Але заради справедливості, мусимо сказати, що таке ставлення до працівників ЗМІ є якоюсь характерною рисою нашого часу і стосується нашого міста також. А ще більша підозра закрадається про те, що наші урядники, великі і малі, не знають і не розуміють суть журналістики, її місії і призначення.
І хоч виборча історія-2010 вже поросла мохом — не можна не згадати “концепцію співпраці” голови Калуської міської територіальної виборчої комісії Анатолія Смолянського (поданого від КПУ), який у робочій розмові якось назвав журналістів “бєздєльніками”, яких суспільство має позбутися (як варіант — розстріляти? — Авт.). Правду каже народна мудрість, що “люди не міняються, але міняються, але не в головному”. Біда не тільки у стереотипах, але й у безвинному незнанні. Бо чим займається коваль, лікар, водій і продавець, усі нібито знають, а от чим займається працівник ЗМІ — виявляється, багато кому невідомо.
Отже, почнімо із самої святкової календарної дати. Незважаючи на встановлення такого свята, що має присмак совдепівської ідеологічної інерції — було встановлене Указом Президента України Леонідом Кравчуком на підтримку ініціативи делегатів I Всеукраїнського з’їзду редакторів газет та журналів, а за дату 6 червня вибрано день прийняття Спілки журналістів України до Міжнародної федерації журналістів — все ж, уся журналістська братія із задоволенням святкує. У такі дні хочеться трохи поділитися поглядом ізсередини та своїми міркуваннями з приводу журналістики як такої, завдань та місії. Бо дуже часто посадовці, вручаючи у цей день премії чи нагороди і підписуючи вітальні листівки, іноді не уявляють достеменно, хто вони — оці представники засобів масової інформації. А особливо — коли йдеться про комунальні медіа чи місцеві ЗМІ.
Та і не те, щоб хтось дуже був ласий до грамот чи вітань, адже це все одно приємно, — цього року міська влада якось привітала не всіх, та і по-різному… Про те, що такого робити не можна, особливо, коли стосунки влади і ЗМІ — не найромантичніші, якось у міськраді не знали. У Європі (а наше місто, згідно з офіційним тлумаченням, — місто європейське) чиновники вітають всіх. І хоч там теж є рідні та найрідніші — заклятих опонентів чи гарячих критиків вітають у першу чергу. Це такий своєрідний медійний етикет. Роль калуської Дарки Чепак виконувала Галина Романко, адже міський голова поклав саме на цього заступника священний обов’язок курувати ЗМІ. Як це буде виглядати — невідомо, але на останній із прес-конференцій Ігоря Насалика охорона намагалася фільтрувати присутність журналістів, звіряючи із заготовленим списком “юродивих і безсрібників”, а вже у залі була коротенька перекличка. Що таке реєстраційні форми прес-служби — нашим патриціям міста поки що невідомо. А цьогорічний день працівника ЗМІ показав, що курувати — значить: заходити із приємних причин у гості лише до комунальних ЗМІ, і то — ненадовго.
Журналісти, на відміну від інших окремих громадян (дехто з них навіть має депутатський значок), не займаються тим, щоб співати похвальні оди у хвалу владі чи бізнесу. Працівники медіа критично ставляться до всіх подій, прискіпливо досліджують тих, хто добровільно зрікся своєї приватності і став публічним. Ця своєрідна й унікальна місія — бути сторожовим псом демократії і викривати всі суспільні хвороби, бути “громадянином у квадраті” (а то й “у кубі”), часто-густо викликає гнів владних мужів. Хіба можна злитися на судову гілку влади за те, що вона відповідальна за винесення вироків та прийняття рішень? Чому ж тоді так не сприймають четверту владу, котра відповідальна за критику і збереження принципу множинності думок? При цьому, ці самі владні мужі іноді забувають, що, фактично, ЗМІ є останнім запобіжником до таких явищ, як тоталітаризм, тиранія і деспотія. Здається, що це якісь загальні слова, але у світі мільйони людей відчувають на собі їх конкретику і значення.
Ще у Давньому Римі суспільно значущу інформацію, що не була офіційно проголошена на Форумі, але була важливою до розуміння справжніх політичних та економічних процесів, зображали у вигляді графіті на стінах і парканах. Так, фактично, і виникли “перші газетні публікації”, у яких викривали продажність сенаторів, недолугість імператорів, військові та дипломатичні провали, династичні скандали... У Середньовіччі біля кожної коронованої персони при дворі завжди був блазень, привілей котрого полягав у тому, що він без жодного страху міг говорити монархові правду, якою б вона не була. Карати за це блазня категорично заборонялось. І у той час, як придворні лестили і пильнували, як би не зіпсувати настрій першій особі, блазень стояв на варті правди, його цінували більше, ніж будь-кого при дворі. Фактично, він рятував монархії, говорячи правду та роблячи непрозорі натяки і припущення, висловлюючи версії і оціночні судження.
Чому ж тоді зараз інстинкт самозбереження у владній когорті послаб? Чи просто пропало розуміння важливості неупередженого критичного джерела? Якщо у ЗМІ присутня інформація, що все навколо — лише добре (або як варіант — лише погано), є зміст переживати, бо у такому суспільстві щось не все гаразд із свободою слова. Такий правитель у своєму самолюбуванні чимраз далі відходитиме від реальності, а придворні — тільки і будуть солодкими словами та підлабузними вчинками берегти спокій свого монарха, ведучи його до вірної погибелі.
І навіть, якщо газета, висловлюючись образно, має трохи жовту репутацію — то це ще не значить, що окремі матеріали, подані у ній, є неправдивими, недостовірними або не суспільно значущими. Іноді і на паркані можна прочитати таку правду, яку не зустрінеш в офіційних документах. І навпаки — добра репутація ЗМІ ще не гарантує доброї інформації у конкретній публікації. Ми мусимо критично ставитися до всього, що бачимо чи чуємо, аби життя не перетворювалося на п’ятихвилинки любові і ненависті, як у безсмертному творі Джорджа Оруела “1984”. Саме тому, різноплановість думок і їх різноманіття є базою для свободи слова, бо це не тільки право сказати, але і бути почутим. У цей день, приймаючи вітання, ми хотіли б також знайти розуміння у зіницях наших персонажів і героїв публікацій.
Очевидно, що проблема не тільки на одному боці метастазує: сьогодні у багатьох наших колег також немає розуміння того, що таке журналістика і що таке стандарт. Уся наша робота, на думку провідних медійників, криється у трьох китах професійної етики. Основоположною конструкцією є суспільна значимість (не плутати із важливістю. — Авт.) теми, котра покликана берегти приватний інтерес особи у суспільному вимірі. Тому такі речі, як права і свободи людини і громадянина, стан навколишнього середовища, медичне забезпечення, витрачання громадських коштів і управління комунальним чи державним майном і багато чого іншого, безперечно, є суспільно значимими темами. Ступінь важливості значущих тем визначає авторська позиція, що виливається в інформаційний продукт. Іноді і самі ЗМІ, відповідно до свого профілю, подають зовсім не значущі теми, яким надають високої важливості. А іноді влада розцінює те чи інше повідомлення медіа як неважливе, особливо, якщо воно стосується зловживань чи свавілля тієї ж влади.
Діалог повинен тривати, і думки повинні змагатися, тому трафік, ефір і друкована площа повинні стати табу для зазіхань. На жаль, сьогодні спостерігаємо, як окремі державні мужі намагаються обмежувати Інтернет, неугодних пробують загнати мільйонами у борги, чинячи тиск та погрози, впливати на зміст матеріалів, підкупами і подарунками замовчувати окремі теми.
Другим важливим аспектом у роботі журналіста є питання відділення фактів і оціночних суджень. Журналістика стає авторською, як казали у радянські часи — “із людським обличчям”, де поряд із фактами автор висловлює версії, припущення, оцінки, що мали б стати відправною точкою для інтелектуальних роздумів і критики читача. Журналісти пропонують спільно напружено думати, а не безапеляційно вірити. Сьогодні ЗМІ уже не має тієї сили пропагандистської машини у класичному розумінні слів. Сьогодні ЗМІ — це відкритий майданчик для спілкування, аналізу, суперечки та полеміки. Зв’язувати факти у логічний ряд і давати свої оціночні судження — професійне право аналітика. А це значить, що переслідувати журналіста за його оцінки — те саме, що переслідувати його за власний погляд і переконання. Інша річ, що ті оцінки повинні бути співвідносні до фактів і до них же апелювати.
Ще більш кричущим, аніж переслідування за висловлення власних поглядів, є переслідування за викриття фактів і подій. Це вже рафінована цензура, яка є неприпустимою ні у європейському місті, ні у європейській країні. Якщо у Калуші провідна політична та управлінська сила називає себе українською, тоді чому вулиця Українська (там немає гірлянд із квітів. — Авт.) так жахливо виглядає і непридатна для їзди? Якщо були встановлені факти образи, то де вибачення, яке громаді належить віддати? Якщо на інформаційний запит не було відповіді понад два з половиною місяці, то для чого писати, що міська влада діє прозоро? Факти — річ уперта. Хто заперечує факти — заперечує сам себе. Журналістське світове співтовариство складає списки отаких “ворогів преси” і бореться з ними з усією силою і гостротою пера, клавіатури, камери та мікрофону. Чи не настав час для створення медіа-профспілки у Калуші?
На цю тему журналісти активно спілкувалися у Вістові, святкуючи своє професійне свято. І хоч спортивні змагання і перетягування линви поділили журналістську братію на табори “Владу” і “Громаду”, в основному, всі були одностайні: у пошануванні творчої роботи працівника ЗМІ і збереженні та збагаченні елементів високо стилю у роботі. Адже споживач інформаційного продукту — наш партнер, що має право самостійно доторкнутися до артефактів.
Третій важливий компонент у цеховому етичному стандарті — надання можливості читачеві переконатися самостійно за допомогою запропонованих джерел чи доказів у правдивості наведених аргументів. ЗМІ сьогодні вже потроху перестають бути засобами масової інформації і перетворюються на засоби масової комунікації, де спілкування із читачем, слухачем чи глядачем набуває нового вагомого змісту. Повага права громадськості на повну, достовірну та правдиву інформацію є філософією журналістики.
І не забуваймо, що перед тим, як вільно діяти, ми користаємо зі свободи думати словами. Саме тому берегти слово — означає берегти свободу. Зі святом Вас, дорогі і шановані колеги! Натхнення, безстрашності у служінні власному народові, міцного здоров’я і Божого благословення! І нехай береже Вас журналістський компас від напасті!
