Найстаріша жінка України мешкає на Прикарпатті. Фото ВВС До Хотимира треба добиратися ще з півгодини від Тлумача. Де живе бабця, у селі покаже кожен. Неподалік її хати — підмурівок із білим пласким річковим камінням. У селі Катерину Іванівну дуже поважають. Усі нею гордяться та називають «сивим сонечком». Багато хто, щоправда, не вірить, що їй виповнилося стільки років. Але запис у паспорті розвіває всякі сумніви. Бабця й сама не вірить, що дожила до таких років, але жартує, що смерть її боїться, каже, що забула дорогу до її невеличкої хати.
На свій день народження бабця сидить на ліжку з підбитими догори подушками, аби зручніше сидіти було. Вона у чистенькому светрі, квітчастій хустці, довгій чорній спідниці. Жінці вже важко ходити, вона не дуже добре чує, зате гарно бачить, має добру пам’ять і тихий, спокійний голос.
— Хоча ще донедавна вона сама рубала дрова, прополювала полуницю, садила картоплю та прала білизну у ставку, — каже Олександра Чаплинська, заступник голова Тлумацької РДА. — А восени 2010 року бабця проживала у Коломиї у сина племінниці Олени. Щоправда на свій 115-ий ювілей, взимку захотіла повернутися до Хотимира.
Народилася найстаріша українка у Хотимирі, де й донині проживає.
— Тут, напевно, якась земля особлива, адже надаремно воно таку назву має «Хотимир», тобто «хочемо миру», — веде далі пані Чаплинська. Із дитинства найстарша жінка України набідувалася. Пережила кілька воєн. І тепер про ті важкі часи згадувати не хоче. Мовить, що усіх, хто говорить чи думає про війну, Бог покарає. У тяжкі та буремні роки від тифу померли батьки Катерини. Адже тоді видужати від цієї хвороби, яка косила цілі села, було майже неможливо. І сама Катерина також перехворіла тифом, але чудом вижила, де й сил взялося в тендітної маленької на зріст дівчинки.
Поважний вік Катерини Козак посвідчує паспорт. Фото ВВС
Вона пережила часи Австро-Угорської імперії, період ЗУНР, німецьку та радянську окупації. Пам’ятає Першу і Другу світові війни. Але до школи сироті так і не вдалося піти, тому досі жінка не вміє ані писати, ані читати. Не вдалося довгожительці й заміж вийти. Щоправда односельці бабусі розповідають, що замолоду вона гарна була. Сватався до неї один хлопець, якого й Катерина любила. Але невідомо як це трапилося, наречений Катерини вкрав у селі щось. Про це стало відомо всім. Сором на все село. І молода Катря не захотіла, пов’язати долю зі злодієм. А після Другої світової війни вже й не до женихання було: виховувала двох дітей сестри Олени, яку фашисти вивезли в Німеччину, де та й померла.
І племінниці Ганна та Олена стали для Катерини Іванівни доньками. Треба було і їх ростити, і батьківську хату опоряджувати, бо господа у війну знищилася. Через це Катерина з дітьми сестри жила у невеличкій стодолі. Важко працювала різноробочої в колгоспі: вставала вдосвіта і лягала вже далеко за північ. Так жили тисячі українок, які були в післявоєнному колгоспному рабстві. Аби відновити хату та вивести в люди названих доньок, тітка Катря наймалася на різні роботи до односельців. І племінниць Катерина Іванівна також виростила. Добрими, розумними, чесними. Одна з них, Анна, згодом поїхала в Росію. Там і залишилася. А Катерина зосталася з Оленою. Гляділа її дітей, онуків, і тепер вважає себе «багатою» бабусею, в якої двоє онуків, семеро правнуків та дев’ять праправнуків.
Нині бабця біля названої доньки Олени Буряк. Їй також уже 83 роки. Хата племінниці біля господи бабці, якій усі зичать ще довго топтати ряст. Нині старенька не дивиться телевізор, не слухає радіо, про всі новини дізнається від людей, які часто її навідують. І техніки не має не тому, що не може купити, а просто дуже любить з людьми погомоніти. Коли гості на порозі, то бабця так щиро усміхається, що й справді її й хочеться назвати «сивим сонечком.
— Треба не цуратися ніякої праці, — тихим голосом відповідає бабця на запитання, що треба робити, аби так довго прожити. — Та й на землі-матінці треба робити, дитино, ходити по ній босими ногами. Тоді все зло, що маєш, у землю й вернеться, а ти станеш такою, ніби лише народилася. Землиця свята все лікує. Як ходитимеш босою по землі — не будеш слабувати, і жити будеш довго-довго.
Сама ж бабця й справді ніякої роботи не цуралася і навіть, за словами родичів та односельців, майже ніколи не хворіла, не лежала в лікарні. Й донині ані таблеток, ані уколів не визнає. Якщо старенька почуває себе погано, то п’є чай з малиною, калинову настоянку, гаряче молоко і…молиться. Каже, що в молитвах усіх людей згадує: добрих і злих, знайомих і незнайомих. Усі молитви потребують, бо так Ісус заповідав. У їжі «сиве сонечко» невибаглива. Любить картоплю, молочні продукти, а найкраща страва для неї — пшоняний куліш. На свята може пригубити чарчину вина. Їсть старенька мало, але часто. Увечері нічим себе не переобтяжує, від вечері відмовляється.
— Не їжте, тої «хімії», а краще все своє, з городу, — радить бабця Катерина, — бо то все здорове, і знаєш, що їж.
Ніхто з жителів Хотимира не може пригадати, аби бабця Катерина колись була сердитою. Навіть, якщо хтось і колись хотів сваритися, чи слова образливі говорив, вона лише усміхалася і благословляла: «Йди собі, синку, нехай Бог буде з тобою», — тихо відказувала. І вже ніхто після таких слів навіть протягом кількох днів не лаявся.
— На вулиці бабця ніколи не очікувала, допоки хтось із нею через те, що вона поважного віку, привітається, — розповідає хотимирянка Світлана Стасюк, яка часто навідує місцеве «сонечко». — Катерина Іванівна перша щиро усміхалася і тихо промовляла давнє християнське вітання: «Слава Ісусу Христу». У свій поважний вік бабуся отримує 1200 гривень пенсії та ще 500 гривень доплати за поважні літа.
