Нині Андрію Нечитайлову довелося відмовитися від одного місця роботи — викладача курсів комп’ютерної грамоти і вивчення шрифту Брайля у Коломиї. Тепер батько більш потрібен у сім’ї. У Калуші Андрій консультує інших незрячих із приводу вивчення комп’ютера, який йому у житті неабияк допомагає. Проте, основне місце роботи Андрія — в Івано-Франківську. Там він навчає незрячих людей. Офіційно — шрифту Брайля. Неофіційно — ще й орієнтуватися за допомогою технічних пристроїв, користуватися інтернетом і просто не загубитися у світі, який із різних причин усі вони не можуть бачити.
У кожного із цих людей — своя печальна історія. Андрій Нечитайлов пам’ятає, як виглядає світ. Він утратив зір у 14 років унаслідок хвороби. До того часу був звичайним івано-франківським хлопцем.
— Я сприйняв втрату зору доволі спокійно. Цей процес відбувався поступово. І до останнього я сподівався, що можна, якщо не в Україні, то за кордоном, нехай навіть в Америці, щось зробити, щоб відновити зір. Проте, виявилося, що ніде зарадити хворобі не можна. Я за характером — спокійний і терплячий. І, можливо, саме спокійний характер допоміг мені пережити втрату зору. Спочатку я замкнувся у собі, не виходив із дому впродовж 2-х років. Боявся, що люди будуть на мене витріщатися. Згодом таки наважився вийти. Знав, що люди звертають на мене увагу. Ну, думаю, нехай звертають. Усе одно бабусям у дворі іншої розваги немає, — згадує Андрій Нечитайлов.— Мені допомогло орієнтуватися, за відсутності зору, добре розвинуте відчуття простору. Я колись у дитинстві, коли ще бачив, дуже любив бавитися з конструктором. У школі любив геометрію. І, думаю, що гірше, напевне, доводиться тим людям, які не бачать із народження. Їм важче розвинути це відчуття простору. Їх слід виховувати, часто розвиваючи компенсаторні функції, інші відчуття. Тут дуже багато залежить від виховання такої дитини. Наприклад, є таке поняття, як гіперопіка. Часто батьки просто не дають дитині з обмеженими можливостями робити навіть найпростіші речі. Це — неприпустимо, бо дитина виросте абсолютно несамостійною. Проте, не варто і просто кидати таку людину у вир життя. Навіть навчання у спеціалізованій школі може, залежно від здібностей і характеру дитини, піти їй або на користь, або, навпаки, заподіяти шкоду.
Світ і зір
Разом із тим, Андрій закінчив і спеціалізовану школу для незрячих у Львові, і здобув вищу освіту — за спеціальністю психолога у Прикарпатському національному університеті ім. Василя Стефаника. Психологію обрав не випадково, і досі за цим не шкодує. В університеті, до речі, Андрію вдавалося навіть писати конспекти шрифтом Брайля. Для цього хлопцю було необхідно дві спеціальні пластинки із зарубками і щось на кшталт шила. Однак, Андрій вчасно зрозумів: необхідно опановувати комп’ютерні технології. Про комп’ютер на початку 2000-х міг тільки мріяти. Щоб отримати його, Андрію довелося походити по коридорах влади. І — недарма. Спочатку хлопець пішов до міського голови Івано-Франківська. Там — отримав відмову через нестачу коштів. Однак, звернувшись до голови облдержадміністрації. отримав заповітних 2,5 тис. гривень. На той час це були дуже великі гроші. Тому хлопець навіть намагався приховати від деяких не зовсім надійних сусідів купівлю комп’ютера, і відмовився від того, щоб комп’ютера йому вручали публічно, і висвітлювали це у засобах масової інформації. Проте, саме з комп’ютером Андрій відкрив для себе чимало можливостей. Змінив уже, напевне, четвертий комп’ютер.
Нині інтернет — вікно у світ для багатьох людей із обмеженими можливостями. Є тенденція до того, щоб пристосовувати всесвітню мережу до їхніх потреб.
— Нині у містах активно відкриваються курси комп’ютерної грамоти для незрячих. Найперше, що треба зробити для незрячої людини для роботи із комп’ютером чи ноутбуком, — “озвучити” його. До мене часто звертаються саме з цим проханням. За допомогою спеціальних програм, комп’ютер коментує всі дії, які виконує користувач. Слід запам’ятати розташування клавіш, “швидкі” конфігурації, і ще чимало аспектів. На курсах ми вивчаємо основи роботи за комп’ютером: не тільки орієнтування, але і текстові редактори, основи роботи в інтернеті. Зараз чимало сайтів доступні для незрячих людей. Для таких людей найбільш зручні — прості сайти, без та званих флеш-ефектів, наприклад, анімації. Ось сайт “Однокласники” — ще нічого. А “Вконтакте” — дещо заскладний. Чим солідніший сайт, тим більше можливостей для незрячих він пропонує. Зараз про це дбають, — каже Андрій. — Збільшується і кількість людей, які хочуть навчатися. Торік у мене було 6 учнів, а цього року — 12. Учні — від 20 до 63-х років. Звчайно, “кадрів” серед них — вистачає. Найстарший чоловік, пам’ятаю, був дуже наполегливим. І, звичайно, не всю програму опанував, але ази — вивчив. Є і чимало людей надзвичайно здібних. Наприклад, одна моя учениця успішно навчається на історичному факультеті одного з прикарпатських вишів.
У нагоді незрячим людям стає і GPS-навігатор. Два роки тому, коли Андрій Нечитайлов переїхав із Івано-Франківська до дружини у Калуш, саме навігатор допоміг йому орієнтуватися у чужому місті. Слід тільки “забити” у навігатор місця, де ти побував. Далі — легше орієнтуватися. Андрій демонструє “Вікнам”: зі смартфоном можна і в місті орієнтуватися, і спілкуватися, і навіть знімки робити. Кожну дію — коментують вголос. Так само, як і місця, де перебуває людина.
— Відвідав певне місце — “забив” його у навігатор. Тепер, коли проходитиму неподалік — мені вказуватиме, що, наприклад, за 100 метрів ліворуч — приміщення центральної пошти. Тож, навігатор значно полегшує життя. Хоча, навчитися орієнтуватися у просторі можна і без допомоги технічних засобів. Уже три роки я користуюся навігатором. До того — ходив сам. Навчаючись в університеті, пригадую, мене спочатку водили лабіринтами корпусів, розповідали, що де розташоване. Проте, найбільш корисний той досвід, який здобутий самотужки. Тому почав вивчати університет сам. Знаєте, як здогадатися, що вкінці коридору — сходи вниз? Там завжди буде протяг. Ось так: якщо більшість людей не помічає таких дрібниць, то для незрячого це є суттєвим орієнтиром, — стверджує Андрій Нечитайлов. — Я переконаний, що не варто чекати, поки щось пристосують для твоїх потреб. Треба і самому робити кроки, щоб жилося комфортніше. Досі, зізнаюся, я був і зовсім необачним. І навіть — часто їздив у гори, ходив у походи, навіть був на Говерлі. Тепер зрозумів: мушу себе пильнувати. Адже більше потрібен сім’ї. Тож, тепер екстримом для мене є кілька кілограмів продуктів із супермаркету додому — у наплічнику.
Двоє очей на трьох
Загалом, нині сім’я Нечитайлових мусить знову змінювати своє життя. Цього разу — через приємну подію. Наприкінці травня у них з’явилося поповнення — народилася донечка. Перших кілька місяців допомагала мама дружини. Нині за дитиною доглядають самотужки. І — притому, що й Андрій, і його дружина — незрячі.
— Задумуючись про створення сім’ї, я вважав на те, щоб дружина мала хоча б залишки зору. Щоб у житті було легше. Виявилося, моя дружина дотримувалася такої ж думки про майбутнього чоловіка. Однак, так сталося, що ми — не бачимо. Дружині доводиться важче, бо вона — не бачить від народження, швидше за все, через родову травму. Однак, коли ми познайомилися в одному із християнських таборів, то відразу стали близькими друзями. І, як виявилося, потім молилися один за одного — щоб знайшли свою долю. Тепер, якщо хтось запитав би мене рецепт щастя, я б, не вагаючись, сказав: щастя полягає не у тому, що тобі добре з кимось, а у тому, що комусь добре з тобою, — вважає Андрій. — Хоча познайомилися у прощальний вечір у таборі, додому повертался одним потягом. Розговорилися. Продовжували спілкуватися і після табору. І вже потім зрозуміли, що кохаємо один одного. Аж після весілля дружина зізналася, що мала певні упередження щодо хлопців на ім’я Андрій — через попередній досвід. Тоді ж наважилися зізнатися, що молилися за щастя один одного, і — таки знайшли його. Тепер кожному побажав би, щоб у сім’ї панували такі ж стосунки, як і у нас. А, коли є певні незгоди, слід шукати причину у собі. Однак, коли сім’я живе за християнськими заповідями, то все там має бути на лад.
Нині у найманій квартирі молодої пари у Калуші оселилися приємні клопоти через те, що з’явилося немовля. До того часу дружина також підробляла — робила масаж. Клієнти приходили просто у квартиру. Нині основна робота полягає у вихованні дитини. Велика радість — те, що дівчинка бачить. Це підтвердили відповідні обстеження у Калуші й Івано-Франківську. Тож, тепер основна турбота батьків — показати дитині світ, який вони самі бачити не можуть.
— Моя дружина сама з дому не виходить. Хоча, вдома вона — повністю самостійна, і займається звичайними хатніми обов’язками. Я дивувався, що вона, зокрема, має уявлення про кольори і може підібрати, наприклад, які кольори підходять один до одного. Нині з дитиною гуляє подруга. Хоча, коли донька почне сидіти, думаю, що і я гулятиму з нею — у спеціальному наплічнику. І, звичайно, нині активно користуємося спеціальними інтернет-розсилками для незрячих, які поширені в інтернеті. Там знаходимо відповіді на запитання, які звичайних людей, напевне, і не зацікавили б, а для нас це — справжня проблема. Наприклад, треба готувати дитячу кашку. Як відміряти необхідну кількість води, наприклад, 100 мл? Як підказали в інтернеті, — просто: за допомогою 10-кубового шприца. Такі практичні поради — дуже необхідні. Крім того, у всесвітній мережі можна знайти такі цікаві програми з тим, щоб дитина пізнавала світ. Наприклад, демонструють зображення тварини, і кажуть, як вона називається. Інакше пояснити дитині, на жаль, ми не зможемо. Хоча, я впевнений: даватимемо собі раду самотужки. Багато вчимося на власному прикладі. Нелегко спочатку розібратися у дитячому одязі. Незрозуміло навіть, де мають бути ноги, а де — руки. Але досвід усе розставляє на свої місця.
Сім’я Нечитайлових користується не тільки комп’ютерами, але і побутовою технікою. Єдине правило, за словами Андрія Нечитайлова, — менше електроніки. Техніку слід обирати простішу, й обов’язково — з механічним регулюванням. Тим паче, нині неважко знайти техніку, яка відповідала б потребам незрячих. Придумані різні звукові сигнали; практично, вся техніка не вмикається, поки не будуть належним чином закріплені всі деталі, закриті двері тощо.
Поза будинком — люди, яких можна попросити перевести через дорогу, можна спитатися, де знаходишся. Не всі розуміють. Дехто вважає, що Андрій просто прикидається незрячим чи спеціально чіпляється. Проте, чоловіка це не збиває з пантелику. Треба йти вперед.
Життєва історія Андрія — не для тих, хто зіткнувся у житті із труднощами. А, насамперед, — для тих, хто, живучи повноцінним життям, так і не може відчувати себе у ньому щасливим. Не треба купуватися на сучасні виклики і шукати світу, який повністю підлаштований під потреби конкретної людини. Слід підлаштовуватися трішки під цей світ. Він — безмірно більший і старший, і може багато чому навчити, і має для цього чимало методів. Він зробив Андрія Нечитайлова щасливим. Він може зробити щасливими й інших.
Опубліковано у рамках проекту “Доступний світ” за підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні
