Іван Філіпович із батьком після повернення з Польщі. Фото Оксани Пілянської Розмову кілька разів “перебиває” батько — сільський голова Верхні Микола Філіпович, який, вочевидь, хвилюється за сина. У Польщі, каже Іван Філіпович, батько взагалі заборонив розповідати йому новини з Майдану — щоб не хвилювати. Під час розмови кілька разів дзвонить телефон, рінгтон — “Вітя, чао” — пророчий і водночас — з минулого: вже майже два місяці, як Віктор Янукович утік із країни.
”Вікна” навідалися до Івана Філіповича у Верхню і дізналися, що допомогло вижити хлопцеві після пострілу снайпера.
— Іване, кажуть, що ти на Майдані “жив” і навіть покинув через революцію роботу. Що “кликало” тебе до Києва?
— Я їздив на Майдан п’ять разів. Уперше — 1 грудня, після побиття студентів. Це був поштовх. Думав, що наш народ уже неможливо підняти на революцію після 2004 року, але українці — піднялися. Поїхав відстоювати свою честь, свої права — я не бачив можливості далі так жити у такій країні, з такою владою. Поїхав, і навіть на роботі не повідомив. Шефові сказав на другий день, як уже був на Майдані. Перший раз пробув більше тижня. Згодом їздив на Майдан, як тільки починалися якісь заворушення. Спочатку просто стояли на Майдані, бутерброди роздавали. А потім я записався у третю сотню, у перший десяток із калуськими хлопцями. Жили на Майдані у наметах по півтора-два тижні. Батько мене підтримував — він теж їздив до Києва. І жодного разу не старався мене відмовити. Сестра дуже застерігала — особливо останнього разу. Востаннє я виїхав на Майдан 19 лютого зранку, а ввечері вже був у Києві. Сестра, старша за мене на 4 роки, напередодні дуже мене відраджувала. Я поїхав зі словами: “Там братів вбивають, а ви тут на роботах”.
Щодо роботи — то працюю у приватного підприємця, він поставився до ситуації із розумінням, тому проблем — не маю. До речі, він також мене застерігав від поїздки на Майдан 19 лютого.
— Перше, що ти побачив 19 лютого: атмосфера, відчуття? Яким було передчуття?
— Перше, що я побачив, як вийшов із автобуса — чорний Хрещатик, дим, людей, які носили бруківку, готували “коктейлі”. Ми взяли медикаменти, які привезли із собою, харчі — віднесли. А тоді пішли на передову. Ніч минула стабільно: вони звідти у нас — гранатами, ми у них — “коктейлями”. Під ранок повернувся до наметів — хотів знайти знайомих, адже з Верхньої там було до 10 осіб. Зранку я із Ярославом Шопським пішли до монументу Незалежності, там трохи покидалися камінням. І близько сьомої ранку побачили, що “Беркут” почав перегруповуватися. Ми подумали, що вони почнуть нам заходити з тилу, але наша розвідка сказала, що вони наступатимуть згори. На початку штурму я загубив усіх своїх знайомих, повернувся до калуських наметів і розбудив Віталія Гошовського. Почався відстріл, штурм. Ми побігли на вулицю Інститутську і піднялися до Жовтневого палацу. Там поранило одного чоловіка — ми його винесли і віддали медикам. Потім нас закидали гранатами — ми відступили. І коли ми втретє піднялися до Жовтневого — поранили мене.
Пораненого Івана Філіповича товариші несуть до Головпоштамту
— Але чому ти туди йшов? Хіба не було попереджень про те, що працюють снайпери?
— Нам потрібно було зайняти позиції. “Беркут” був у вигіднішому становищі: вони були зверху, а ми — знизу. Їм вигідніше нас було закидувати гранатами і відстрілювати. На той момент я на Майдані не бачив нікого із керівників, “старших” чи політиків. Сотники зі сцени попереджали, що працюють снайпери. Так постійно було: коли починалися заворушення, там на Майдані нікого не було.
— Чи бачив ти на Майдані політиків? Чи вони працювали для “картинки” зі сцени, чи хтось, справді, був на Майдані, серед людей, на полі бою?
— 19 лютого вночі на Майдані був Петро Порошенко — до штурму. Під час штурму я не бачив нікого. Узагалі, на Майдані бачив Олега Ляшка, Віталія Кличка, Петра Порошенка, Олега Тягнибока раз бачив. Юрій Луценко постійно був. На вул. Грушевсього я не бачив нікого — політики вже були потім на Майдані на сцені. На початку їх дуже багато було — коли були концерти. І мені зараз дуже болить, що нічого не змінилося у країні. Для мене це дуже очевидно — я тільки повернувся із Польщі. Якщо так і надалі буде, думаю, буде ще один Майдан. Хлопці зараз підлікуються трохи — і будемо боротися далі. Проти нинішньої системи. Я їм уже не довіряю. Вони не виконали нічого з того, за що стояв Майдан. Вам подобається жити зараз? Вам подобається те, що робиться у країні?
— Наскільки були захищені люди на Майдані? Чи мали на собі засоби захисту і чи були вони дієвими?
— Люди мали те, що кожен сам собі знайшов. Проти снайперів нічого не допомагає — ні каски, ні бронежилети. Я мав каску і металічний щит. І ховався за деревом. Одна куля зрикошетила — потрапила у голову і застрягла під шкірою. Друга потрапила під око і вийшла через шию. Стріляли зверху. Я зараз не пам’ятаю чітко той момент, коли мене підстрелили. Хоча був при пам’яті увесь час — аж до реанімації. Зараз хочу поїхати до Києва і зробити реконструкцію подій, адже, те, що відбулося, у моїй пам’яті не збігається із тим, про що говорять. З розповідей і побаченого — стріляли справа, тобто та куля, яка поцілила у голову — цей випадок співпадає. А друге поранення у мене — зліва направо — якось не збігається із тим, що відбувалося. У момент, коли мене підстрелили, відчув короткий різкий біль — на виході кулі, коли вона трощила щелепу. Потім я на кілька хвилин “відключився”. А потім вже бачив, як мене несуть хлопці.
Віталій Гошовський, на якого я впав після поранення, дуже сильно переживав, що куля йому призначалася, адже він стояв у мене за спиною. Ну, ми з ним уже то розібрали — це ж я його розбудив і “витягнув” із намету. Я бачив фотографа, який мене фотографував — ще навіть рукою закривався. Потім мене переклали на військові носилки, поставили крапельницю. Я лежав і дивився, що навколо відбувається. Хтось плаче, хтось — фотографує. А медики розподіляють: цей — реальний, цей — нереальний. Дуже мене вразило це тоді. Мене відразу сказали везти у лікарню.
“Швидкої” не було, їхали якимось автомобілем. Привезли до Жовтневої лікарні, у реанімацію. Дорогою телефонував батько, але я жестами попросив, щоб йому нічого не казали. Говорити не міг: заговорив аж у Польщі, коли зняли спеціальну апаратуру. Батькові сказали, що я залишив телефон на зарядці у наметі, а сам десь пішов. Говорити не міг — відчував, що піднебіння пробите, просто кусок м’яса відчував на язиці. Лікарі оглядали — казали, що мені дуже пощастило: буквально міліметр — до мозку чи сонної артерії, і мене могло б уже не бути.
— Чим пояснюєш для себе те, що вижив?
— Це просто Бог хотів, щоб ми вижили — значить, наша місія тут ще не виконана. У мене у кишені був образок — його мені дала продавець у нашому магазині, коли втретє їхав на Майдан. Я з того часу носив його біля серця. А ще я носив на шиї хрестик. Але найбільше, мабуть, мене оберегла моя мама — вона померла, коли я був ще малим. До цього випадку вважав, що не є “везучим” по житті. Але 20 лютого — мій другий день народження. І після цього дня я змінив свою думку.
— Ти лікувався у Польщі. Скажи, все лікування було безкоштовним чи довелося за щось платити? Як почуваєшся зараз?
— У київській лікарні я був два дні. Уже 22 лютого мене відвезли на лікування до Польщі. Був дуже спухлий і лише трохи бачив на ліве око. До мене у Києві навідався односелець, двоюрідний брат. Була і Ольга Сікора. Потім мене переправили до Кракова, у п’ятий військовий госпіталь. Ще на Майдані я чув, що приїжджає міжнародна місія на чолі із Радославом Сікорським. Перед поїздкою медсестри у лікарні мені відмивали руки, обличчя — щоб не соромно було за кордон вивезти (сміється. — Авт.). Кістки мені складали уже в Польщі. Запам’ятався момент, коли після операції хотілося страшенно пити, але не міг вимовити ні слова. Але після операції і не дають пити. То медсестра змочувала бинт у воду, і від цього ставало трохи легше.
У Польщу до мене приїжджали родичі, був тато. Також у Кракові дуже багато українців, які провідували мене у лікарні. Говорити почав тоді, коли звільнили від спеціальної апаратури. Фактично, увесь час доводилося лежати і дивитися у стелю. За лікування не платили нічого — це за рахунок польської сторони. Я не міг нічого говорити, робити. За півтора місяця вивчив усі тріщини на стелі. Дуже не вистачало інформації про Майдан. Розпочалися події у Криму, однак, батько заборонив мені про щось розказувати — через емоції. Мене це дуже вбивало — відсутність інформації. Був дуже поганий сон — лише на снодійних. Я переглянув за цей час усе своє життя.
Друзі та рідні зустрічали Івана Філіповича на вокзалі у Львові. Фото Ігоря Мельника
Ця припухлість на оці — вона має зійти. Рот повністю не відкривається. Постійний головний біль. З їжі — легке і рідке. Йогурти вже не п’ю — у Польщі набридли. На каші дивитися не можу. Уперше, коли підняли з ліжка — вчився наново ходити. Треба ще робити пластичну операцію — але я не знаю, чи зважуся ще раз лягати під ніж. Ще треба півроку, щоб відновилися функції щелепи. Очі дуже сльозяться — читати не можу.
— Маєш конкретні наміри про громадську діяльність? Ти — син сільського голови, тобто знаєш про владу “зсередини”. Чи можна боротися із владою, якщо і твій батько, фактично, при владі?
— Я зараз належу до сільської сотні самооборони. Незабаром — збори. Почнемо із вирішення якогось одного питання. Я хочу, щоб усе було за законом. Що таке влада у селі? Це мінімум коштів, лише папери на підпис. Мій батько — сільський голова: нині — він, завтра — хтось інший. Має бути громадський контроль за владою. Треба змінювати свідомість людей, бо за це боровся Майдан.
— Дякую за розмову. Одужуй!
Розмовляла
Оксана ПІЛЯНСЬКА, журналіст
