Три місяці від початку революції на Майдані українське суспільство проводить у стані війни. Лікарі прийняли естафету підвищеної бойової готовності без зайвих запитань. Починаючи від грудня, медики зайняли свої місця поряд із людьми, які боряться на барикадах революції гідності.
Повернувшись із Києва, калуські медики розійшлися по своїх лікарнях, кожен до своїх пацієнтів. Вони — мовчать. Не розповідають про побачене навіть найближчим родичам. Слова безсилі. Людям у білих халатах хочеться поберегти близьких від стресу, адже вони звикли допомагати іншим. У той час як самим часом необхідна дружня підтримка, довірлива розмова, звичайна турбота. Так само, як і їхнім пацієнтам.
Зазвичай медики говорять, як зберегти людське здоров’я. Останніх три місяці вони мусили рятувати людське життя, як це буває на війні. Багатьом із них зупиняти кровотечі, виймати осколки, гоїти обмороження довелося вперше. На прохання пацієнтів медики погодилися поговорити із журналістами. “Вікна” записали спогади.
Юрій АНДРІЇВ, хірург:
— Я поїхав до Києва 18 лютого із колегами, з якими ми організувалися напередодні. Штаб Комітету опору диктатурі допоміг нам із транспортом, надали медикаменти. З нами були колеги, які поїхали раніше із міськими депутатами — всього нас було близько десяти. Тільки залишивши речі, ми одразу після приїзду пішли на Майдан Незалежності.
Коли 20 лютого було оголошено перемир’я, але почалися заворушення, “Самооборона” пішла на штурм Українського дому.
Треба було терміново організовувати медпункт. Для цього використали палатку, де раніше продавалися млинці. Тільки ми одягли халати і зайняли свій пост, як почули, що почався штурм. Уже потім ми дізналися, що це була контратака Майдану, що люди перейшли у наступ.
Перший чоловік, якому ми пробували надавати реанімаційні заходи, був майже труп. Потім ми зрозуміли, що інтенсивність така, що це неможливо!… На роздуми не було ні хвилини. Волонтери приносили поранених людей. Вони мали небезпечні для життя рани: у ключицю, у шию, у живіт. У двох палатках ми порахували, що таких було 13. Ще близько 30 чоловік із важкими пораненнями відправили у київські лікарні. Із легкими — ми не рахували. Це були і зовсім молоді люди.
Коли перестали приносити поранених, ми залишалися на Інститутській (вулиця, де стріляли, яка веде до Кабінету міністрів України. — Авт.). Запропонували, щоб медпункт організували в консерваторії (на Майдані Незалежності. — Авт.). Люди приходили звідти. Бігли. Їх було дуже багато. Бійці “Самооборони” приносили все нових поранених людей. Ми збиралися передислокуватися — у консерваторію або у Жовтневий палац. Але ніхто, і бійці “Самооборони”, не знали, куди ми могли би перейти.
На щастя, стрілянина закінчилася. Тоді ми одяглися у бронежилети, у нас було їх кілька. Замотали медикаменти у мішки і вирішили переходити. Поряд, за 15 метрів — впала дівчина медик.. Її забрали у “швидку”. Тут і біля нас пролунав вистріл. Насмерть. Чому стріляли у дівчину із хрестом медика?
Тоді ці постріли були зовсім незрозумілими. Коли у мирний час стріляють? Коли стріляють, то яка реакція у людей: всі розбігаються. А тут — і далі всі ходять. Ніхто нікуди не міг розбігатися! Зайшли за палатку, почекали, і знову вийшли. Не можу зрозуміти, чому стріляли у людей...
Дві години ми працювали у дуже стресовій ситуації. З дому друзі і близькі телефонували, хвилювалися. Коли ми приїхали, одразу цього всього не було. Медпункт одразу не був укомплектований, але стихійно працювали дуже швидко. А через годину дві ми вже не мали, де класти поранених… У палатці зробили склад медикаментів. Звичайні люди дуже допомагали. Ми повідомили, що нам потрібен стерилізатор, і його через дві години принесли. Шини піднесли. Дуже допомагали кияни. Ці люди турбувалися, щоб ми, наприклад, поїли і випили каву…
У сусідній палатці, був відкритий перелом стегна. Зупиняли дуже сильну кровотечу. Фактично у польових умовах.
Тим часом Ігор Тарасович Москалик та Ярослав Кінаш розгортали госпіталь на Прорізній. Вони потрапили у ще складніші умови, коли була атака на Майдан.
Одразу говорити про це ніхто не міг. Вже 21 лютого, на другий день, до нас на Майдані підійшли хтопці, які сказали, що вони із португальського телебачення. За коментарем. Але ніхто не хотів коментувати.
21 лютого ввечері ми повернулися. Коли приїхали, нормально виспатися не вдавалося. Прокидаєшся, і дивишся в одну точку. Ми — люди не публічні. Після похорону Ігоря Дмитріва, зібралися у лікарні, просто посиділи...
Хлопці, які воюють на барикадах, — дуже сильні. Здоров’я у них — козацьке. Голими руками гнати автоматників зі снайперською зброєю! Перші рази їздили — фотографії робили. Із другого разу — у мене їх немає. Стан був дуже напружений. Ми пам’ятаємо і розуміємо все, що робили. Але у кожної людини організм працює по-різному, але усі трималися. Ні в кого із лікарів не було істерики. Дівчата плакали потім, коли навколо все затихло...
Ігор МОСКАЛИК, нейрохірург:
— 18 лютого після позачергової сесії Калуської міської ради головний лікар запропонував медикам виїхати у Київ на Майдан, де відбувалося на той час протистояння мирних мітингувальників із силовиками.
О 23-ій годині вечора того ж дня ми виїхали у Київ автобусом, яким їхали депутати міської ради. В тому числі я, Іван Красійчук, Ярослав Кінаш. Після приїзду за розпорядженням коменданта Майдану медики вирушили у Михайлівський золотоверхий собор, де був розгорнутий медпункт, були обладнані медичні столи для надання первинної медичної допомоги.
20 лютого медики тільки у цьому пункті надали допомогу 48-ми пораненим.
Тарас БАНДУРА, нейрохірург:
— Їздив на Майдан тричі. Кожного разу зі своїми колегами. Писали заяви на безкоштовні відпустки, і — їхали. Тепер ніхто не хоче розповідати. Ми зробили те, що хотіли.
Востаннє поїхали у ніч з 19 на 20 лютого. Ми їхали окремим бусом, який замовили напередодні. Хочу відзначити водія. Ми йому оплатили лишень пальне, але шофер Богдан нас чекав у Києві, додому і не думав їхати.
Ярослав КІНАШ, завідувач пологового відділу Калуської ЦРЛ:
— Минулого разу ми називалися “чота бібліотекарів”, бо медпункт був розгорнутий у Парламентській бібліотеці на Грушевського, 4. Працював госпіталь, і його половину складу перекривали лікарі Калуської центральної районної лікарні.
Нам багато хто допомагав, надавав нам житло. Ми жили на вулиці Басейній. Потім Гюзель Насалик запропонувала нам зайняти приміщення на Оболоні. Ми приходили на ту квартиру за необхідним.
Ми поїхали 18 лютого із Ігорем Москаликом та Іваном Красійчуком (головний лікар ЦРЛ. — Авт.) На наступний день я подзвонив і сказав, що тут тяжко. І люди приїхали. Знову ті самі лікарі, що і тоді, на початку лютого. Бандура Тарас та Ігор Москалик, нейрохірурги. Хвалковський Володимир Леонідович та Василь Лукач — анестезіологи. Юрій Андріїв, Дмитро Жабровець, Ігор Дубас — хірурги, Володимир Кіндрат — хірург-інтерн. Із працівників Калуського пологового будинку їздив Яців Володимир. Із жіночої консультації — Степан Якимів. Ще Орест Григорів зі станції швидкої допомоги. Їздили Зіновій Срібняк і Микола Тимків, головний лікар пологового будинку. Можливо, когось я не згадав, то нехай ніхто не ображається!
Наталія КІНАШ, заступник головного лікаря Калуської ЦРЛ:
— Я увесь час пропонувала, що можу поїхати із чоловіком. Але він мене не хотів брати. І казав, що хтось один має бути вдома. Просила брата взяти мене в машину. Я просто не могла по-іншому. І в грудні — я сіла в автобус сіла і поїхала. То було перед Новим роком. Ми із чоловіком навіть Новий рік зустрічали на Майдані.
Ярослав там пробув в цілому місяць. Коли повернувся, заборонив мені пропонувати йому чай.
— Спробуй мене запитати, чи я хочу чаю! — так і казав.
Батьки чоловіка живуть у селі. Свекруха заслабла, і ми забрали її в Калуш. Свекор залишився “на господарці”. Ми не говорили батькові, що Ярослав поїхав на Майдан. Коли ми приїхали до батька, вже після того, як чоловік повернувся із Києва, батько підійшов,у нього по щоках котилися сльози. Він сказав: “Я не міг спати. Я знав, що ти там”.
