Чекали посвятити паску дуже раненько, о 4-ій годині ранку, бо священик мав парафії по інших селах, і все у нього було ро — Я — християнка, віруюча, хоч до церкви зараз не ходжу. Я не можу стояти, бо у греко-католицькій церкві мені важко стояти через хворі ноги (у Іванни Іванівни — артроз. — Авт.), — Іванна Іванівна розповідає, що і досі, як у дитинстві, любить рослини. Сама виготовляє композиції із сухих квітів. Від розповіді її відволікає дзвінок у двері. Прийшла Любов Владика, соціальна робітниця із Калуського міського територіального центру соціального обслуговування.
У Любові Владики дзвонить мобільний телефон. Соціальна працівниця надає допомогу 12 самотнім малозабезпеченим людям. Вона двічі на тиждень відвідує кожного із них. Вони телефонують їй, якщо потрібно, на мобільний, і жінка відвідує їх, відповідає на запитання. Кілька разів у рік територіальний центр вручає своїм підопічним маленькі гостинці.
— Ми звертаємося за допомогою до підприємців міста, керівників установ та підприємств. Відтак люди отримують подарунки на День інваліда, день людини похилого віку та Великдень, — каже в.о. начальника Калуського міського територіального центру Наталія Квятковська.
Любов Владика провідує Іванну Кащишин уже впродовж п’яти років. Жінки товаришують між собою, обмінюються новинами та навіть консервацією.
— Патронажна сестра, яка мені допомагає і морально. Робить усе, що потрібно. Вона така хороша, що вона мені навіть закрутки харчові приносить. І помідори, і гриби сушені, і аличу робить! Я на неї надіюся, їй довіряю. Я нею задоволена.
— Працюю вже 23 роки. Люди до нас звертаються, — каже Любов Йосипівна. — Деякі люди — одинокі. Їм не допомагають діти. Ми самі визначаємо, кому потрібно допомогти.
— Я не зовсім одинока. Маю дочку, яка живе в Америці. Має сім’ю. Допомагає мені матеріально. Внук Юрій із сім’єю живе у Бориславі, Львівська область. Не маю правнуків, — журиться Іванна Іванівна. — Але дуже хочу. Уже би пора… Очевидно, що так Бог дає.
Іванні Кащишин — 81 рік. Вона була вчителем початкових класів, у ЗОШ №3. Учні пам’ятають її як вимогливу вчительку, яка давала міцні знання.
— Я народилася у селі Середнє Калуського району у 1933 році. Я пам’ятаю дуже добре, як ми ходили на гаївки. І вмію співати! — згадує Іванна Іванівна.
Довідка
1933 рік — Іванна Кащишин народилася у селі Середнє (тоді Войнилівського району)
1950-ті роки — вступила до Станіславського педагогічного інституту. Тепер він Прикарпатський університет імені Василя Стефаника. Закінчила педагогічний інститут, мовно-літературний факультет,
Пропрацювала вчителькою 38 років.
Має дочку, онука.
”Пане, пане, крулю, крулю
Бендже война?” — розповідає слова гаївки польською мовою.
— Ми ставали паралельно у два ряди. Одні навпроти других, і одні кажуть іншим “Відбий собі!”. Я біжу і розбиваю, а інші мають триматися міцно, щоб ланцюг не розібрали. Разом зі мною — була моя сестра. Вона і нині живе у селі Середнє, — згадує жінка.
Гаївки водили навколо старенької церкви в селі Середньому. Хто був знає, що там церква — на височині. Діти дуже любили церкву, ходили молитися, а на Великодні свята — жартували, бігали. Добре пам’ятаю, як гралися у традиційну гру. Ми котили писанки із гори. Уважно стежили, чия писанка найдалі полетить, той буде найбільше жити на світі! Я брала розгін, йшла на найвищу точку, і звідти моє яйце летіло далеко. Мені — 81 рік, — усміхається жінка.
Ми любили малювати писанки. Брали віск, бляшану трубочку. Фарб тоді не було, але ми робили їх із сажі. Художньої освіти ніхто не мав. Але ми самі варили цибулю. Вода ставала коричневою, і ми нею зафарбовували яйця. Післявоєнне дитинство було важке. Нас було троє дітей. Ми тримали худобу. Я пасла корову. Сестра — гуси. Біля нашої хати протікає річка Сівка.
Корови ходили по людських городах, а ми рятували від них городину. Діти збиралися у гурт. М’яч робили із коров’ячої шерсті. Іноді — шили. Корова — паслася, а ми — гралися!
Був звичай зберігати гілочки із Вербної неділі. Викинути ці гілочки — то був тяжкий, великий гріх. Зв’язували докупи п’ять, шість гілочок, і поганяли корову. Не викидали їх, поки гілочки не поламалися на ніщо.
Писали на краєчках газет, бо зошитів не було. Підручник мав тільки вчитель. Він був один. Учителі всі були зі Східної України.
Перед Великоднем ходили сповідатися. Священик питав, які маємо гріхи. Які діти могли гріхи мати? Когось обізвав, з когось — посміявся. Брехати священикові не можна було, а треба було говорити правду. Робиш шкоду, а ще брешеш — то був подвійний гріх!
Мама була кравчиня на все село. Із махрового рушника із ангелами мама пошила мені блузу, де на грудях були ангели. По сьогодні — маю ту машинку. Це ретро. Лише немає кому шити. Мама шила на замовлення. Нас не пускала. Вона заробляла на проживання, бо більше ніяких прибутків тоді не було. Корова давала молоко для сім’ї. Базарів не було, продавати не було що. Дитинство було дуже важке.
Батькам треба було дбати про посаг, бо нас було три дочки. Плаття на Великдень має бути завжди нове. Ми дуже чекали цього. Тато був у Франції, заробляв гроші на заробітках. Тато присилав гроші, і мама купувала землю. Повертався, коли була можливість. І одного разу на Великдень, коли тато приїхав, купив ровер. Мій тато за національністю був поляком. І в селі мене кликали — Янця. Ми по материнській лінії приймали національність, і вважалися українцями. Ми ходили в церкву на службу Божу, а він — у костел. І Великдень ми святкували у різний час! Тато вчив мене відповідати на привітання на Великдень по-польськи. Він молився по-польськи, а ми — по-українськи.
Чекали посвятити паску дуже раненько, о 4-ій годині ранку, бо священик мав парафії по інших селах, і все у нього було розписане. Батьки нас не брали так рано. Кошик кожен готував сам для себе. не дуже багатий. Ми любили заглядати у людські кошики, що там є, — не втрачає почуття гумору Іванна Кащишин. — Рідко у кого була ковбаса, сир, масло, яйця-крашанки.
Писанки мало у кого були. Крашанки, як я казала, у цибулинні варили, а писанки треба було професійно розмальовувати геометричним рисунком.
На Великдень Іванна Іванівна купує м’ясо, з якого у духовці готує шинку.
— Беру на базарі свинину, найкраще — верхню частину. Зашпиговую часником, і запікаю до коричневої шкірочки. Готую салат олів’є. Коло того дуже багато роботи, але надовго не стає. Свячені яйця обов’язково кладу. Зверху все накриваю рушником.
Тканий рушник Іванна Кащишин купила у Чернівцях сорок років тому. На вишитому рушнику — слова “Христос Воскрес”.
— Сорок пасок уже під ним посвятила!
Мама Іванни Кащишин місила тісто сама, а Іванна Іванівна — не місить паски.
— Паску купую, бо у мене руки дуже болять, а її треба місити 3 години, — розповідає. — Мама колись казала, що і масло має бути домашнє, коров’яче (сміється. —Авт.)
Підопічні міського територіального центру відвідують Університет третього віку.
— Ми запрошуємо спеціалістів й організовуємо тематичні зустрічі. Пенсійний фонд, медичні працівники, собез. Загалом ті питання, які цікавлять людей, — каже Любов Владика. — Часто приходять учителі калуських шкіл.
— Я кожної середи відвідую Університет. Це для мене — віддушина. Обговорюємо питання із лікарями. Розповідають, як нам лікуватися, бо переважно ходять на заняття літні люди. декілька людей є віком до 90 років. Вчителі із ЗОШ №3, ЗОШ №5, з Хотіня, з гімназії. Нам було цікаво дізнатися про Тараса Шевченка. Ми такого не знали, як нам розповіли, про його перше кохання. Нам показували відео із використанням сучасної техніки, бачили малюнки, репродукції. Часто зустрічаємося із поетами, письменниками. А ще — чаюємо! Нам кожного разу дозволяють почастуватися.