— Максиме, вітаю! Це перше твоє інтерв’ю чи вже були?
— Вітаю і Вас. Так, це моє перше серйозне інтерв’ю, раніше у мене їх не брали.
— Які інтереси та зацікавлення у 20-річного сина мільйонера?
— Найрізноманітніші! Найбільше за все я люблю подорожувати. Уважаю, що дивитись на світ є справою дуже цікавою: досліджувати різні культури, спілкуватися з різними людьми, набиратися нових вражень та емоцій. Зазвичай, подорожую машиною, якщо є така нагода, оскільки люблю слідкувати за процесом та не випускати нічого з поля зору: коли хочеш — зупинився, пофотографував те, що вважаєш цікавим, і поїхав далі. Окрім глобальних вражень, подорожі мають дуже багато різних дрібниць, від яких я отримую задоволення. Дуже люблю проводити час на природі, часто збираємося з друзями, щоб посмажити м’ясо, поспілкуватись з природою і просто приємно провести час. Кожну суботу ходжу у караоке-клуб тут, у Києві, де повністю віддаю себе співу. Я можу помилятись, але, здається, у цій сфері я маю талант.
— Ти — студент найпрестижнішого вишу Києва — Інституту міжнародних відносин. Чи важко було вступити? Якою є плата за навчання? Там справді навчаються тільки діти політиків і “мажори”?
— Найважчою частиною вступу у ВНЗ є етап незалежного тестування. Дійсно, було важко, адже практично ввесь 11-й клас довелося сидіти з книжками і вчити все до найменших подробиць вдень і вночі. Адже, тато сказав: хочеш вчитися в інституті міжнародних відносин, будь ласка, бери і вчись, а як не хочеш вчитися — будеш трактористом. Результати тестування були досить хорошими та підкріплювались срібною медаллю, тому я без проблем поступив у цей виш — вступні випробування там відсутні. Я не згідний з тим, що там навчаються виключно “мажори” або діти політиків. Це можу стверджувати навіть на прикладі мого потоку: тут дуже багато звичайних студентів, які приїхали з різних регіонів України, отримали хороші бали та без проблем поступили у цей інститут. Як би там не було, всі студенти спілкуються один з одним на рівних, всі ми — це велика дружна сім’я, всі один одного поважають. І це мене досить серйозно здивувало, тому що до того, як поступив, я жив стереотипами, які поширюються невідомо ким, тому поняття “мажор” я б взагалі викреслив з характерного для ІМВ списку.
— Цього року на премію “Тріумф” твої батьки приїхали на твоїй “Волзі”. Розкажи про своє захоплення старими-новими автомобілями. Звідки воно? Які авта є у твоєму автопарку? Хто вчив кермувати? Чи передалися тобі у спадок навички батька, адже він свою трудову біографію розпочинав у Рогатині водієм?
— Я дуже захоплююся автомобілями, якими б вони не були. Та найбільше — старими. Чому? З дитинства я полюбив конструктор, збирав його завжди, коли мав нагоду. Та у 20 років збирати конструктор вже, принаймні, не солідно. Тому треба було придумати, чим це можна замінити. Ще у 10-му класі ми з друзями вирішили купити “Запорожець” вартістю 1200 гривень. Звичайно, за такі гроші їздити на ньому ми навіть не сподівались. Він був у жахливому стані та потребував капітального ремонту як ходової, так і двигуна. Вирішено було спільними зусиллями реставрувати його. На кишенькові гроші, які нам давали, ми купували різноманітні запчастини та потихеньку, через 3 місяці, самостійно поставили його на хід. Радості було дуже багато! Треба було нас бачити у момент, коли ця стара, замучена всім машина, отримала нове життя! Так я поєднав 2 свої улюблені справи: дорослий конструктор та автомобіль.
Згодом було куплено ту саму “Волгу” 21-ї моделі 1969 року випуску. І вона була у жахливому стані, проте у цьому і був увесь інтерес. Про “Волгу” я мріяв із дитинства, адже це — єдиний красивий, великий та солідний радянський автомобіль, який створював конкуренцію тогочасним закордонним аналогом, і навіть був предметом конфлікту між СРСР та США. “Волгу” я робив не самостійно, тому що для того, щоб машину належно реставрувати, потрібні руки досвідчених майстрів. Проект затягнувся на півтора року, але результат Ви бачили самі. На даний момент мій автопарк включає тільки цю машину. Щодо кермування, то вчив мене батько, ще коли мені було 11 років. У 15 років я закінчив курси контраварійного водіння, а з 18-ти вже спокійно їздив куди завгодно. Внесок батька я дуже ціную, і дякую йому за те, що він вчасно почав зі мною працювати. Те, що його навички передалися мені, — я навіть не сумніваюсь.
— Як Насалики-молодші живуть без батька? Адже з 2006 року Ігор Насалик, принаймні, наполовину у Калуші…
— Ми з братом уже досить звикли до того, що батька часто немає дома, але не менш часто він приїжджає до нас. Коли він у Києві, не жаліє свого часу, щоб кудись нас “витягнути”. Це досить приємно, тому до моменту його чергового виїзду у Калуш наші потреби у спілкуванні повністю компенсуються, рівно на строк до його наступного приїзду. З батьком контакт не втрачаємо, пишемо смс, дзвонимо — він завжди відповідає на наші дзвінки та смс-ки.
— Що ти знаєш про Калуш? Звідки черпаєш інформацію (якщо цікавишся, звісно)? Коли був востаннє у нашому місті?
— Про Калуш знаю тільки основне: невеличке місто в Івано-Франківській області з населенням до 70 000 осіб, має розвинуту промисловість, транспортну систему та великий потенціал. Знаю про деякі проблеми міста, про відношення людей до мого батька, навіть маю там друзів. Звичайно, головне джерело інформації про місто — це батько. Щоразу, коли він приїжджає, розповідає про свої успіхи, про проблеми, які виникають, та і взагалі про життя у місті. Останній раз у Калуші був влітку. Цікаво було подивитися на зміни у місті, що відбулися. Я був вражений: новий стан доріг, ремонт шкіл, окремі райони Калуша, які я до тих пір бачив у куди гіршому стані.
— Твоя мама — красуня зі Сходу. Батько — вихований у західноукраїнських традиціях. Як це позначається на твоїй родині? Чия методика виховання переважає?
— Ніяк не позначається. З самого початку створилося таке враження, ніби батько з мамою мислять, як одна людина. Суттєвих розбіжностей у методах виховання я не бачив: вони були однакові як у батька, так і у мами. Щоправда, методика виховання батька мені здалася більш жорсткою у порівнянні з маминою, і це — зрозуміло. Культурний фактор на моє виховання ніяк не вплинув.
— Чи цікавишся ти політикою? Чи підказуєш батькові щось у політичній площині?
— Політикою я практично не цікавлюсь — мені відомі тільки основні події в Україні. Знаю тільки одне: політикою у житті я точно займатися не буду. Ви, мабуть, запитаєте, чому ж тоді я вступив в інститут міжнародних відносин? Відповідь дуже проста: я навчаюсь на відділенні “Міжнародні відносини”, яке поєднує дуже багато предметів загального розвитку — від філософії та логіки до конфліктології та повної історії міжнародних відносин. Щодо підказок батькові, то у мене є один принцип у житті: ніколи не підказувати людям у тих сферах, якими вони володіють значно краще, ніж я. У батька є величезний досвід, отриманий упродовж років його праці, тому мої підказки будуть виглядати безглуздими.
— І все ж, на місцевих виборах 2011 року ти балотувався у Підгірках за спсиком від Української партії.
— Ідея балотування була татова — для того, щоб ідентифікувати партію. Ідею підтримав, адже, це потрібно було, щоб збільшити шанси на успіх.
— Як загалом оцінюєш політичну ситуацію у нашій країні?
— Ситуацію у країні оцінюю як критичну — кажу це з огляду на останні події, що відбуваються в Україні. Уважаю, що нашу Батьківщину врятує тільки кардинальна реструктуризація верховної влади.
— Що цінуєш у людях? Які риси характеру повинна мати твоя обраниця і чи є така? На кого вона повинна бути схожа?
— У людях я ціную доброту, скромність, ініціативу та наявність почуття гумору. Якщо людина одразу відповідає всім цим критеріям, наше з нею спілкування одразу складеться. За все життя я покохав тільки одну дівчину, її звати Юля. На жаль, обставини склались так, що ми з нею не разом уже більше року. Проте, ми підтримуємо зв’язок, часто з нею спілкуємося. Не можу сказати, які риси характеру повинна мати моя обраниця. Коли я перший раз побачив Юлю, я її навіть не знав. Знав я тільки одне: я хочу бути з нею разом. Тобто, у мене все визначалось не за рисами характеру, а за відчуттям — тут або хочеш, або ні. Я зустрічав дуже багато гарних, розумних дівчат, з приємним характером, проте, у мене ніколи не виникало бажання з ними зустрічатися. Просто — ні, і це неможливо пояснити словами. Уважаю, що людина, яку ти кохаєш, не повинна бути на когось схожа — вона просто має бути сама собою.
— Ти — людина віртуального чи реального світу? Адже нині молодь живе в інтернеті, дружить у соціальних мережах.
— Для мене реальний світ неможливий без світу віртуального та навпаки. Зараз інтернет — це не тільки сховище інформації, це також засіб дуже зручної комунікації з людьми. Якщо мені треба оперативно всіх зібрати, для яких-небудь цілей, я користуюсь соціальними мережами. Адже, це набагато зручніше, ніж усіх по черзі обдзвонювати. Якщо я хочу піти у кіно — дивлюсь в інтернеті сеанси та час. Якщо мені треба відправити документ по якомусь навчальному предмету — я знову ж таки звертаюсь до інтернету. Проте, у мене нема такого, щоб я годинами сидів за комп’ютером або на якомусь іншому “девайсі”. Це дуже нудно. Ніколи не розумів людей, які днями сидять в інтернеті.
— На Вільному форумі Калуша твій батько розповідав, що під час літніх канікул ти працював страховим агентом. Як використав заробіток?
— Це дійсно було так. Робота, звичайно, — не найпрестижніша у світі, але мені цікаво було цим займатись. Працював я приблизно місяць, за який отримав близько 1800 гривень. Графік у мене був вільний — коли хочеш, тоді і працюй. Усі гроші, які я отримав, не потратив на щось конкретне. Це були такі речі як їжа, бензин, поповнення рахунку та різноманітні дрібниці.
— Їздиш і далі на “Тойоті Камрі”?
— Вона у мене була ще приблизно місяць тому, але довелося її продати. Машина купувалась вживаною: 2007 року випуску, їй вже майже 5 років, і вона потребувала значних капіталовкладень. На цей момент я без машини, замовив “Тойоту Авенсіс”, але на неї ще треба почекати.
— Що би ти побажав своєму батькові?
— Мені надзвичайно приємно, коли абсолютно чужі люди пишуть мені у соціальних мережах про те, що дуже задоволені роботою мого батька, хвалять його. Дуже приємним був і той факт, що він отримав понад 90 відсотків на виборах міського голови — це вже багато про що говорить. Вразило і перетворення міста за всі ці роки, які мені довелося побачити на власні очі. Я дуже задоволений позитивними відгуками — пишаюсь своїм батьком та виникає бажання стати таким самим, як він, прагну до цього. Батькові я хочу, у першу чергу, побажати міцного здоров’я та нервів — адже на цій роботі без цих речей не обійтись. Хочу побажати йому, щоб він і надалі поліпшував ситуацію у такому чудовому місті, як Калуш, адже така можливість є і вона нічим не обмежується. Хай його бажання робити все на благо міста та людей ніколи не згасає! А вся наша родина морально допоможе йому у цьому, хоч він від нас і далеко!
— Дякую, Максиме, за розмову!
Розмовляла Оксана ГУЗИНЕЦЬ-МУДРИК, редактор