Анна, бойкиня, мама-героїня: 12 дітей і 26 онуків

Зазнавши  горя із загиблими дітьми, залишившись у 44 роки вдовою, пані Анна ніколи не втрачала оптимізму. Нині бабця порається жваво по госоподарству, співає в хорі, допомагає у церкві, любить гарно одягатися та похвалитися прикрасами. Але найбільшими перлами в її джитті є діти, онуки та правнуки. Завітавши до Анни Горблянської, застаю бабусю Петриху (так тут називають жінку від імені чоловіка Петра. — Авт.) за роботою. Вона якраз смажить деруни для доньки та онуків. Багатодітна жінка гостям завжди рада, адже де в хаті десятеро, там і для п’ятнадцятьох і місце і гостинець  знайдуться.
— В  житті я не знала багато радості, — каже, поважно сідаючи на ослінчик баба Петриха, — але все моє щастя — в дітях. Я й сама нарордилася в багатодітній родині. У батька з мамою нас було четверо: троє братів: Василь, Юрій, Дмитро.
Коли народилася в родині донька, то батько назвав Анною, на честь матері Богородиці. Але недовго тішилася дівчинка батьковою ласкою, чоловік не повернувся з війни. До війська його забрали просто з церкви. Анні  було п’ять років, як вона зосталася напівсиротою. У 17 років Анна вийшла заміж за старшого від себе на дев’ять років сусіда Петра.
Перед тим, як іти до війська, сусід побачивши красиве дівча, підійшов до неї та  поклав руку її на голову і сказав: «Рости велика» і навіть руки не подлав. Ото й усього залицяння було. За три з половиною роки Анна вже й забула про сусіда, але він, повернувшись з артилерійського батальйону, почав заходити до сусідки та й зрештою попросив стати йому дружиною. Брати дівчини не дуже хотіли цього шлюбу, але зрештою погодилися. У 1959 році відгуляли весілля. У молодої пари один за одинм народилися троє діток: Марію, Василя та Михайла.
Та  не відала Анна, що не буде вона тішитися своїми пташенятами. Залишивши дітей удома самих на кілька хвилин, жінка пішла до сусідки. А малюки необачно підпалили сухі дерев’яні заготовки на сита, адже в Липовиці з давніх давен і досі роблять добротні решета і ситачорніли від горя, поховавши діток  три та дворічних діток Анна та Петро. А наймолодшому загиблому синочку було лише...півроку. За кілька місяців Бог подарував осиротілим батькам дитинку. Назвали Михайликом, як і згорілого його братика. Такого в селі ще не було.
— Ось він і терпить та несе хрест і свого, першого Михайла, — зітхає жінка. — На жаль, він лише один з усіх моїх дітоке потрапив до тюрми. Побився із хлопцями, ось і посадили, але вже давно забув про ту чорну смугу. Зараз живе у Черкасах, працює токарем, має родину.
Після Михайла народилася донька Ольга. Зараз  вона живе у Латвії, в Ризі Працює медсестрою. Днями її жінку визнали найкращим медпрацівником країни. Разом зі своїм латвійським чоловіком вона навідує матір та надякуватися не може, що дала їй освіту, що зараз добре і заможно живе. А латвійський зять цілує Анні та понад усе любить тещені вареники. Уже й сам готувати українську страву навчився. Разом із сестрою в Латвії навчалася ще одна донька матері-героїні — Мирослава, але вона повернулася додому, в рідне село, де працює в місцевому фельдшерсько-акушерському пункті.
— Я не хотіла, аби мої діточки бідували, як я, — витирає сльози фартушком бабця Анна. — Тому всім хотіла дати освіту. Хто хотів — учився, хто не дуже хотів — торгує, або працює.
Ще  один син  Анни Горблянської, Микола загинув. Навчався у Луганському університеті. Працював на залізниці. І через нещасний випадок, уже дорослим чоловіком попрощався із життям. Після Миколи народився Ярослав. Зараз він живе у Москві, працює на меблевій фабриці. Наступний син Юрій — викладач на кафедрі української мови в Львівському національному університеті імені Івана Франка. Красуня Ірина живе в Обухівському районі на Київщині, вона завідувачка дитсадка. Ще одна донька з багатодітної родини Горблянських — Наталія закінчила бухгалтерський технікум, але, на жаль, доброї роботи не має. Наступний син Анни — Іван, священик у Липовиці.
— Хіба ж я колись думала, що матиму таку ласку в Бога, що хоча би хтось  з моїх дітей Йому служитиме, — з гордістю крізь сльози мовить мати. — Я була на заробітках, сапала буряки людям, бо грошей на багато дітей не вистачало, аж раптом телефонує мені синочок і каже: «Благословіть, мамо, я хочу йти  вчитися в семінарію та Богові служити”. А я відказала «Нехай Ісус та Мати Божа тобі, дитино, допомагають». І тепер маємо в родині панотця.
Та ще й одружився Іван з донькою священика. Після Івана народилася Галина. Наразі вона вийшла заміж у сусідній Долинський район та навчається на юриста. Настиупний син Сергій — бізнесмен в Івано-Франківську, він — спеціаліст з обробки деревини. Найменший син Анни — Павло, мамин мазунчик. Його жінка народила у 43. Він і живе неподалік матері, в Липовиці.
Своїх 26 онуків бабця Анна уже й не пам’ятає, зате добре знає поки що чотирьох правнуків. Незабаром має народитися п’ятий.
— Ми дуже тішилися, коли народжувався черговий братик чи сетричка, — додає донька Мирослава, яка прийшгла в гості до матері. — Усі жили хоча бідно, але дружно, в любові та злагоді. Всі ділилися і їжею, і одягом і любов’ю. Її в нашій родині, здається, ще б на стільки ж дітей вистачило. Зараз ми велика дружня родина з святою берегинею — мамою Анною.
Їжу Горблянські колись купували... мішками, а ще обробляли город, тримали  корову, овець, свиней, курей і ніколи діти Анни не були голодними. Ще й із сусідами ділилися. Із радістю та зі сміхом згадує бабця Анна, як народила Сергія...на базарі. Жінка поїхала скупитися до Івано-Франківська якраз перед пологами. А вже в обласному центрі синочок хотів побачити світ. А мати ще до самих переймів купляла та торгувала, заледве її на таксі привезли у пологовий, була би в машині народила. Але, до честі лікарів, ніхто Анні ніколи не пропонував більше не народжувати чи, не доведи Господи позбутися дитини. Не те, що тепер! Грошей на багатодітніу родину давали мало, по 20 радянських карбованців на кожну дитину. Згодом Анна змушена була працювати прибиральницею в школі. Але ніколи не відмовляла дітей від навчання та доброї праці.
У 44 роки жінка оводовіла. Чоловік Петро помер від в раку головного мозку. Люди, на жаль, навіть насміхалися, казали, що тепер Анна ще більше народить, але вже від чужих чоловіків. А нещасна вдова клякала на коліна, вмивалася сльозами та просила Богородицю, аби дала їй сили витримати усі обмови та дати лад діточкам. Згодом усе минулося. Куди й поділися сільсьькі пліткарки. Анна—одна з найповажніших матерів Прикарпаття. З неї беруть приклад, вона—гордість села та району. Без жодного пафосу всі в один голос стверджують, що саме такі жінки є символами України, прості, сповнені величі материнства та життєвої мудрості. Сильні духом, добрі, багаті дітьми та онуками.