 років, і не молодші. І якщо озирнутися, то можемо розгледіти, що серед дідусів, котрі одягнуті в однострої повстанської армії, також є багато “фальшивих” героїв. Дехто навіть пильнує, щоб на кожному мітингу щось та і сказати найпатріотичніше… Таку правду нам, вільним українцям, також доведеться ковтнути і по-християнськи простити.
Ще один факт стосується світоглядних підпор суспільства. У ХХІ столітті мало хто буде заперечувати той факт, що такі явища, як соціал-нацизм та комунізм, то є два чоботи пара. Обидва режими використовували червоні прапори, для обидвох люди — то тільки знаряддя, смерть мільйонів — звичайна статистика, мілітаризація та “ощущение неизбежной войны” — характерна риса. Для обох вождизм — майже релігійний культ особи (і ті, й інші відкидали християнство та Бога. — Авт.), пропаганда — інструмент обдурювання мільйонів, і таких схожих рис багато. Ну, хіба що можна сказати, що Гітлер був більш відвертий та чесний — бо робив все те, що і говорив, хоч це, звичайно, його ніяк не виправдовує.
Є ще один цікавий факт. Коли стало відомо, що провладна більшість у країні намагається проштовхнути отой закон про червоні прапори — Івано-Франківська обласна рада 15 квітня 2011 року прийняла своє рішення про заборону використання червоних прапорів. І всі патріоти — зраділи! Якщо ж уважно вчитатися у текст звернення, то можна прочитати, що там мова йде про “червоний прапор неіснуючої російсько-більшовицької держави СССР”. Тож, рішення стосується не просто “серпастих-молоткастих”, а прапора Радянського Союзу. Чому цей момент є важливим? А тому, що червоний колір красується не тільки на отому, так ненависному українському патріотові полотнищі, але ще і на прапорі Китаю, Албанії, В’єтнаму, Данії, Киргизії, Марокко, Тонга, Тунісу, Туреччини, Трінідад і Тобаго, Швейцарії, на корпоративному прапорі “Дельтабанку” зрештою… Заборонити просто червоний колір не можна, так само як і синій чи зелений. Хіба депутати обласної ради цього не знають?
Тепер — із приводу неіснуючої держави. Штандарти військових частин, кораблів, фронтів та інші не є прапорами Радянського Союзу, навіть, якщо на них десь і заховалися пролетарські причандалля. То є просто історія. Шкода, звичайно, що тією історією спекулюють і червоним кольором виводять із рівноваги наших краян, котрі значно постраждали від червоного режиму. Слава Богу, на теперішніх військових штандартах — хрести і тризуби, але до бойових знамен треба мати повагу. Вся суть приведених фактів зводиться до того, що 9 травня 2011 року в Івано-Франківську не відбулося порушень рішень обласної ради, бо на мітингах та інших заходах не було “червоних прапорів неіснуючої російсько-більшовицької держави СССР”. Був один, так званий “прапор перемоги” — копія штурмового прапора, котрий успішно по закінченні заходів у меморіальному комплексі “Вічний Вогонь” запустили у небо за допомогою кульок із легким газом. Також численними були прапори КПУ, котрі, як це не дивно, були червоні й оздоблені пролетарським приладдям та великим написами “Комуністична партія України”. І як би нас руки не свербіли, поки у країні Компартія не заборонена разом зі своїми прапорами, доти комуністи і їхня партія за законом мають право носити свої прапори вільно, — так само, як і “свободівці”, “рухівці”, “фронтмени” чи “бютівці”. Хоч, якщо чесно зізнатися, руки дійсно сверблять, а старшим краянам і взагалі робиться погано — добре, що під час мітингів швидка оперативно працювала. А демократія і є для того, щоб спілкуватися і роз’яснювати молоді, що червона ідея регресивна і безперспективна. Тоді і прихильників комуни буде менше, та і прапори не буде кому носити. Не можна “зручні” закони — виконувати, а “незручні” — ігнорувати! Треба писати правильні закони, і їх неухильно дотримуватися, а не займатися політичними спекуляціями і провокаціями. А особливо, якщо це стосується трагічних сторінок окремо взятих людей чи цілого народу.
В історичній науці використовується так званий принцип історизму, коли явища і події оцінюють з точки зору конкретних історичних умов та обставин, у яких ці явища чи події мали місце. Історизм забезпечує об’єктивність досліджень. Пропонуємо Вашій увазі застосувати ще один принцип психологізму, де оцінку намагатимемося ставити із точки зору психологічних переживань учасника події, наприклад, особове переживання героїчного вчинку чи ситуації.
Чи легко бути героєм на війні? Не знаю чи легко бути героєм простому радянському солдатові? Попереду — добре вишколені та озброєні німці, позаду — загороджувальні загони НКВС, у засідках — партизанські загони УПА, а у руках у червоного солдата — одна гвинтівка на трьох... Та і патронів не густо. Армію війна застала “на марші”, координація командування відсутня, значні втрати бронетехніки та авіації... А ще у душі — суперечливі почуття до ось цього червоного режиму і до батька всіх радянських народів, і до свого покаліченого комунізмом життя, зрівняйлівки та колгоспів, голодомору, переселень та депортацій, нічних арештів родичів, “стукацтва” та ідеологічних доносів-анонімок... А ще десь по той бік фронту може виявитись інший українець — рідний брат чи батько. Не дивно, що у полон під натиском нацизму солдати здавалися цілими дивізіями.
Із точки зору командування НКВС, солдати загороджувальних загонів були праві, що то є дезертири або зрадники, котрі “зрадили радянську батьківщину” (ніхто ж не з’ясовував, що то вона їх спершу зрадила. — Авт.), покинувши лінію фронту. Але ж чому ті хлопці вибирали за краще здатися — бо то ж була остання надія залишитись живим, адже червона машина війни не потурбувалася про “ощадливість людського ресурсу”: загинути можна було або від німецької зброї, або ж від кулі своїх, які йшли позаду. Іноді вибирали за краще здатися німцям чи приєднатися до повстанців. Відомі випадки, що в УПА були і грузини й узбеки, і представники інших національностей з неозорих просторів СРСР.
Звичайно, значна частина червоних солдат нещадно била німців і не тільки через страх перед енкаведистами, — ті ордени та медалі героїв заслужені. Також і солдати НКВС, які чистили тили від дезертирів відступаючої армії, вважали себе героями, які добивали “контру”, котра “залишилась ще від громадянської війни”, залишаючи за собою гори трупів і жах в очах мимовільних свідків.
Радянські диверсанти, переодягаючись то поляками, то упівцями, то нацистами, чинячи теракти, вибухи та підпали, на власній чи окупованій території формували негативну громадську думку про німецьких солдат (згадаймо: нацистську армію у нас стрічали хлібом і сіллю — далися взнаки згадки про перших (1917) і других (1939) “визволителів”. — Авт.) — фактично цим і наблизили поразку нацизму також. Тому і вважають, що їхні ордени і медалі також заслужені. І незважаючи на всі вчинені звірства і диверсії проти мирного населення, така певність у твердості орденів має значення і має історичні підстави. Війна – жорстока машина, що потребує безмірних жертв і страху. І страх перед оцими нелюдами інколи штовхав солдат на виконання немислимих військових завдань.
Українці, що вступили у лави німецьких з’єднань “Нахтігаль”, “Роланд”, “Галичина”, хіба не вважали себе героями — тими, хто знайшов спосіб роздобути зброю, амуніцію, організовану силу для того, щоб здобути незалежність Україні. Програш німецької сторони, фактично, позбавив їх претензії на те, щоб називатися героями. Але якщо засуджувати цих вояків через те, що ті стали на бік коричневої чуми, то чим це відрізняється від солдат, які стали на бік червоної чуми?
Ніякої різниці. Тому бійці УПА, воюючи проти обидвох нелюдських режимів, мали також рацію, саме тому і є зміст їх також назвати героями та ідеологічно чесною воюючою стороною. Медалей, щоправда, не дали. Про визнання і допомогу також не йдеться, на жаль. Не те, що нині рядові солдати колишнього Вермахту — подорожують світом та користуються опікою німецької держави.
Були і такі, хто працювали у тилу, як скажений, на фабриках та заводах, допомагав у госпіталях, у лісах, на земляних роботах... Хіба вони — не герої?
Були й українські партизани, які не входили до регулярних формувань українських підпільників. Ті охороняли села, чинили диверсії проти військ НКВС, зривали їм каральні операції та постачання ресурсів, захоплювали зброю та були опорними пунктами для “сотенних” при здійснення останніми глибоких рейдових походів.
Були, звичайно, і “маслоїди”, які не бажаючи взагалі воювати на котрійсь стороні та сидячи у бункерах (цим були надто схожі на справжніх повстанців. — Авт.), тільки знущалися із місцевого населення: то хлібними поборами, то розбоєм і гвалтуваннями. Чимало таких селяни і самі здали військовим — і “хлопцям з лісу”, і червоним частинам.
А найбільше потерпіли мирні жителі: всі їх убивали, грабували, ґвалтували. Всіх вони мусіли годувати та поїти, всі їх переслідували за те, що не пішли “родину защищать” та “самостійність здобувати”. Саме ці мирні жителі багатьох схоронили від вірної смерті по горищах та пивницях, куферах і стодолах, гноївках та оборогах. Чимало полягло у лісах, таборах та тюрмах, у залізничних товарняках та концтабора.
І ще одне — якщо героями вважати тих, хто воював на цій страшній війні (навіть, якщо прийняти формулювання “Велика Вітчизняна”, хоч істина ближча до “другої світової”. — Авт.), котра начебто закінчилася 9 травня 1945 року, то як нам назвати тих солдат та офіцерів, хто воював після “великої перемоги”, хто зруйнував усю Україну і половину Європи? І якщо б перемога таки трапилася на іншій стороні — чи не судили б цих героїв як військових злочинців, адже нищили мирне населення не тільки німецькі соціал-нацисти, італійські фашисти, японські імперіалісти та інші колабораціоністи.
Ми добре знаємо тих, хто може вдавати із себе інвалідів війни, уважно вивчивши текст Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту” N 3551-XII від 22 жовтня 1993 року (із змінами), а саме пункт 6 статті 7 розділу 2 Закону: “військовослужбовців, осіб вільнонайманого складу, а також колишніх бійців винищувальних батальйонів, взводів і загонів захисту народу та інших осіб, які брали безпосередню участь у бойових операціях по ліквідації диверсійно-терористичних груп та інших незаконних формувань на території колишнього Союзу РСР і стали інвалідами внаслідок поранення, контузії або каліцтва, одержаних під час виконання службових обов’язків у цих батальйонах, взводах і загонах у період з 22 червня 1941 року по 31 грудня 1954 року”. Ми знаємо. Але чи ми гордимося? Якщо бійців НКВС у період війни на території СРСР, тобто, між 2 червня 1941 та 9 травня 1945 можна зарахувати до заслужених орденоносців, хоч дискусія з цього приводу не скінчиться, певно, ніколи. То що ж робити із “героями”, котрі у післявоєнний час тероризували наш народ? Їх держава Україна захищає. А де захист інших наших братів, що постраждали від рук цієї сторони війни? Саме тому гасло прикарпатських протестантів-”свободівців” 9 травня 2011 року “Ветеранам-фронтовикам — так, ветеранам НКВД — ні!” — близьке галичанам і справедливе. Ідеться не про те, хто правий і хто герой, — ідеться про те, чому одних визнали, а інших — ні. Чому одні користуються повагою та забезпеченням держави, а інші — ні?
Зрозуміло, що радянські солдати та офіцери виконували накази командування (інколи суперечливі, а інколи — відверто злочинні, навіть за оцінками військового часу. — Авт.). А хіба німецькі військові чи українські повстанці робили щось інше?
Усіх тих людей, отих червоноармійців, партизанів, бійців УПА, українських солдатів німецьких формувань, українських енкаведистів, зрештою, може помирити тільки смерть... Тільки у могилах вони всі рівні, однаково заслужені та герої перед обличчям Вищої Справедливості. Неможливо дійти якогось світоглядного консенсусу на війні — з кожної сторони стояли також і українці, стріляли один в одного, і стріляли як за переконання, страх, так і за вимушеною необхідністю... Це трагічна сторінка історії, і особливо боляче вона прожита у західній частині країни, де часом з-під однієї стріхи вийшли різні солдати різних армій із різною долею і різним визнанням.
Що можемо ми, ті, хто не бачив війни на відстані сльози? Ми можемо всіх, хто загинув, хто потерпів, хто вижив з кожної сторони, — пошанувати як учасників бойових дій, як інвалідів війни, як дітей війни, як героїв — як людей, які пережили час безбожної світової війни. Ми можемо простити кожному — й енкаведистам, і повстанцям, і червоним диверсантам і коричневим німцям з мадярами. Всім, хто живий, — допомогти матеріально протриматися на оцьому світі ще хоч кілька років. За тих, що полягли, — помолитися за упокій душ та прощення їхніх гріхів, свідомих та несвідомих, вільних і підневільних. Прибрати та відновити могили і пам’ятні знаки, перепоховати по-людськи знайдені останки. І більше ніколи не дозволити спекулювати цими темами ні політичним партіям з тенденційними політиками, ні державним органам влади. Бо досить по-блюзнірськи вже виглядали ті червоні прапори КПУ неподалік від хреста, біля котрого відправляли пам’ятну панахиду священики. Ми ж знаємо, скільки православних та греко-католицьких мирян зі священиками перемолотила ота м’ясорубка комунарів.
Чи була перемога? Так, була, хоч і з мільйонними жертвами, та все ж — була. Для багатьох перемога настала у 1945-ому, для когось — аж у далекому 1959-ому, для багатьох — у 1991-ому. А є люди, які ще очікують на перемогу... Наслідки тієї світової війни, що була задумана як Сталіним, так і Гітлером, ми несемо на своїх плечах і досі. А ще були грабежі, мародерства, насильство і ненависть. І все це живе і досі. І крім того болю, зараз ще маємо політичні міфи та спекуляції, намагання використати долі загиблих у своїх інтересах з “геополітичних міркувань” чи банального “дерибану бабла”. Перемога над нацизмом та фашизмом відбулася, — тепер черга за комунізмом та псевдосоціалізмом... А щонайбільше — “фальшивим патріотизмом”, котрий довелося спостерігати у сумний для українців день 9 травня, день неповної перемоги над світовим злом. Бо червоний прапор СРСР нічим особливо не відрізняється від кривавої фанви Третього Рейху. І вже давно пора пов’язати чорними стрічками українську жовто-блакить і тихо помолитися, а не їсти кашу та пити “фронтових сто грам” на могилах наших братів.
Після війни після бою. Голова обласної ради, він же — головний регіональний “свободівець” Олександр Сич на своєму брифінгу 10 травня у розмові із журналістами наполегливо ставив акценти, що прикарпатська міліція “перешкоджала” діяльності депутатів, “не пропускала” їх до місць проведення масових заходів, “було недотримано рішення обласної ради”. Повірте, ніхто депутатам нічого не перешкоджав: ходили куди хотіли, а поштовхатися для гарного фотокадру — та то ж свята справа.
На адресу міліції рідко говоримо компліменти (і може — заслужено рідко. — Авт.), але цього разу хлопці у погонах виконали основне завдання: не допустили кровопролиття, насильства і сутичок. А провокаторів було немало, і слова лилися гарячі. Шкода, що “Свобода” грає з комуністами і “регіоналами” в одні ворота: на сході країни сині із червоними рятують свій рейтинг, на заході “нескорені” собі заробляють політичні бали. Покайтеся, браття, бо вибори вже близько!
Більше фото тут