Незважаючи на трагізм подій, Юрія Довжанського не покидає почуття гумору. Фото Марти Галкіної У Калуській центральній районній лікарні — суворий порядок. Відвідувачів пускають тільки у бахілах.
— Ви у травматологію? Це на 5-му поверсі, — направляє медсестра. Йти — пішки, бо ліфт працює тільки для пацієнтів.
Двомісна четверта палата — наприкінці коридору.
У кімнаті — тісно. Холодильник, стіл, шафа. Два ліжка, крапельниці. Тісно від відвідувачів, бо провідати героїв Майдану приходять від самого ранку. Приїжджали хлопці із Долини, які формують Автомайдан. Прийшли жінки, які входять до одного із мистецьких об’єднань міста Калуша.
Юрій Довжанський народився у селі Лолин Долинського району. Там живе його мама Галина Довжанська. Хоча вже шостий день він лежить під крапельницею, усміхається, жартує:
— З усіх разів раз приніс якусь користь. А то все ходив, розповідав, що міліція — з народом.
У кінці лютого Юрій поїхав на Майдан увосьме. Уперше поїхав ще 3 грудня, на початку революційної боротьби. Каже, що не міг по-іншому. 20 лютого під час трагедії, коли снайперський вогонь відкрили по незахищених і беззбройних мітингувальниках, потрапив під обстріл на вулиці Інститутській:
— Я не думав, що будуть бити кулями. Бачив, як на Грушевського пацанові у живіт попали. Як той із автомата рубає раз за разом…
Як мільйони українців, Юрій ніколи не забуде четверга 20 лютого. Після того дня не може думати про щось інше.
— На Майдані люди самоорганізовуються. Іноді — доволі хаотично. Хапають якусь плиту — і пішли! — пригадує Юрій. — В четвер ми наступали там, під мостом (біля монументу Незалежності. — Авт.). За міст зайшли, просунулися уперед. Зробили “черепашку” зі щитів. Там був водомет. Мене прокачало по землі. Кілька метрів... Десь за метр від мене розірвалася газова граната. У очі дуже запекло. Я заліз під барикаду, віддихався. Узяв коктейль Молотова. І побіг під міст. Ми вилізли наверх. І там уже перегрупувалися, — пригадує Юрій.
— Невже люди не втікали, коли побачили автомат? — запитує одна із калушанок.
— Ні. Не втікали.
У Калуській ЦРЛ лікуються двоє “майданівців” із Долини. Миколі Микитину із Долині зробили операцію на обох ногах, які прострелили під час штурму позицій силовиків на Майдані 20 лютого. Чоловік зможе ходити не швидше, ніж за кілька місяців
За кількадесят метрів від Жовтневого палацу в людей стріляли снайпери.
— За 20 метрів від мене люди падали. Я побіг, бо зрозумів, що за деревом можна заховатися, — пригадує Юрій.
Чоловік каже, що побачив, як у нього цілиться автоматник, який сидів на схилі. Стріляв із колін. Говорить, що бандит цілився у нього. Його життя врятував щит.
— Автоматника бачив, який бив унизу. У мене бив — прицілений постріл. Тобто — він промахнувся, — говорить Юрій. — Я узяв десь по дорозі щит. Його тримав рукою. Туди і влучила куля.
Бойовий патрон калібру 7,61. Куля зайшла у нижню сторону м’язу передпліччя. Розтрощила кістку.
Куля пройшла навиліт. Після поранення у руку Юрій втратив два літри крові. Від втрати свідомості під кулями снайперів його врятувало тільки те, що мав навики надання першої медичної допомоги.
— Я підбіг до якихось волонтерів. Вони мені почали накладати джгут поверх “дубльонки”. Я тисну, зажимаю сильно. Він мені — бинти. “Замотай бинтом руку!” — каже. Я зрозумів, що рука “втікає”. Її тримаю, а вона падає. Підхопив гілку, із землі. Примотав до неї руку. Я кров не зупинив. Пішов у КМДА, метрів 800. Думав, що упаду, але дійшов туди. Там обезболили, перемотали. Перше питання, яке я їм задав, це чи зможу я рухати рукою… Доправили мене у Михайлівський собор (де є лікарі. — Авт.). Прості люди довезли на машині, дякую їм! До речі, там мені допомогу надав лікар із Калуша.Я не пам’ятаю, як його звуть. Дуже би хотів знову побачити його і подякувати…
З Михайлівського собору Юрія доправили до шпиталю У київській лікарні №12 чоловікові зробили операцію.
— Мене оперував старий професор. Операція тривала 5 годин. Він втановив мені оцей апарат, — показує на руку. — Він сам його виготовив. Просив повернути, коли одужаю.
Лікарем виявився Ярослав Кінаш — завідувач пологового відділу Калуської ЦРЛ, який їздив до Києва у бригаді медиків-волонтерів. До речі, у понеділок він дізнався про лікування Юрія Довжанського у Центральній лікарні Калуша, і прийшов його провідати. Люди зустрілися і впізнали один одного.
Калушани провідують Юрія Довжанського
Мама Юрія — пані Галина — чергує у палаті. Майже не перестає плакати.
Юрій подзвонив мамі із Михайлівського собору.
— Що я казав, мамо?
Мати стоїть біля вхідних дверей.
— Не мучте жінку, — вставляє хтось із присутніх відвідувачів.
— Він мені не признавався, що їде на Майдан, — відповідає врешті жінка. — Сказав, що поїхав до Франківська…
Сина доправили у Калуську центральну районну лікарню, бо тут більш якісні умови для лікування.
— Я мав телефон одного чоловіка. Я йому передзвонив. Коли мене поранили, він приїхав. І саме він порадив їхати до Калуша, бо тут хороші умови у лікарні, — пригадує Юрій Довжанський.
У Калуші Юрій — із п’ятниці, 21 лютого. Йому щодня роблять перев’язку. Після виснажливої боротьби — підхопив ангіну. Має високу температуру 39 градусів, яка піднялася дорогою із Києва, коли чоловіка перевозили автомобілями із пересадкою у Рівному.
— Я стійкий психічно. Я — не піддаюся. Потім уже можу нити…
Юрій думає, що революція — зовсім не закінчилася. Гадає, як братиме участь у подальшій боротьбі.
У палату заглядає медсестра Калуської ЦРЛ.
— Де мої хлопці? — запитує. — Борщ мій будете їсти?
На запитання про меню, Юрій відповідає, що нічого не хоче. Каже, що годують нормально — дешево і сердито!
Не просить і телевізора. Мовляв, дивитися новини зараз не тягне. Так само, як і читати книги чи пресу:
— Рука уночі болить.
Юрієві допомагає друг Володя — колега по роботі в Долинському інтернаті. Разом прогулюються по коридору. Фотографуються із калушанками, які прийшли його провідати у лікарні.
Мама Юрія дякує Богу, що син залишився живим
Щоб провідати сина, мама їздить щодня на автобусі із села Лолин Долинського району до Калуша, і не погоджується залишитися у Калуші, бо нікому передати господарку.
— У нас у селі бабусі, по 80 років — не буду я їм курей залишати.
Коли розповідає про останні чотири дні, безперервно плаче.
— Добре, що живий залишився, — втирає сльози. — У мене три сини. Краще мати дочок.
БІОГРАФІЯ
27 березня 1986 року — народився у селі Лолин Долинського району Івано-Франківської області;
2000-роки — навчання у Бурштинському коледжі за спеціальністю “Автоматизація комп’ютерних мереж”;
2011 рік — закінчив факультут фізичного виховання Прикарпатського університету імені Василя Стефаника;
3 грудня 2013 року — взяв участь у спорудженні барикад, під час революційних подій Євромайдану; відтоді був на Майдані вісіи разів;
20 лютого 2014 року — боєць передової української революції. Отримав поранення у руку.
