Анатолій Предчук як військовий цінує сімейний затишок У березні, коли Росія виявила військову агресію у Криму, українські чоловіки потягнулися до військкоматів. Патріотизм — зашкалював, і військкомати не давали собі раду. Похід до військкоматів для багатьох став розчаруванням, адже йшли не тільки молоді люди, але і старші чоловіки, люди з досвідом армії СРСР, яких, проте, за віком мобілізувати не могли. Віковий ценз — солдати до 35 років, сержанти — до 40 років, й офіцери — до 45 років, через ситуацію у країні, продовжили на 5 років. Однак, це все одно залишило “за бортом” багатьох фізично здорових чоловіків.
У Калуші чоловіки, яких не кликав військкомат, йшли до міської ради — записуватися у Народне ополчення. І не тільки ті, яким став на перешкоді вік, але і ті, які не підлягали мобілізації за станом здоров’я. Народне ополчення міський голова Ігор Насалик перейменував у “Національну гвардію”, а у Калуші її охрестили “гвардією Насалика”. Однак, таке формулювання суперечило створеній на рівні держави Нацгвардії — із чіткими юридичними рамками та військовими завданнями. Нарешті, ідею викристалізували, і Народне ополчення остаточно трансформувалося у “Народну гвардію” як підрозділ муніципальної “Міської варти” — на добровільних засадах. Учасники “Народної гвардії” пройшли швидкий медичний огляд, який організували безпосередньо у фойє ПК “Мінерал”, надали довідки про несудимість і навіть пройшли стрільбища на Лисецькому полігоні. Однак, попри те, що ситуація на Сході України залишається тривожною, “Народна гвардія” наразі не використала свого потенціалу. Цього тижня ”Вікна” зустрілися із керівником “Народної гвардії”, полковником запасу Анатолієм Предчуком.
— Анатолію Петровичу, скільки людей зараз налічує “Народна гвардія”? За яким принципом відбувався відбір? Чи брали всіх, хто звернувся?
— До “Народної гвардії” пішли ті, кого не може мобілізувати військкомат — за віком чи станом здоров’я. Мені цього року виповнюється 60 років, тож, мені у військкоматі — відмовили. Люди пішли до “Народної гвардії”: починаючи від керівників підприємств і до бізнесменів. Народ пішов на ентузіазмі. Медкомісія мала виявити, чи не має людина якихось серйозних захворювань. Рівень здоров’я має бути таким, щоб змогли витримати, принаймні, перший удар.
— До “Народної гвардії” прийшли всі ті, хто служив в армії?
— Ні, насправді, прийшло і багато таких, хто в армії не служив, хто свого часу “косив” від служби. Військкомат їх не може призвати, адже вони вважаються хворими. Хоча, насправді, є фізично здоровими людьми. Є молодь, яким до 40-а років. Усі мали змогу “відстрілятися”: хтось досі і не бачив автомата, хтось — “освіжив” пам’ять. Наскільки мені відомо, ми були першими і наразі єдиними в Україні, хто провів бойові стрільбища із цивільними людьми. Це — крім “Самооборони” у Києві, яка пішла у Нацгвардію. У планах було провести навчання на базі восьмого полку спеціального призначення у Хмельницькому, однак, там зараз людей підняли і відправили на Схід країни. Залишилися лише ті, хто займається охороною військової частини, тому немає кому провести із нами заняття.
У нас уже розроблені штати “Народної гвардії” “на випадок війни” — на 460 осіб, які узгоджені із міським головою. У своєму складі “Народна гвардія” має три стрілецькі роти, мінометну і зенітну батарею. Комплектуємо наразі стрілецькі роти. Призначені командири рот, взводів, відділень. Є начальник штабу, начальник тилу, командири артилерійної батареї. У складі “Народної гвардії” — кадрові військові — офіцери запасу. Є офіцери запасу, які мають військові кафедри.
— А чим будете воювати? Структура — серйозна, але чи є технічне забезпечення? Наприклад, до “Вікон” надходять повідомлення про практично повну відсутність забезпечення військових з боку держави. Наприклад, калушанин Сергій Лях із 95-ї аеромобільно-десантної бригади просив у містян допомоги — щоб обмундирувати хоча б чотирьох мешканців міста, які нині перебувають на захисті кордонів України.
— Зброї ми не маємо. Та зброя, яку ми можемо отримати, — на базі військових частин. Якщо буде сигнал — нам головне доїхати до Хмельницького, а там є все. Один населений пункт біля міста Шепетівка може видати зброю на 40-50 тисяч людей. Зараз для “Народної гвардії” шиють форму — за кошти благодійного фонду. Але ми готові їхати й у цивільному — якщо нас “припишуть” до якоїсь військової частини і там одягнуть. Відсутність забезпечення армії — це тимчасове явище. І я добре знаю про 95-у аеромобільну бригаду. Коли у країні почалася ситуація із Росією, офіцери, прапорщики зібрали парашутно-десантний батальйон, підняли бізнесменів, щоб ті їм відремонтували техніку. Ця бригада була створена “з нуля”. При керівництві Януковича і двох міністрах оборони-росіянах українська армія роками нищилася. Мого сина, наприклад, теж у Житомирі призвали — він уже на пенсії. Дали йому куртку зимову і речевий мішок зразка 1940-го року. А другий син йому в Одесі купував за свої гроші розгрузки, камуфляж, черевики — і відвіз. У таке становище потрапила Україна, розумієте? Калуш багато зробив. Наприклад, одягнув 45 військових із військової частини, що дислокується у місті, оплатив проїзд і харчування. Усе — за благодійні кошти.
— Чи знаєте Ви про прохання калушан із 95-ї аеромобільної бригади? Чим першочергово має бути забезпечений український солдат?
— Вони надіслали нам увесь список. Увесь комплект обходиться у 3200 гривень. Сюди включили: літню форму, ремінь, кепку, майку, футболку, куртку зимову, підшльомник, берці, костюм водонепроникний, бронежилет третього класу захисту, наплічник, комплект захисту суглобів, протигаз, казанок, ліхтарик, каремат, каску, окуляри і так далі. Я все життя — від солдата до офіцера — прослужив у військах спеціального призначення, і знаю, що потрібно, а що — ні. Це все молодість й емоції. Мінімальний набір — це комплект одягу, плащ-накидка, куртка зимова — потрібна навіть улітку, котелок комбінований, у якому можна готувати, з нього ж — їсти і пити, лопатка, ліхтарик. Якщо розвідник іде — він бере із собою лише речевий мішок і сухпайок — по мінімуму. Якщо йде на 5 днів, пайок бере на добу — бо важко нести. Завжди береться багато боєприпасів. Є боєприпаси і зброя — виживеш. Спальний мішок туди не потягнеш. Бронежилет ніхто із собою не потягне: його вага 10-15 кг.
— Де Ви служили? Бачили війну?
— Починав службу у радянських військах у Німеччині, служив на Далекому Сході, у Забайкаллі. В Україні — у Криму, в Ізяславі Хмельницької області. А закінчив службу — у Головному розвідуправлінні Міноборони. Закінчив військову академію. Був у Грузії, де була війна між Нагорним Карабахом, Азейбарджаном та Вірменією. Нас туди перекинули на охорону об’єктів. У моєму підпорядкуванні були, в основному, українці. Навіть з Копанок чоловік був. Я їм пообіцяв: 125 вас живих туди везу і 125 живих привезу назад. Ми відмовилися виконувати необдумані накази, тому після служби на Далекому Сході я потрапив у Забайкалля. Пройшов шлях від рядового солдата до командира бригади і заступника начальника відділу спеціальної розвідки в Україні.
— Зараз дуже багато невдоволених діями української влади. Здається, що у країні не реагують адекватно на російську агресію. Чи можна було якось зупинити Росію ще з самого початку?
— Просто вчасно не дали команду у Крим — зупинити їх. Я служив у Криму з 1992 до 1994 року. Звідти були виведені всі сухопутні війська. У Криму була навіть бригада спецпризначення — її також вивели. Мовляв, ми — мирні люди, і наш бронепоїзд нам не потрібен. Там залишилися тільки моряки. Вони — не бойовий підрозділ, це — моряки “мирного часу”, до того ж укомплектовані на 30-40%. Їм давали команду лише стояти. Хоча вони дуже мужньо виконали своє завдання. Добре спрацювали прикордонники: вивели кораблі, катери в Одесу та Бердянськ. Потрібно було зразу заборонити пропаганду російських ЗМІ. Росіяни й офіцерів намагалися на свій бік схилити — матеріальними обіцянками. Хоча в Україні народ не живе так бідно, як у Росії. Путін виграв вибори лише через, що підняв пенсію і армію. В Україні, слідом за Кримом, планував, очевидно, взяти Херсонську, Миколаївську, Одеську, Дніпропетровську області. Не виходить. Та і Харківська область — там небагато проросійськи налаштованих. Російський спецназ і пропаганда спрацювали у Криму, а потім Росія вивела своїх спеціалістів у Ростов, Таганрог і так вони увійшли у Донецьк. А там — “свіжий” грунт.
Анатолій Предчук у гостях у “Вікон”. Фото Василя Завалка
— Можливо, причина поведінки українського керівництва у тому, що країна не відчуває сили для протистояння? Чи може Україна, окрім патріотизму, протиставити Росії свою армію?
— Уже може. Бо міністр прийшов справжній. Раніше міністри були росіяни, відбувався грабіж та знищення армії. Для порівняння: якщо Збройні сили України налічують 125 тисяч осіб, то міліція — 280 тисяч. Міліція теж під тиском жила, однак, правоохоронці мають більше можливостей. Військові намагалися потрапити на контрактну службу, щоб поїхати в Ірак, Югославію. Зараз багато в Африці — у такий спосіб тільки можна себе якось матеріально підтримати.
— На Вашу думку, Крим уже безповоротно втрачений?
— Кримчани через півтора року завиють. Вони вже виють. У них немає води, електрики немає своєї. Уявіть собі, що Росія через Керченську протоку буде завозити у Крим воду. Тепер люди стоять у чергах, щоб зберегти громадянство України. А велику роль зіграли гроші. У Криму багато людей живуть сезонними заробітками, а зараз сезону у них не буде. Путін буде “відбивати” Сочі, а про Крим — забуде.
— Нещодавно з’явилася інформація про те, що про калуську “Народну гвардію” знає Міноборони, яке має залучити калушан до якихось важливих завдань. За іншими повідомленнями від міського голови, калушан готові приймати у Миколаєві. Які завдання стоять нині перед “Народною гвардією”?
— За словами міського голови, він зустрічався у Києві із в. о. президента Олександром Турчиновим і поінформував його про існування такого формування, як “Народна гвардія”. Ми не можемо займатися самоуправством — потрібно, щоб нас приписали до якоїсь військової частини — щоб ми мали право на носіння зброї. І яке завдання нам поставлять — таке і будемо виконувати.
— На сесії, при створенні “Народної гвардії”, міський голова повідомив: якщо керівництво країни не визначиться зі стратегією — поїдуть рятувати Україну. Хіба це не самоуправство?
— Про Східну Україну у нас була “нічна” розмова. Він зателефонував: їдемо! Питаю: куди їдемо, чого? Хіба дорогою собі зробимо рогатки — будемо стріляти. Заспокоївся. Це був сплекс емоцій — від бездіяльності деяких наших керівників. Я інколи стримую Насалика. Він більше розуміється у політичних, управлінських питаннях, я — у військових. Міський голова призначений на посаду заступника начальника штабу, начальника розвідки “Народної гвардії”. Тобто, “на війні” буде підлеглим.
— Чи усвідомлюють усі, хто вступив до “Народної гвардії”, на що йдуть? Адже, можуть стати “гарматним м’ясом”. Як оголошувалося раніше, “Народна гвардія” має виїхати першою — у випадку війни, щоб дати можливість тут провести мобілізацію.
— Зараз українська армія зайняла всі позиції, які потрібно було зайняти. Призвали навіть мого сина-майора, який на пенсії. Ми, якщо потрібно буде, будемо допомагати армії. “Гарматного м’яса” не буде.
— Багато хто у місті сприйняв утворення “Народної гвардії” як піар-хід Ігоря Насалика: нібито таким чином він повертає собі втрачені за час Майдану позиції…
— У нас немає політичних цілей. Ніхто із “Народної гвардії” не прийшов сюди за посадою — лише за покликом серця. Ми — вже старі, ми знаємо, як маємо захистити людей. Ми — за Україну.
— Дякую за розмову, Анатолію Петровичу.
Розмовляла
Оксана ПІЛЯНСЬКА, журналіст