Тарас БАНДУРА, нейрохірург-вертебролог Калуської міської поліклініки:
— Це була ініціатива самих медичних працівників. Багато з тих, хто поїхав, на Майдані були не вперше. Я їхав уже втретє. Перед поїздкою медичні працівники медичних закладів міста «скинулися» на медикаменти — хто скільки міг. Допомогли і підприємці. Відтак, до Києва поїхали забезпечені всіма необхідними медикаментами та інструментами для надання невідкладної медичної допомоги. Комітет опору диктатурі надав нам автобус. Усі засоби спецзахисту — брали з собою із Калуша.
Частину ліків, які привезли із собою, ми залишили у Будинку профспілок, решта — забрали на вул. Грушевського. Хоча, якщо чесно, то на вул. Грушевського треба було везти всі ліки. Ми зареєструвалися і працювали від «Червоного Хреста», не робили нічого героїчного, а просто виконували свою роботу. Працювали, в основному, вночі — зрештою, ми і приїхали для того, щоб забезпечити нічні чергування. Удень там вистачає лікарів. Працювали з 17.00 вечора до 8-9 години ранку. Лікарські бригади були повністю сформовані, укомплектовані і забезпечені медикаментами.
Своєрідний медичний пункт розгорнувся у Парламентській бібліотеці на вул. Грушевського. Також на вул. Грушевського є ще один медпункт — той, що його розтрощили силовики: його відновили. На щастя, за кілька змін, які ми відчергували, критичних випадків не було. Серед травм, з якими зверталися до лікарів, в основному, обмороження, переохолодження, травми внаслідок зриву зривних пакетів, токсичні ураження невідомою речовиною. Там — люди дуже віддані своїй справі, роблять те, що вважають своїм громадянським обов’язком, не зважаючи на свій стан здоров’я. Поряд із нами працювали медики із Києва, Тернополя, Львова. Медичні працівники повністю забезпечені всім необхідним.
Віталій ДЖУГАН, підприємець, депутат Калуської міської ради:
— На Майдані був двічі: вперше — разом із виїзною сесією міської ради. Але коли 19 січня у Києві почали розвиватися ті події, які відбулися, насамперед, мене дуже вразили слова Арсенія Яценюка, який на вимогу народу оголосити лідера від опозиції, зі сцени проголосив: “Лідер — це український народ”. Я, як і багато інших людей, очікував від опозиції інших дій і був неприємно вражений. Коли почалося силове протистояння на вул. Грушевського, вирішив, що маю бути у Києві. Ми із друзями виїхали приватним автомобілем наступного дня. Дружина була проти, бо маємо троє маленьких дітей, і вона вагітна четвертим. Удома виник своєрідний конфлікт: дружина переживала, що я можу не повернутися.
Одразу по приїзді до Києва ми вирушили на вул. Грушевського.
Я розмовляв із убитим Сергієм Нігояном: 22 січня, між четвертою і п’ятою годинами ранку, ми грілися поряд біля бочки із дровами. Він розповідав, що його батьки нейтрально ставляться до Майдану, а він вирішив, що потрібно допомогти. Сергій Нігоян був дуже активним учасником Майдану. Це з його ідеї почали палити шини, створюючи димову завісу від силовиків. Коли хлопці робили вилазку, Сергій узяв шину, сказав, що хоче зробити димову завісу, перекинув шину через плече і пішов. Потім запалив і кинув її. Неправдивими є ті твердження, що Сергія Нігояна нібито принесли мертвим на вул. Грушевського, щоб улаштувати провокацію. Я знаю людей, які виносили Сергія із вул. Грушевського після поранення. І він ще був живим.
Коли стало відомо, що Сергія Нігояна застрелили, наші калуські хлопці дружно пішли на вулицю Грушевського. У той час “Беркут” штурмував. Ті, що стояли на Грушевського, почали втікати. На нас хлинув потік втікачів — зо 300 людей. А нас було приблизно 30 і ми йшли їм на противагу і кричали “Назад!”. Усі кричали, аж захрипли. Не було часу боятися — треба було відстоювати Україну. Люди почали повертатися на Грушевського. У результаті ми відтіснили “Беркут” на їхні “старі” позиції — за автобуси.
На Майдані, як мурашки, бігали журналісти, і волонтери-медики, і дівчата, які розносили їжу. І багато куль, які були призначені для хлопців, дісталися саме їм.
Я приїхав додому — чорний від диму, пилюки. Отримав ураження ока — поблизу розірвалася сльозогінна граната. Але готовий їхати, коли буду потрібний. Тоді, 20 січня, відчув, що потрібний у Києві — я і ще багато молодих хлопців. Зараз моя дружина ставить мене у приклад знайомим.
Валентина БІДОНЬКО, підприємець, калушанка:
— Я була на Майдані кілька разів. 28 січня ми знову поїхали до Києва: була надія, що, нарешті, щось вирішиться — у Верховній Раді. Перед собою ставила, насамперед, завдання поспілкуватися із військовослужбовцями. Думала, що там стоять молоді хлопці, у яких — брак інформації. Але у перших рядах стояли офіцери. Говорили, переважно, однаково: нас теж б’ють, кидають коктейлі Молотова, ми захищаємо країну… У кількох із них були відверто холодні очі. Один узагалі говорив штампованими фразами: Донбас годує Україну; ви знищуєте Київ, нищите бруківку… Поряд стояв священик, який закликав не ставити на одну шальку терезів бруківку і людські життя. Однак, дехто із військовослужбовців слухав із зацікавленням, а тому спілкуватись потрібно. Вода і камінь точить, а кожен із нас — ота крапля, яка наснажує людське море, що вихлюпнулось на Майдан.
На Майдані я бачила різних людей. Наприклад, запам’ятався чоловік — родом з-під Калуша, зараз проживає у Харкові. Він із перших днів революції хотів потрапити на Майдан. Домашні йому порвали паспорт і квиток, а він відновив документи і з 30-а гривнями у кишені приїхав до Києва. Страшенно тішився тому, що, нарешті, на Майдані.
На Майдані потрібні і жінки — вони підтримують дух. І їхня участь — не тільки така. Знаю одну жіночку, яка приїжджала вдень до Українського дому, допомагала із прибиранням і їхала додому, бо не мала можливості ночувати.
Майдан поборов у мені багато стереотипів. Виявляється, націоналісти бувають не тільки україномовні: є і російськомовні українські націоналісти. Крім того, я поважаю всі релігійні конфесії, але досі вважала Московський патріархат ворожим до України. Але, насправді, однодумці є і там. Наприклад, прес-секретар Володимир-Волинської єпархії УПЦ МП Віктор Мартиненко звернувся із закликом до намісника Києво-Печерської Лаври владики Павла Лебедя не робити гучних заяв від імені всієї Церкви щодо підтримки Віктора Януковича. “Не говоріть від лиця усієї Церкви, ми розуміємо, що у вас спільні фінансові інтереси — просто станьте і, у черговий раз, на камери поцілуйте їх у сраку”, — так він написав у соціальних мережах. Зараз у мене у соціальних мережах у друзях священики греко-католицької, римо-католицької конфесії і — православний священик Московського патріархату, що мав мужність висловити свою громадянську позицію.
Ярослав КІНАШ, завідувач пологового відділу Калуської ЦРЛ, депутат Калуської міської ради:
— З Калуша виїхало 12 лікарів: хірурги, нейрохірурги, лікарі станції швидкої допомоги. Ми — самоорганізувалися і знали, куди їдемо і що будемо робити. Працювали волонтерами від “Червоного Хреста” — у медпункті на вул. Грушевського, у госпіталі, який розгорнувся у парламентській бібліотеці. У госпіталі працювали 4 бригади, було 4 операційні столи. Найбільше ми працювали вночі: за ніч за допомогою зверталися від 45-ти до 60-ти пацієнтів — із пораненнями, обмороженнями. Була створена оремо бригада, яка обходила барикади і надавала допомогу постраждалим безпосередньо на місці, або ж відправляла людей до медпунктів. Стикнулися і з хворим, у якого стався напад епілепсії. Людей ранило всюди: голова, руки-ноги, тіло, очі. Робили перев’язки пацієнтам, які були поранені у минулі дні. З нами працювали лікарі із інших міст України, але калуські “перекривали” половину госпіталю.
Організація медичної допомоги відбувалася на високому рівні: попри те, що працювати доводилося, фактично, у військово-польових умовах, у непристосованих приміщеннях, були одноразові і стерилізовані інструменти, стерилізаційні, повна забезпеченість медикаментами.
Відчуття — як на війні. Це, фактично, і була локальна війна: під час наступів чи штурмів потік хворих збільшувався. Ми “пережили” штурм Українського дому, під час якого були постраждалі з обох сторін, адже тоді силовики на Грушевського активізувалися, щоб відвернути увагу від Українського дому.
Мене вражала сила духу людей там.
Нам дуже допомогли як калуські, так і київські підприємці: вони, за нашими зверненнями, надали теплий одяг та взуття для людей, які постраждали на морозі — щоб було у що переодягтися і не погіршити ситуацію із уже обмороженими частинами тіла.
