Минулого тижня у соціальній мережі “Фейсбук” депутат міської ради від НРУ, працівник управління культури Калуської міської ради Леся Кирилович розповсюдила четверту за останні кілька тижнів заяву:
— У четвер, 4 квітня, міський голова Ігор Степанович Насалик, констатував, що у нас різні погляди на розвиток міста, судячи, мабуть, із моїх заяв та звернень, що, мабуть, виконання його доручень суперечать моїм принципам і запропонував мені написати заяву на звільнення за власним бажанням.
Нагадаємо, перша заява Лесі Кирилович з’явилася 25 березня. Депутат зверталася до своїх колег у міській раді із закликом не брати участі у голосуванні та висловила незгоду із діями міського голови при розгляді питання про реорганізацію музичних шкіл. Дві інші заяви депутата були присвячені політичній ситуації у країні та у Калуші. Леся Кирилович вдруге закликала депутатів міської ради не брати участі у голосуванні.
Жодна із заяв депутата від фракції НРУ у міській раді не викликала суспільного резонансу. Більше того: жодна міська партійна організація, у тому числі — і НРУ — не відреагувала на тиск на депутата з боку міського голови. За інформацією “Вікон”, міський голова покарав депутата і гривнею, депреміюючи її впродовж двох місяців на 40%.
ПЕРШИЙ ПІШОВ?
Перша реакція на конфлікт між міським головою та депутатом з’явилася минулої п’ятниці. Голова Івано-Франківської крайової організації ВГО “Молодий Народний Рух” Олег Савка оголосив у соцмережі та на сайті “Вікон” про голодування як протест проти ініціатив міського голови і закликав доєднатися.
— Хоч я й не депутат, але проблема “реорганізації” музичних шкіл мене також дуже болить. Підтримую двома руками позицію Лесі Кирилович, але не поділяю її методів. Не брати участі у голосуванні за жодне рішення — це шкодити громаді. Тому пропоную безстрокове голодування, аж поки міська рада не скасує свого рішення про “реорганізацію”. Хто не підтримає голодування, той провокатор і ворожий сексот. І ганьба на нього спаде на віки віків, — констатував Олег Савка.
Активіст не прийняв аргументів про те, що голодування не може відбуватися із примусу. Натомість повідомив: через день оприлюднить список усіх, хто до акції не приєднався. У суботу, 6 квітня, Олег Савка повідомив: жоден депутат міської ради, політик, громадський активіст, член Координаційної і Громадської рад, журналіст чи небайдужий калушанин до голодування не приєднався. Тому активіст достроково припинив голодування, оскільки “подальшої перспективи свого вчинку не бачив”.
Дивно, але завжди активна інтернет-спільнота проявила надзвичайну млявість в обговоренні цього питання. Здавалося, полегшено зітхнули тільки після закінчення акції. І… почали коментувати. Ніхто не сприйняв усерйоз заяву калушанина і його примушення до голодування.
— Чому це жоден не підтримав?! А я? На той час, коли з часу початку твого голодування пройшло 15 хвилин, я голодував вже 7 годин. І я вирішив продовжити цю справу на знак підтримки. Чому про це не оголосив офіційно? По-перше, беріг сили для голодування. А, по-друге, — вважаю, що в таких справах ключовим є, власне, сама справа, а не заяви. І оскільки моє голодування не було таким же безстроковим, як твоє — то я його теж припинив, — іронічно зазначив Ігор Очкур.
— Так нечесно. Я цілий день без інтернету і не знав, що акція закінчилась. Міг би і зателефонувати. Я цілий день голодую, а тут на тобі, — поскаржився на однопартійця Іван Ляхович.
— Я не бачив ніде намету від РУХу з табличкою, що тут голодують люди на знак протесту. Але все одно здорово, — аж цілу добу не вживати їжі. Був би намет, наприклад, біля міської ради, впевнений: у час Великого посту знайшлося б багато бажаючих підтримати. Шкода — аж цілу добу Олег проголодував, а нічого не змінилось. Цікаво, а як би Олекса Гірник писав цілий рік листівки і думав: я зовсім один, і для кого і для чого я це роблю? ... І не поїхав б до Канева, не закінчив задумане… Певне, калушани Героя не мали би…, — прокоментував Володимир Іваницький.
ЗАПІЗНО?
Рух проти реорганізації музичних шкіл раптово згас після того, як сесія прийняла рішення на користь реорганізації. Боротьбу, очевидно, припинили і представники музичної школи №1, і батьки. Жодних рухів — і від депутатів міської ради. Хоча, за словами Лесі Кирилович, при прийнятті рішення “не були взяті до уваги заяви трьох депутатських фракцій, рішення громадських слухань, заява Координаційної ради, звернення трудового колективу і батьківського комітету музичної школи №1 та культурне пікетування сесії. Не було задекларовано жодного документального підтвердження слів міського голови щодо можливого отримання містом додаткової дотації вирівнювання з обласного бюджету в сумі понад 50 млн. грн. тільки при умові злиття двох дитячих музичних шкіл в одну”.
— Резонансне рішення Калуської міської ради “Про реорганізацію Калуських дитячих музичних шкіл №№1, 2” міський голова підписав того ж дня, 14 березня. І вже наступного дня державний реєстратор подав повідомлення про припинення юридичних осіб Калуська ДМШ №1 та Калуська ДМШ №2, зареєстрував голову і усіх членів ліквідаційної комісії. Кілька днів потому був виданий наказ начальника управління культури Калуської міської ради про початок процедури ліквідації та затвердження нового штатного розпису. Профспілки мають три місяці для узгодження всіх питань.
Присутній на сесії прокурор міста свого протесту не висловив. На запит народного депутата України Ольги Сікори обласний прокурор відповіді так і не дав. Кінь здох? — стверджує Леся Кирилович.
Скидається на те, що навіть, якби оголошене Олегом Савкою масове голодування калушан і відбулося, навряд чи ситуація істотно змінилася б. Запізно. Механізм реорганізації вже запущено. Пригадується пікетування сесії міської ради під час прийняття рішення про продаж землі біля кінотеатру “Відродження”. Рішення — прийняли, і хоча були і судові позови, проблема вже не на слуху. Громада про неї забула.
P.S. Коли публікація була готова до друку, стало відомо, що Провід міської організації НРУ прийняв таки заяву, у якій “висловлює обурення з приводу політичного переслідування депутата Калуської міської ради Кирилович Лесі Омелянівни”. “Рухівці” вважають неприпустимим використання міським головою службового становища для зведення порахунків з опонентами.
Олег САВКА, голова Івано-Франківської крайової організації ВГО “Молодий Народний Рух”:
— Добу провів на мінералці. Але зробив це, швидше, щоб бути чесним перед собою. Проводити тривале голодування, зізнаюсь, не намірявся, хіба, усупереч сподіванням, моя ініціатива викликала б широкий резонанс і знайшлося б хоч кілька добровольців. А рішення про голодування було виключно емоційним і спонтанним і мало на меті “потролити” віртуальних опозиціонерів, яким і сам часто буваю. Можете розцінювати це як провокацію думки калуських активістів із метою зворохобити їх і стимулювати до пошуків менш традиційних, але більш креативних методів протесту. Не планував робити з цього партійної чи молодорухівської піар-акції. Скоріше, було бажання змоделювати ситуацію: якби звичайний свідомий громадянин пішов на такий рішучий крок, чи знайшов би він підтримку серед таких же громадян, як і він?
Хоч раз у житті ми всі повинні чесно визнати, що розбещені за останні два десятиліття західною неоліберальною ідеологією, духом споживацтва, гедонізму і гонитвою за матеріальним комфортом, ми зовсім втратили здатність до рішучих і ефективних дій. Ми здатні писати заяви, звернення, ставити “лайки” й “коменти” у соцмережах, вести найгарячіші дискусії на форумах — але не більше. Ба, більше — ми самі ж і обираємо собі у ради всіх рівнів таку ж, як і ми, опозицію, яка може гостро виступати на мітингах, політичних ток-шоу, писати блискучі заяви і не брати участі у голосуванні — але не більше. І це вина не їх, а нас!
Усі успішні українські політики — це аж ніяк не лідери, не борці. Вони всього лиш прекрасні актори. Мій вирок нам усім: маємо те, що маємо, на що заслуговуємо. І досить скаржитись на життя, на владу, на погоду.
Ігор ДЕБЕНКО, політолог:
— Проблеми низької соціальної активності громадян закладені, насамперед, у сфері колективної свідомості.
Це, на жаль, своєрідний наслідок “недотрансформації” українського суспільства, гібридної форми усієї системи, вичавити з якої конформістський, заснований на страсі авторитарно-пристосуванський тип свідомості повною мірою так і не вдалося.
Як підсумок, безпосередній тиск громадськості у переважній більшості випадків так і не еволюціонує за рамки пасивного внутрішнього обурення. Хоча, нагромаджуючись, він, звісно ж, зберігає значний протестний потенціал, і цим загрожує системі “вибухом” у разі досягнення критичної точки.
Побіжними ж виявами існуючого стану постає значна театралізованість акцій при слабкій усвідомленій підтримці мас.
До комплексу чинників варто також додати високий рівень розчарування та недовіри суспільства до чинних інституцій та їх агентів, відсутність належного усвідомлення міри значущості проблеми та ступеню безпосереднього інтересу.
Власне, останні події, що відбувалися у Калуші щодо реорганізації музичних шкіл, у значній мірі також лежать у цій площині. Хоча, звісно, у цій ситуації неможливо відкидати і кон’юктуру поряд із особистісним чинником, зумовленим домінантним становищем та реальною здатністю однієї особи прямолінійно диктувати більшості свої умови, внаслідок чого громада і стає свідками взаємовиключних роздвоєнь, коли всупереч офіційній позиції лідерів, окремі партійні функціонери “грають чужі ролі”.
Ігор ТКАЧ, інформаційний аналітик:
— Ресурси у країни вичерпуються. Наша економіка на понад 70% у боргах перед фінансовими структурами. А те, що ніби і будується, робиться з такими надутими бюджетами і відкатами, що країні дешевше тихо вмирати, аніж щось покращувати при клептократах. Вище керівництво держави для задоволення свого фінансового апетиту вже давно працює за такою схемою: просимо у МВФ кредит під розвиток держави. Коли транш грошей, врешті, приходить — валюта осідає у кишенях тих, хто просив кредит, а віддавати гроші маємо нібито ми, громадяни України. Щоб отримати черговий транш грошей, країна мусить показати енергозберігаючі технології, оптимізацію і ефективне використання ресурсів. Київ шле телеграми наниз, усі оптимізуються. Хто буде впиратися — отримає у перший кошик місцевого бюджету дірку від бублика, їх буде заблоковано у процесі надання дотацій вирівнювання. З цієї точки зору превентивна оптимізація вигідна, бо: по-перше, витрати на освіту і культуру як державні функції можна буде цілком поставити на плечі держави; по-друге — громади беззахисні перед казначейством і Мінфіном. Заклади все одно насильно оптимізують, тож, ліпше болісну операцію акуратно зробити самим.
Інша річ, що будь-яка реорганізація чи оптимізація є порушенням звичного стану речей, тому — непопулярна. Міська влада живе паралельним життям, думку громадян ніхто не враховує. Міська рада розбалансована, виконавча структура не має доброї координації. Громадська рада — ще у ясельній групі, причому — вже зі спробами рейдерського захоплення з боку влади.
Усякі голодування на один день — це просто смішно. Із цією владою такими політичними інструментами не поборешся, а тільки ослабнеш. Нехай вона голодує.
Чи сильна громада? Ні. Чи сильний міський голова? Ні. Громада не змогла самоорганізуватися. Міська влада повністю інформаційно провалила, можливо, і корисну справу. Ніхто юридично не оскаржив сумнівних рішень міської ради.
Ігор Насалик не є якимось унікальним феноменом. Оскільки у нашій країні немає традиції справжнього чиновництва і управління, то на адміністративні посади приходять ліпші з тих, хто є: колишні бізнесмени, люди, котрі чогось досягли в господарському плані. Але колишні бізнесмени і надалі мають мозок, “заточений” під отримання прибутку. Коли такий менеджер набридає народу — на його місце обирають якогось нездару чи невігласа. Потім знову менеджера… Ігор Насалик ігнорує думку громади тому, що психологічно відчуває себе керівником фірми “Калуш”, а калушани і призначили його на таку посаду — на посаду менеджера, бо нездару вже мали на мерському кріслі.
”Тепер я зрозумів, як це люди самі рушали на смерть під час війни. Спочатку з’являються накази: під загрозою смертної кари всім жителям певної національності зібратись у певному місці, о певній годині. Кожен відчуває: щось не так, але не хоче створювати собі проблеми. Якщо ж виконати вимоги, можливо, біда обмине. Ти йдеш на обумовлене місце, підписуєш якісь папери — й тебе вносять до списків.
Загалом ти міг сховатись, втекти, поїхати до родичів в інше місто. Нарешті починаєш це розуміти — але запізно, потяг уже пішов. Твої вороги взагалі не знали точно, скільки вас у місті, й тільки тепер, коли ти прийшов і потрапив до списків, про тебе можна сказати, як у відомому мультику — “нас порахували”. Вас ще до пуття не охороняють, ще можна втекти. Але тебе приковує до одного місця все — сім’я, друзі, звички. І, зрештою, разом із іншими тебе ставлять у ряд і наказують копати яму. Нема жодного сумніву, що ця яма для тебе. Зовсім поруч річка, дерева, бачиш кущі, до них лише десяток метрів. І хоч тепер за вами спостерігають автоматники, вони розслаблені й неуважні. Та ти думаєш про інше. У спину обов’язково полетить черга. Так, нема запитань, у тебе зовсім мізерні шанси, може один із тисячі, але він все-таки є. Та ти чіпляєшся за надію — що, як не розстріляють, може, просто лякають, може, це просто окопи, й солдатам ліньки самим їх копати. Тебе вб’ють за спробу втечі, а всі інші виживуть. Ще й отримають після роботи миску супу. Ти й сам не віриш у цю дурню. Але, але, але… Кати всіх часів та народів добре знають цю психологію та нею користуються”.
Валерій БОБРОВИЧ ”Щоденник сотника Устима”
