Неділя, 27 липня. Львів. Фото Тетяни Русінкевич На акцію вирушаю заздалегідь, вже з трамвая бачу, як їдуть кілька «хуліганів». Вони, виявляється, також пунктуальні. Центр Львова аж кишить безліччю людей, музикантів, розмальованих хлопців та дівчат, словом, дивовиж вистачає. І тут біля самої Ратуші вишикувалися «залізні коні».Перехожі й туристи цікаво приглядаються до тих, хто знімає шоломи. Підходжу ближче, щоб юрба геть не відтіснила. Переді мною понад 20 шикарних мотоциклів різних марок: Kavasaki, Honda, BMW, Triumph тощо. Самі ж байкери зовсім не такі, як всім зазвичай уявляється: шкіряний одяг, шипи, ланцюжки. Ці простіші, одягнені в футболки свого клубу, поверх них ― джинсові безрукавки з емблемою «Huligan». Всі — в сонцезахисних окулярах. До речі, погода у Львова саме в цей час ― чудова. Компанія мотоциклістів збільшується. Здивовано зауважую, що є серед них і одна жінка. Хлопчина, вочевидь син котрогось байкера, тримає скриньку для внесків. Отже, шоу починається.
Найпершими підходять до мотоциклів жінки з дітьми. Малих висаджують на «залізного коня» і фотографують. Коли ж ще й заводять байк, діти (та й не тільки. ― Авт.) лякаються, а потім весело сміються від оглушливого реву. Найсміливіших катають, хоча не дуже швидко, але вражень, думаю, їм вистачає. Кількість припаркованих мотоциклів невпинно зменшується. Вже і дівчата, і чоловіки, і туристи роз’їжджають з байкерами центром Львова. Через такий потік людей, захоплена подіями, я ледь не прогавила майже останнього вільного «хулігана». Розглядаючи їх, чомусь саме він здався мені найдружелюбнішим. Розумію, що часу обмаль, бо охочих більшає, і врешті наважуюся підійти. Чоловік, почувши, що я з Івано-Франківщини, радо погоджується відповісти на кілька питань. ”Вікна” цікавляться, чи він байкер зі стажем:
― «Хуліганові» цьогоріч виповнилося десять років. Я ж у клубі з 2010. Проте й до того трохи катався. Як бачите, на моїй безрукавці емблема — така є тільки у повноправних учасників нашої спільноти. Але є й такі, що зараз ще проходять щось на кшталт випробувального терміну. Адже просто так не станеш «хуліганом».
Кажу, що ми так і не познайомилися. Він же називає своє прізвисько — «Кузнєц». Питаю, чому так:
― «Кузнєц» — українською «Коваль», бо я коваль-художник за фахом. Взагалі, у нас тут кожен має своє прізвисько. Так легше.
― Зараз тут є близько 30 байкерів, скільки ж учасників загалом?
― У клубі є десь 50 чоловіків. До того ж різних професій, національностей тощо. Сьогодні, наприклад, присутній наш товариш з Іспанії. Представники «Хулігану» є в кількох країнах світу. Ми часто гостюємо один в одного.
— Знаю, що це не перша участь клубу в соціальних акціях.
— Ми справді виявляємо такі ініціативи. Нещодавно відбудували спортмайданчик, того року — здавали кров, на прохання мера іноді супроводжуємо гостей міста Нині тут всі хлопці, які змогли приїхати.
— Ну і те, задля чого ми, зрештою, зібралися. Чи, у разі потреби, пішли б воювати?
― Тікати б не став. Проте, думаю, що зараз, насамперед, брати участь в АТО мають працівники органів внутрішніх справ, різного роду «міліції». Вони присягали Україні. Час їм проявити себе. А то сидять по кабінетах, лиш хабарі беруть.
― Чи є зараз на території бойових дій хтось з Ваших друзів, родичів?
― Сам я з Буковини. На Сході є кілька моїх односельчан. Все, що відбувається, дуже неправильно, страждають мирні люди. «Головні», прикриваючись національною ідеєю, борються і далі за власні інтереси. Добре, що хоч з амуніцією, одягом та харчуванням допомагають всі небайдужі. З державними ресурсами у нас не було би шансів.
За зібрані сьогодні кошти клуб має закупити найнеобхідніше для львівських військових в зоні АТО. Питаю, чи вже вирішили, що саме:
― Ще ні. Або ж я не в курсі. Єдине, що знаю точно, — гроші використають за призначенням. Може, то будуть «броніки», може, «труси-шкарпетки». Потреб в армії вдосталь.Не встигаю подякувати, бо «Кузнєца» вже кличуть. Всі «коні» зайняті. Навздогін запитую, який у нього мотоцикл. Він на ходу відповідає, що Honda.