Ранок після 20 лютого. "Ранок після важкого вівторка. Калуська чота Третьої сотні Майдану. Втримались. Слава Українській Нині в Україні проводять чіткі паралелі між подіями на Майдані та у Криму: на думку Володимира Іваницького, саме у момент, коли українці отримали свою державу “у власність”, а Україна, як ніколи досі, взяла український напрям розвитку, це замуляло східному сусідові. Хроніка Майдану — поглядом його активного учасника, калушанина Володимира Іваницького у розмові з ”Вікнами”.
— Володимире Михайловичу, Ви — з перших днів на Майдані. Як, за Вашими спостереженнями, впродовж трьох місяців змінювався Майдан?
— Після того, як діючий режим повністю оглух до голосу народу, протестні настрої на Майдані з пацифістського студентського спротиву переросли у ненасильницький радикальний супротив режиму. Дуже скоро ми зрозуміли, що із нами будуть боротися всіма можливими засобами. І це стало ще очевидніше після смерті Сергія Нігояна, 19 січня. Сергій Нігоян належав до третьої сотні, до калуської чоти. Калушани — останні, хто розмовляв із чоловіком перед його смертю. Можливо, остання розмова відбулася із ним у мене: ми з ним спілкувалися про Україну, його рідний Дніпропетровськ, про те, що інформаційна пропаганда дуже важлива зараз, а також про те, що у Дніпропетровську мало людей, які його розуміють. Він дуже хотів запалити шину — випробувати такий новий метод боротьби. Під ранок він таки взяв шину через плече і пішов до спецпризначенців. Ми вважаємо його сотником “Небесної сотні”.
— Як тільки у Києві кажеш, що приїхав із Калуша, всі починають радісно посміхатися і тепло вітати. Це є своєрідним словом-паролем. Калушан у Києві так багато чи вони — настільки чимось відзначилися?
— Калушани відіграли не останню роль у подіях на вул. Грушевського. Мешканці міста були задіяні ще під час “танцюючого майдану” в охороні барикади наметового містечка (вхід у метро та сам вхід у містечко з боку Лядських воріт. — Авт.). Коли Майдан радикалізувався, калушан можна було бачити в усіх “гарячих” точках: у складі третьої сотні, калуської чоти, вони брали участь і у подіях на вул. Грушевського; у ході Самооборони до Ради та Генпрокуратури; у так званому мирному марші до Ради, який закінчився зачисткою Майдану; у контрнаступі 20 лютого.
У лютому Комітет опору диктатурі відправив до Києва 535 осіб — у пік силового протистояння. Для порівняння: зі Львова на той момент до Києва прибуло приблизно 510 осіб. Хлопці з Калущини були задіяні на 9-ти відповідальних охоронних пунктах. Хто залишався незадіяним, брав участь у підготовці наших “мирних гранат” (бруківки. — Авт.), допомагали пораненим, підносили необхідні оборонні речі на передові барикади. Велика подяка всім тим мужнім, самовідданим хлопцям Калущини, які не побоялись відстояти наше право на достойне життя у нашій країні. Ціну ми заплатили надмірно високу, але отримали для всіх наступних поколінь усвідомлення, що це — наша країна, і її ми вже просто так нікому не віддамо. Уже більше ніхто не скаже, що ми отримали країну “на халяву”.
— У Києві постійно перебуває з десяток чоловіків-калушан, які на Майдані, фактично, живуть уже впродовж трьох місяців. Як облаштований їхній побут? Чи можна сказати, що для них Майдан вже є способом життя?
— Побут — як в окопах (сміється. — Авт.). Насправді, зараз побут на Майдані облаштований краще, ніж раніше. Їжа — є: при вході до наметового містечка працює польова кухня, яку ми “конфіскували” у Маріїнському парку. Є можливість помитися чи відпочити. Немає такого, як раніше — коли ми по кілька днів спали одягнутими, закіптюженими і немитими: не тільки через відсутність побутових зручностей, морози, але й через напружену обстановку на Майдані. Але що б там не було, Майдан — стоїть і стоятиме. Ми можемо перебувати тут довго, особливо, якщо калуська громада нас зрозуміє і підтримає. Зрештою, підтримка потрібна мінімальна: їжа та, інколи, людей на зміну. До кінця березня нам потрібно у середньому 10 людей від Калущини. Зараз ще не вирішене питання, у яку форму надалі виллється Майдан. Але те, що він стоятиме, ні у кого не викликає сумнівів. Нині Майдан не проводить політичних акцій. Калуська чота у складі 30-ти осіб займається охороною громадського порядку. Їздили у Голосіївський ліс — шукали тих, хто зник безвісти на Майдані. Днями ходили відстоювати наших політв’язнів: за інформацією, нині більше 70-ти політв’язнів ще перебуває за гратами. Зараз Майдан ніхто не чіпає — стоять ті самі барикади по периметру, все — у попелі, на вигляд — як після війни. Тільки трохи розчистили дороги. Доки не мине 40 днів із часу кривавого протистояння, ніхто нічого змінювати не буде. Після цього терміну — побачимо. Триває обговорення, щоб залучити тих людей, які зараз на Майдані, до відбудови міста, до наведення ладу. Наприклад, вони можуть ставити бруківку. І отримувати за це гроші, які передбачають у бюджеті на виконання робіт.
— Чи була на Майдані зброя? Ви були там у найгарячіші дні. Що можете сказати: як були озброєні силовики і як — протестувальники? Чи був шанс на мирне врегулювання?
— Кажуть: хочеш миру — готуйся до війни. Агресія пішла не від протестувальників — від влади. Саме влада почала озброювати не тільки силовиків, але і “тітушок” — ми не один раз “виловлювали” людей зі зброєю. У силових структур була зброя, протестувальники ж озброїлися вже тоді, коли стало зрозуміло: влада не зупиниться ні перед чим. Не можу сказати, що люди були масово озброєні — я такого не бачив. Люди йшли у бій із дерев’яними щитами та кийками. Могла бути травматична зброя або — “гладкоствол”. Гранат у нас точно не було.
— У соціальних мережах розповсюджується інформація, що 18-20 лютого на Майдані під кулями снайперів гинули звичайні люди, недостатньо оснащені навіть індивідуальними засобами захисту, озброєні — одним патріотизмом. Кажуть, у ті дні на Майдані не було не тільки опозиції, але і — Самооборони, “Правого сектору”, “афганців”. Чи були ви на Майдані у ті страшні дні? Як оцінюєте ситуацію?
— У мене також нині залишається багато питань без відповідей. І не тільки про події 18-20 лютого — досі ніхто ще не відповів за побиття студентів 30 листопада минулого року.
18 лютого ми пішли у мирний наступ на Верховну Раду, який переріс у кровопролиття. Мені також дісталося. Майже одразу стало зрозуміло, що готується найстрашніша зачистка Майдану. Найважчу ніч ми пережили з 18 на 19 лютого: у мене було відчуття, що опозиція, яка прийшла на Майдан зранку, була вражена. “Ні хрена собі, вони знову стоять”, — думаю, такими були їхні думки. У середу, 19 лютого, нас уже не мало бути на Майдані. У вівторок, за нашою інформацією, силовикам видали 5 000 гранат. До ранку вони майже спустошили свої запаси. За свідченням “афганців”, нічого схожого вони не бачили навіть в Афганістані. У цю ніч сотні людей були поранені — напевно, найбільше за всю історію протистояння. Наступного дня “працювали” снайпери — жертв було менше, хоча вражали — насмерть. Гранати були зовсім інші, ніж ті, якими “обстрілювали” на вул. Грушевського — значно потужніші.
Кривава ніч на Майдані 20 лютого. Фото Дмитра Ларіна, Олександра Стрижельчика та Олекси Манна
На Майдані тієї ночі було до 5 000 людей і ніхто до нас не міг потрапити — так оточили. Напередодні ввечері ми “відправили” із Майдану усіх, хто не був готовий до розвитку сценарію, який усі розуміли. Тієї ночі ми спалили все, що тільки могли, навіть ковдри, валянки, одяг та останній бензин із генераторів. Бо всі розуміли, що дим — це наш єдиний захист і порятунок. Не знаю, звідки було стільки сил. І — спокою. Можливо, то був адреналін у крові, але, згадуючи ті події, знаю, що зараз би не зміг повторити те, що робив тієї ночі. Ми вистояли лише з Божою допомогою! Навіть вітер ніс дим у потрібному нам напрямку.
Уже у середу зранку почала прибувати підмога. Ніколи не забуду львівську сотню — вони приїхали у четвер і відрізнялися дуже від нас усіх своїм запалом. Ми — змучені безсонною тривожною ніччю, вони — з новими силами та почуттям провини в очах — через те, що їх не було з нами у ту ніч. Мабуть, саме відчуття вини “глушило” у них інстинкт самозбереження, вони не чули загрози, кинулися у бій. Напевно, зі Львова у той день полягло найбільше.
У ті дні на Майдані не було командирів, дії протестувальників — не координувалися. Ніхто не взяв на себе відповідальність керувати Майданом — ні у ті дні, ні тижнями раніше. 18-19 лютого на сцені Майдану з нами був тільки Євген Нищук — нинішній міністр культури. Пам’ятаю, що у четвер зранку, 20 лютого, ще до штурму, на сцену Майдану, яка пустувала, вийшов чоловік — я і досі не знаю, хто це був. Він — чітко віддавав накази: туди — коктейлі Молотова, туди — запалені шини, туди — поранених, там — не ходіть, бо працюють снайпери. Він так чітко координував дії, що йому одразу підкорилися всі — як на війні.
З усього найціннішим є те, що Калуш має порівняно невеликі втрати і це можна пояснити організованістю калушан, яку забезпечили ті мешканці Калуша, які постійно перебувають на Майдані. Проте, полягло багато моїх друзів.
— Події на Майдані повністю перевернули свідомість людей. Як країна, люди мають повернутися до звичного життя?
— Це — важко. Суджу по собі. Наша калуська чота розташовується за сценою Майдану. Ми бачили, як на Майдані відспівували кожного загиблого у протистояннях. Під час сутичок ми бачили, як зносили сотні поранених. Виявляється, українці воюють із таким же спокоєм, як працюють біля землі. Вважаю, що я маю стійку психіку, але помічаю, що почуття — притупилися, і на багато речей, на які люди реагують “правильними” емоціями, реагую черство. Ловлю себе на тому, що психіка налаштована на руйнування, а треба “переключатися” на відбудову. На Майдані пропонують 5-денні реабілітаційні курси — на базі санаторіїв Київщини.
— Скидається на те, що найстрашніше — не позаду, а ще попереду. Українці опинилися перед загрозою того, що ціною сотні життів вони “вийняли” з владних крісел одних, а посадили — нічим не кращих — тільки іншого політичного кольору. Яке майбутнє Майдану?
— Насправді, Майдан дуже чутливий — ми бачимо усі процеси, які відбуваються у Верховній Раді, й усе розуміємо. Майдан відчуває фальш. Та боротьба, яка точиться нині у країні за посади, вона дала можливість “підняти голови” регіоналам. Ми бачимо, що коли до українських олігархів звернулися із тим, щоб вони фінансово допомогли армії, — вони промовчали. Зате Ринат Ахметов дуже мобільно висловив готовність внести заставу за Добкіна. Комуністи у Верховній Раді дозволяють собі не голосувати за важливі законопроекти. Завдання Майдану зараз — контролювати процеси змін у країні. Але у нинішніх умовах, коли Україна зазнала агресії з боку східного сусіда і ми, фактично, перебуваємо на порозі війни, — не можемо ставити під сумнів легітимність цієї влади. Бо це стане суттєвою допомогою для російського гобліна. Але ми — все пам’ятаємо і чудово бачимо, що сьогодні змінили клан на клан: нинішня влада використовує ті ж методи, що і попередня. Тільки попередники були трохи тупішими.
Без Майдану не було б російської інтервенції у Криму. На Майдані ми вибороли нашу країну, уперше за багато років кожен житель України може сміливо сказати: “Це — моя Україна”. Кожен, хто поїхав чи поїде із Майдану, — це справжній громадянин своєї країни, який уже ніколи не повернеться до попереднього стану, який знає, що робити, як боронити свою країну, щоб вона була вільною. Ми вперше за багато років побачили українське майбутнє країни. І це стимулювало Росію, яка не може дозволити такого сценарію для України.
Більшість із тих, хто був на Майдані, готові були одразу їхати до Криму. Але охололи, зрозуміли, що “стінка на стінку” із Росією не вийде. Я не бачу для України виходу із ситуації без НАТО. Але всі ми націлені на партизанську війну. Україна — не Чечня, і Чечня Росії ще здасться раєм. Так, у нас проблеми із технікою і можновладцями. Але патріотизм — зашкалює. Росіяни воюють за гроші, українці — за ідею, за свою батьківщину. Побачимо, що сильніше. На Майдані планується вишкіл на базі військових частин Київщини. Багато калушан записалося на ці заняття.
— У Калуші зараз суперечка за те, хто має стати головою РДА. ВО “Батьківщина” “просуває” свого представника, підсилюючи себе на місцях, Комітет опору диктатурі наполягає на своїй кандидатурі. А ще кілька тижнів тому на Прикарпатті точилася боротьба за ліквідацію державних адміністрацій. Як вважаєте, чи мають держадміністрації право на існування й у який спосіб мають відбуватися кадрові призначення?
— Завдання Комітету у Калуші — не наміщати своїх, а запропонувати такий механізм, щоб на посади прийшли люди, які не викликають сумнівів. Але нині виглядає так, що група людей хоче “протягнути” кожен свого кандидата. Для чого “Батьківщина” перед президентськими виборами всій країні призначає “своїх” людей? Чому, будучи на верхівці влади, вони не продемонструють незаангажованість? Не можна маніпулювати людьми: навпаки — потрібно зробити процес якомога прозорішим. Я — проти “старих” облич у владі: хай ідуть молоді, а ми їм допомагатимемо.
— Хто більший герой Майдану — таке питання зараз у Калуші стало ледь не головним на порядку денному. А загальноміські віча останнім часом перетворилися на публічні з’ясування стосунків. Чи є формула, за якою можна визначити, хто більше зробив для Майдану?
— Я — егоїст. Я їхав на Майдан для себе, для своїх дітей й онуків. Але точно — не за медалями. Ніхто не їхав на Майдан за відзнаками. Це — громадянський обов’язок кожного, люди їхали, щоб побороти режим. Як мінімум дивно, коли людина вихваляється тим, що була на Майдані. Знаю, що на одному із віч у Калуші виступав депутат міської ради, який прийшов у бронежилеті і касці. Може, це психологічна травма — тоді потрібно звернутися до лікаря. Якщо ж ні, тоді до людини інші питання: для чого ти забрав із Майдану бронежилет? Бронежилети навіть зараз на Майдані потрібні.
— Якщо спочатку міська влада Майдан ігнорувала, то зараз намагається його всіляко відзначити. Наприклад, очільнику калуського штабу у Києві, незважаючи на прохання відкласти це питання, присвоїли звання Почесного громадянина міста; лідера калуського Автомайдану “сватали” до виконкому; “десятку” калушан, які найбільше часу провели на Майдані, хочуть запросити до “Міської варти”…
— Я — за те, щоб відзначити людей, які цього заслужили. Але це має зробити громада. Або, принаймні, влада, яка прийде на місце нинішньої. А нині виглядає, що влада хоче відзначити найперше себе: от ми такі добрі, що аж вирішили нагородити “майданівців”. Це можна розцінювати як підкуп.
У моєму розумінні на нагороди заслуговують не лише ті, хто був на передових: може, хтось не міг поїхати, але останню копійку віддав на Майдан? Або ж хтось не стояв на передніх барикадах, але подавав бруківку. А хтось гаряче молився Богу, і Бог почув ці молитви? Як визначити, хто зробив найбільший внесок? Хай громада подумає, і скаже: як і кого відзначити.
— Дякую за розмову, Володимире Михайловичу!
Розмовляла
Оксана ПІЛЯНСЬКА, журналіст
