Привид Стефаника на Прикарпатті

Із запрошеннями на презентацію був легкий ажіотаж, адже подія для Станіславщини — цікава. Спеціальний кореспондент “Вікон” також був серед запрошених. Щоправда, посісти своє місце у залі згідно із запрошенням (третій ряд перше місце. — Авт.) не вдалося: там уже сидів і тихенько обурювався (у стилі “хто пізно ходить — той сам собі шкодить”) Михайло Іванович Фролов, — знаний в обласному центрі колишній міліцейський полковник, а сьогодні — бізнесмен та політик-”регіонал”. Після третьої спроби (а всі вони виявились марними. — Авт.) ввічливо пояснити колишньому депутатові Івано-Франківської міськради, що дійсно “порядок должен быть”, що запрошення на світі існують не просто так, ми переключили свою увагу на головну персону презентації, а також — і на публіку, яка прийшла. Можливо, ці організаційні непорозуміння заходу пов’язані з тим, що весь актив Партії регіонів хотів сісти поближче до столичної регіональної мадонни, ігноруючи резервовані місця ЗМІ і фахівців у галузі літератури, — адже ж захід творчий, а не політичний (принаймні, так дали зрозуміти в анонсі. — Авт.). Поки рядові “регіонали” благоговійно сопричащалися із “новим Стефаником”, — так згодом назвали винуватицю зібрання, окремі доценти університетів стояли у проходах.
Серед перших осіб, ясна річ, були присутні “регіонали” Михайло Вишиванюк, Богдан Федьків, Ігор Зварич, Василь Чуднов. До них у першому ряді приєднався і Степан Пушик, мабуть, як єдиний у залі серйозний фахівець у галузі літератури (окрім ще і самої Ганни Герман, звичайно. — Авт.). Кажуть, що значна частина присутніх прийшла “добровільно-примусово”. Такого стверджувати не буду, хоч і зал театру ляльок, на диво, був переповненим.
Починалося все непогано — із виступу скрипаля та вступного патетичного вірша-оди ведучої у стилі сімдесятих. Далі пані Ганна Герман ще раз наголосила для присутніх, що презентація — захід літературний, і якщо можливо обійтися без політичних коментарів чи запитань, то вона була б рада.
Отже, почали із образів тяжкої жіночої долі та особливості галичан як таких. І одразу ж із літератури всі плавно “виїхали” на політику (авторка сама вказала на “квінтесенції”), а роль самої літераторки у цьому акті політичної п’єси, очевидно, зводилася до того, щоб показати, що бути одночасно галичанином та функціонером Партії регіонів — не гріх, а навіть почесно і люксично.
На запитання, чи потрібні сьогодні Україні сильні жінки (мабуть, натяк був на Юлію Тимошенко. — Авт.), Ганна Миколаївна відповіла, що країні потрібні сильні чоловіки, а жінкам добре вдома з дітьми та на кухні. У свій час, на думку героїні вечора, жінки тримали на своїх плечах країну, шукаючи всякі-різні підробітки. Тепер же, коли час стресу минув, чоловіки повинні мобілізуватися і брати всю відповідальність на себе (тут уже був непрозорий натяк авторки на Віктора Януковича. — Авт.). У такій ситуації, коли чоловіки сильні, жінкам немає потреби займатися політикою, — вважає Ганна Герман. Щиро шкодуємо, що у залі було мало феміністок, — так презентація була б цікавішою. Дівчата з FEMEN якраз акурат вписалися би у сценарій цієї літературної містерії.
Цікаво, що серед присутніх були і чесні-пречесні читачі, котрі своє запитання почали з того, що чесно зізналися: самого безсмертного шедевру не читали, але мають питання щодо книгодрукування взагалі, особливо, що стосується українських книг на українські теми й українською мовою. Дивно, але на запитання про Дмитра Табачника як українофоба (у тому числі і щодо української літератури. — Авт.), Ганна Герман вказала, що, на її думку, чинний міністр освіти є найбільш освіченим з усіх, що були. А от пом’якшити його серце, на думку літераторки, можна було б тоді, коли б у нього була дружина з Галичини. Дивно: якийсь комплекс Роксолани, чи не так?
На запитання, чи впливає Сергій Льовочкін (глава Адміністрації Президента. — Авт.) на Президента більше, аніж Ганна Миколаївна (радник Президента. — Авт.), остання відповіла політично: на Президента ніхто не впливає. Це, мовляв, він сам рішення приймає. А у партії все тихо і ніхто ні з ким не бореться, а сама Герман ніколи не боялася казати Президенту все те, що думає і що вважає правильним. Тут коментувати нічого, особливо, якщо бути пильним і зауважити, що на цьому моменті пані Ганя вперше почала нервово теребити свої коралі на шиї… Не вдаючись особливо до біхевіоризму і мови жестів, можна з чистою душею запідозрити лукавство у відповіді (завуальований жест прикриття рота і торкання носа. — Авт.). Але тут треба віддати належне: у прицілі незручних питань жінка трималася впевнено. Школа студії Савіка Шустера не минула безслідно, та й узагалі, це — фактично єдиний політик у партії влади, який здатен на камеру щось притомне розповісти, без “кровосісь” і “увікнень”, “геноцидів народу” і “потняків падатків”. Був ще такий один інтелектуал у “регіоналів” — Євген Кушнарьов. Шкода, що за незрозумілих обставин загинув на полюванні. Суспільство офіційну версію не сприйняло, бо ж у нас і Юрій Кравченко застрелився. Двічі з різної зброї. Нелегке сьогодні життя освічених людей.
У зв’язку із цим журналістка газети “Репортер” поставила запитання про так званий лист української інтелігенції на підтримку реформ Віктора Януковича і що начебто окремі підписанти не підтвердили факт складення і підписування такого листа. Ганна Герман страшенно обурилася (коралі теребилися шалено! — Авт.) і дозволила собі при всіх повчати прикарпатських журналістів про стандарти роботи та етику. Якось не в’яжеться докупи така “виховна година” і не таке давнє обзивання журналістів “холуями” у виконанні відомого баяніста та однофамільця нинішнього міністра освіти.
Якось до запитання підхопився і згаданий нами Михайло Фролов, член Партії регіонів з 2001 року. Зміст запитання “потомственного донского казака” і колишнього міліцейського полковника так ніхто і не вловив, у тому числі і пані Герман (про що вона зазначила для широкої публіки. — Авт.). Єдине, що можна було вловити у тій промові, — то емоції блазня типу “слався, отечество”, “догоним и перегоним” і “дадим стране угля, хоть мелкого, но дох**…”
Намагаючись на презентації повернутися у літературну течію, журналіст “Вікон” спробував поставити питання по тексту. У творі є один епізод (вірніше, не один. — Авт.), котрий автору цих рядків, далекому від літератури, не посмакував зовсім. Ясна річ, що випробування роблять людину сильнішою, — тут із автором книги можна погодитись, але ж це не значить, що щастя “якесь дурне і вульгарне”, а “справжнє пізнання і справжню досконалість дають лише страждання”. Постійно чомусь цьому народові нав’язують, що щастя є чимось непотрібним, а потрібно лише “істинно страждати”. Через пропаганду всеохоплюючого мазохізму і надалі такі автори культивують у наших душах рабську психологію. Чи не для того, щоб рабами було веселіше керувати? Якось незрозуміло: коли народ хоче творити і бути щасливим, — перші особи країни нам кажуть: та ні ж бо, треба страждати — так буде правильніше. Але ж рабів до раю не пускають.
Давно вже не згадував університетського викладача логіки, який сказав колись: “У зв’язку із тим, що життя коротке, а всі книги нікому не дано прочитати, — раджу читати класику”. Мабуть, саме тому біло-блакитні терміново записали Ганну Герман “другим Стефаником”.