— Ірино, Ви працюєте, загалом, у непростій для жінки сфері. Нерухомість — такий бізнес, у якому переважна більшість керівників — чоловіки. Як почувається там жінка і чи має слабка стать переваги у бізнесі взагалі?
— Змушена констатувати, що у нашій країні не тільки сфера нерухомості, а і більшість напрямків глобально монополізовані чоловіками-керівниками. Щоб зрозуміти, чому так сталося, варто звернутися до історії. Ще з радянських часів чітко вибудовувалася ієрархія підпорядкування, де місце жінок було дещо знівельовано. Заздалегідь було визначено, чим жінка може займатися, а куди їй краще не потикатися. Зрідка з’являлися такі особистості, як Валентина Терешкова, які мали показувати, що жінка — також людина. Для порівняння візьмімо за приклад розвинуту Норвегію. Там законодавчо закріплено, що 50% керівних посад у компаніях мають займати жінки. Тож, маємо куди “рости”.
Цікаве питання, як почуває себе жінка у бізнесі, пов’язаному з нерухомістю. Про себе скажу, що мені — комфортно, бо я — із тих людей, які, беручись за справу, вивчають її досконало і різнобічно. Наразі, це — не простий напрямок, бо ж галузь перебуває не у найкращому стані. Але тільки щоденна праця і правильні рішення зможуть повернути стабільність і подальший розвиток.
Вважаю, що немає загального списку переваг слабкої статі над сильною, які б допомогли вести бізнес краще і досягати більших успіхів. Переконана, що кожна людина має індивідуальні особливості, які може успішно використовувати як інструмент для досягнення результату. Тому порівнювати жінок і чоловіків не зовсім правильно, бо ми — не кращі і не гірші, ми — просто різні, і маємо не конкурувати, а доповнювати один одного. Хоча, за своєю вдачею жінки — більш гнучкі, уважні, покладисті, здатні до компромісів і наділені сильнішою інтуїцією. Але із власного досвіду знаю, що коли йдеться про роботу й, особливо, про великі гроші, то зовсім не важливо, хто ти. У таких випадках мало хто згадує про гендерну політику. Я захоплююся Уінстоном Черчіллем, тож, наведу його унікальну цитату: “Немає вічних друзів, є тільки вічні інтереси”.
— Чи розглядали можливість піти у політику?
— Що стосується політики, то вона — надзвичайно цікава мені, оскільки мій чоловік перебуває глибоко у цій тематиці. Я не тільки розглядала можливість і самій долучитися до політикуму, але навіть зробила кілька практичних спроб. Наприклад, 2010 року балотувалася до Івано-Франківської обласної ради за списком Української партії, але на жаль, не потрапила у прохідну частину списку. На цьому моя зацікавленість політикою не згасла, тому обов’язково прийматиму активну участь у політичному житті міста і області.
— Улітку мине два роки, відколи Ви стали співвласницею кінотеатру “Відродження”. Калушанам було презентовано проект реконструкції закладу, а також — оголошено конкурс на кращу назву для оновленого кінотеатру. Саму споруду почали перебудовувати й обнесли високим парканом. Що — за ним?
— “Відродження” — це великий проект, який може стати проектом життя. Дай, Боже, сил і можливостей, щоб довести розпочату справу до кінця.
Щодо назви, то надходили різноманітні пропозиції, але поки що ніхто не запропонував таку, яка б узяла за душу і яку б одностайно узгодили. Думаю, що ближче до завершення будівництва ми повернемося до цього питання, а поки що воно залишається відкритим. І надалі готова приймати пропозиції. Зі мною можна контактувати у соціальних мережах.
Поки що будівництво перебуває у “замороженому” стані до моменту вирішення питання з землею навколо кінотеатру.
Щодо викупу землі біля кінотеатру, то, на жаль, тут склалася незрозуміла для мене ситуація. Адже наша компанія орендувала ділянку, сумлінно сплачувала орендну плату до бюджету. Варто зрозуміти, що, інвестуючи великі кошти, треба їх якимось чином захистити. Цим захистом якраз і є право власності. Нині маємо ситуацію з поданням листа до прокуратури від фракції Народного руху України у Калуській міській раді і, як результат, — прокурорський протест і заборону на відчуження земельної ділянки. Я особисто зверталася до декого із депутатів, пропонувала їм зустрітися і обговорити ситуацію. Проте, вони відмовилися.
Однією з причин звернення до прокуратури називають історичну цінність площі для громади міста, згадуючи численні мітинги і виступи тут відомих політиків, зокрема, й В’ячеслава Чорновіла. Як директор, я висловила готовність облаштувати землю згідно з потребами громади, і навіть — установити барельєф В’ячеслава Чорновола, який, направду, буде більш логічним на цьому місці, ніж на фасаді ПК “Мінерал”. Відповідь — така ж, як і на пропозицію зустрічі: не треба. Хочу, щоб люди знали своїх героїв в обличчя, і знали, хто не дає продовжувати будівництво. Думаю, що поки не буде вирішене питання з викупом землі, про подальше фінансування проекту говорити не доводиться.
— Ви активно зацікавлюєте сферою нерухомості, зокрема, і через телепередачі, статті, інтернет-блоги і коментарі на цю тематику. Ваші фахові поради — калушанам. Чи обгрунтовані ціни на житло як у столиці, так і у нашому місті? Як вони змінюватимуться, і — чи варто брати житло у кредит?
— Оскільки в Асоціації фахівців із нерухомості я очолюю комітет зі зв’язків із засобами масової інформації, то мушу постійно бути “у темі”. Тому активно спілкуюся в Інтернеті і часто даю коментарі друкованим виданням.
На мій погляд, житло в Україні — дороге, особливо, якщо враховувати відношення ціна/якість. Адже у нас продаються, даруйте, “голі стіни”. Натомість, за кордоном подібне житло продають обов’язково із ремонтом і частково або повністю обставлене меблями.
Ситуацію ускладнює також і відсутність нормального іпотечного кредитування під адекватні відсотки. Адже пересічний громадянин України, на жаль, не може придбати житло при сучасних зарплатах і відсоткових ставках, які пропонують банки. Не до кінця визначеною є ситуація з уведенням податку на “квадратні метри”. Ну, і, звичайно, — наше недосконале законодавство, на жаль, жодним чином не захищає право власності на новобудови, коли об’єкт ще не введено в експлуатацію. Це дає широке поле діяльності для аферистів, які мають можливість за допомогою судової системи переводити майно з одних компаній на інші, не віддавати кредити банкам позичальникам, продавати одні і ті ж квартири по декілька разів. Оскільки я і сама стала жертвою такої махінації, то раджу уважно придивлятися і вивчати документи забудовника. Хоча, на моє переконання, поки не буде заборонено продаж житла, не зданого в експлуатацію, ми постійно будемо свідками афер й обманів. Раджу досконало вивчати ситуацію й обов’язково звертатися до фахівців.
— Якою бачите перспективу забудови нашого міста? У невеликих містах краще розбудовувати приватний сектор, щоб люди жили у невеликих особняках, чи, все ж, краще будувати багатоповерхові будинки?
— Щоб говорити про перспективу забудови міста, потрібно, насамперед, визначити, чи існує така необхідність, тобто, чи є суттєве збільшення населення. Вважаю, що у Калуші достатньо житлового фонду, новобудов і недобудов, які цілком можуть задовільнити попит і пропозицію. Але слід звертати увагу на історичні будівлі міста, пам’ятки архітектури, заохочувати інвесторів, щоб не дати загинути культурній спадщині міста. Західноукраїнські містечка мають свій дух і своє “обличчя”, якщо так можна сказати. Це і потрібно зберігати, особливо, що стосується архітектури.
“Висотки” — це ознака мегаполісів. Я — прихильник клубних будинків, приватних особняків, які створюють більш домашню атмосферу вулиць, надаючи їм індивідуальності. До речі, у Києві дуже популярними є так звані “дохідні” будинки, які були побудовані у XVIII-XIX століттях. За таке житло клієнти ладні платити надзвичайно дорого. Слід відзначити, що дехто із забудовників, орієнтуючись на таке житло, проектує подібні сучасні будинки, які також користуються попитом.
У кожному мікрорайоні нашого міста бачу і переваги, і недоліки. Особисто для мене найкомфортнішим є Загір’я, бо я тут народилася і виросла, знаю всі вулиці, вулички, закутки. Тут усе дихає чимось рідним із дитинства.
— Ви народилися у Калуші. Чи і досі вважаєте себе калушанкою, чи — киянкою?
— Часто молоді люди роблять собі футболки з принтами: дякую Богу, що я не москаль! (сміється. — Авт.), підкреслюючи цим певні свої переконання. У мене такий принт — у серці: я люблю Калуш. Мій чоловік деколи каже, що він — корінний киянин у четвертому коліні, а я йому відповідаю, що я — корінна калушанка у четвертому коліні. Мені є чим пишатися, адже моя родина власноруч і власними справами творила історію і творить сьогодення Калуша. Тому мені ніколи не повернеться язик сказати, що я — киянка.
Останнім часом, я більше перебуваю у Калуші, ніж у Києві. Можна сказати, що я вже на 80% переїхала до Калуша. Чому неймовірно раді мої рідні, а, особливо, моя бабуся, якій — 84 роки. Спілкування й увага для неї зараз — найцінніше. До речі, В’ячеслав Кредісов тепер — також калушанин, бо офіційно прописався у нашому місті.
— Наскільки знаковою для Вас стала зустріч із В’ячеславом Кредісовим?
— Я вважаю, що жодна зустріч не відбувається випадково, а наше завдання — з’ясувати, навіщо відбуваються саме такі зустрічі. Вірю у долю. Тож, вірю, що і зустріч з В’ячеславом була дійсно знаковою: це був день народження моєї улюбленої бабусі, і, водночас, цього дня я була запрошена на церемонію “Людина Року-2008”. Сталося так,що В’ячеслав сидів поруч. Після концерту він запросив мене повечеряти, відвіз додому, і — пропав на рік (сміється. — Авт.) Я про нього забула і, здається, номер телефону не зберегла. На той час моя робота передбачала багато відряджень і я майже не бувала у Києві. Через рік чоловік мені зателефонував, переконуючи, що ми — знайомі. Ми спілкувалися телефоном кілька місяців, потім — зустрілися. В’ячеслав спочатку був страшенно ображений, що я його не впізнала, і що телефон не зберегла. Я ж його впізнала тільки при зустрічі. Він мене не відпустив і до сьогодні. Я ж вірю, що він мені посланий небом, якщо і через рік повернувся.
— В’ячеслав Кредісов, має намір балотуватися до Верховної Ради України по Долинському виборчому округу. Чи берете Ви безпосередню участь у створенні позитивного іміджу потенційного кандидата або у роботі передвиборчого штабу кандидата?
— Маю щастя бути поруч з чоловіком, який дозволяє мені розвиватися паралельно з ним, і, водночас, ділиться особистим простором. У нас — партнерські стосунки, і саме за це його сприйняття я безмежно вдячна. Це — не перші вибори, у яких В’ячеслав Анатолійович буде приймати участь. І він, до речі, не намагається створювати штучний позитивний імідж. Я ж, як завжди, — поруч, долучаюся до діяльності мого чоловіка й обов’язково буду працювати у штабі. Наразі ж — налагоджую співпрацю із благодійними організаціями в області. Зокрема, у червні спільно з благодійним фондом “Добре Серце” плануємо провести марафон на підтримку дітей, хворих на рак.
В’ячеславові Анатолійовичу часом непросто донести до людей свої думки, переконання і можливості, оскільки Галичина за уподобаннями, традиціями суттєво відрізняється від Києва, де він виріс, і сформувався, як особистість. Тож, і я, і моя родина намагаємося якнайбільше допомогти йому у намаганнях.
— В’ячеслав Кредісов та Ігор Насалик — соратники у політичній діяльності, і добрі знайомі — у житті. Чи спілкуєтеся Ви із Гюзель Насалик, і чи маєте спільні інтереси?
— Усе Ви знаєте! Про Гюзель Насалик можу сказати, що це — особлива жінка. Саме — ЖІНКА цілком і повністю. Надзвичайно глибока і розумна особистість, приємна співрозмовниця, красива й успішна жінка. У неї завжди — тепла усмішка і, відкрию таємницю, ексклюзивний чай для відвідувачів офісу. Дуже мало людей мають таку позитивну енергетику і стриманість. І саме такі якості я намагаюся у собі виховувати, і тому захоплююся ними. Я ж — людина ексцентрична і холерична.
Прямих спільних інтересів із Гюзель Насалик я не маю, хоча з приємністю зустрічаю її на деяких заходах у Києві. Тож, з можу зробити висновок, що у дечому таки маємо спільні інтереси і цікавимось однаковими речами.
— Дякую, Ірино, за приємне спілкування!
Розмовляла Юля БАЛІЦЬКА, журналіст
Довідка “Вікон”. Ірина Кілко народилася 1983 року у Калуші. У дитинстві цікавилася музикою. Закінчила музичну школу №1 за класом фортепіано. Навчаючись у школі, мріяла стати медиком.
2000 року із відзнакою закінчила ЗОШ №1. Вступила до Київського політехнічного університету на спеціальність “Технологія поліграфічного виробництва”. 2006 року отримала диплом магістра з відзнакою. Упродовж навчання отримувала нагороди за наукові праці у галузі поліграфії, тематика яких була пов’язана з патологією зору людини.
2008 року вступила до Української Академії Друкарства у Львові. Працює над дисертацією на тему: “Технологія виготовлення друкованої продукції для незрячих споживачів”. Цього року Ірина Кілко отримає також і диплом юриста.
У студентські роки розпочала трудову діяльність. Володіє агентством нерухомості “KILKOREALTY” у Києві. Член Асоціації фахівців з нерухомості та Голова комітету зі зв’язків зі ЗМІ і PR, конференціях та виставках Асоціації фахівців з нерухомості України.