Володимир Добровольський повернеться на фронт у складі 4-го батальйону оператвиного реагування Нацгварді. Фото Марти Гал Війна на Сході України триває уже більше чотирьох місяців. А для багатьох хлопців — ще довше. У грудні буде рік, як Володимир Добровольський, Олег Івахнюк, Павло Джочка, Юра Цепіль, Вадим Вінницький та інші бійці батальйону “Донбас” поїхали до Києва. Тоді вони ще не думали, що доведеться стріляти, а вірили, що змінити країну можна мирним шляхом. Підтримували всеукраїнські акції протесту проти зміни євроінтеграційного курсу України. Після незаконної анексії Криму у березні Володя Добровольський разом із іншими калушанами вступив до добровольчого батальйону ”Донбас”. Після цього йому доводилося виносити з-під куль своїх побратимів, самому потрапити від вогонь гранат, і кілька тижнів провести у госпіталі із осколковим пораненням обличчя.
У серпні нагально постала потреба замінити людей, які вже більше чотирьох місяців воюють. А багато хто отримав поранення.
Володимир приїхав до Калуша 3 серпня. Зустрілися у четвер, біля ТЦ “Гостинний дім”. Сюди приходять погомоніти хлопці-”майданівці”. Запитую у Володі, як враження від Калуша. Спочатку розмовляємо про все: про політиків, мобілізацію, волонтерів. Згодом Володимир сам починає розповідати про бойові дії у Донецькій області.
— Як тебе поранили?
— Осколок пролетів. Разом із бійцями виносив із бою пораненого Олега (Івахнюка. — Авт.). Потім другого бійця виносив, отримав поранення осколком гранати. Все дуже швидко, незвично, реагуєш блискавично. Уже потім, коли я потрапив в автобус, мені було не по собі. Але не від поранення… Чотири години безперервного бою — це сильніше, ніж найсильніший допінг. Перед атакою завжди інакше, а в бою — по-своєму. Війна — це зовсім інше життя. Є стосунки, спілкування, порозуміння, непорозуміння. Усвідомлюєш, що завтра-післязавтра тебе можуть убити, і не в далекому плані. І розумієш — щоб воювати, треба вижити.
— Ти потрапив у госпіталь. Допомогу пропонували багато людей. Що реально було потрібно?
— Нас у госпіталі було шестеро із “передової”, всі разом лежали. По-перше, у всіх були різні потреби, але нам усім допомагали харківські волонтери. Я мусив обрізати штани, розірвані в бою. Зробив шорти, і так ходив. Потім мене відправили до Києва. Знайшли берці, куртку. По-друге, ситуація така, що ми у батальйоні не знаємо імен один одного, а знаємо тільки позивні. У бою під Попасною я не знав усіх бійців, як їх звати, де вони мешкають. Я знав тільки позивні. Система зручна для війни. Але незручна, коли потрапляєш у госпіталь. Багато поранених не може розмовляти. Потрібно ж визначити, куди йому далі відправлятися, де лікуватися і, зрештою, встановити його особу.
— Що справді потрібно у першу чергу, бронежилет? Яким він має бути?
— Стріляють туди, де найбільш вразливі місця. Є небезпечний калібр 5,45, потрапляння у тіло якого не залишає шансів на виживання. Більший калібр — 7.62, йде навиліт, і нічого не відбудеться страшного. З мого відділення був поранений хлопець. Кевларові рукавиці зупинили осколки. Ми відступали. Він продовжував вести бій. Ми зачистили перший блокпост. Артилерія била по позиціях. Вони перечекали. Ми зайшли на перший блокпост. Усіх знищили. Вони дислокувалися в Артемівську. Це відбувалося багато годин. Про що говорити? Допомога з Росії там колосальна. Цукор — Росія, медикаменти — Росія, озброєння — Росія, військові — Росія.
Відступаючи, терористи залишали зброю… Вони не встигають її забирати. Їм треба легко відходити, оскільки більшість — найманці, вони воюють за гроші, і в них інша війна. Подвигів вони не роблять. Вони своїх добивають. У Слов’янську — трупний сморід. Терористи позалишали вбитих по лісах…
— У Слов’янську місцевих майже не залишилося?
— Хто повиїжджав, а хто — не зміг. Виїхати треба мати за що. Терористи їх не випускали, бо це їхній “щит”. Вони можуть позицію в дитячому садочку зробити. Запхнути “пушку” у кіоск, коли ти йдеш, і бачиш — кругом якісь кіоски, а вона стоїть у кіоску, ти не бачиш, звідки…В цьому плані вони “преуспели”… Москаль навчив всього. Слава Богу, що вони зараз відступають. Що планує їхній генерал Путін, неясно. Ми все кинули на цю війну. Армія була розбита, наскільки все було запущено, так що… Тут, як не крути, одне побажання — патріотизму! А взагалі, в Україні треба мати свою армію. В Україні хлопці воюють дуже гарно, в кого була підготовка.
Володимир, хоч і багато пережив, не сторониться людей. Навпаки, розповідає про все, що чув, бачив..
— Як тобі Калуш?
— Це наш тил. Наша домівка. Найгірше, коли в тилу нас не розуміють. Багато людей, не знають, як воно, і живуть зовсім іншим життям. Ставляться по-іншому. Тоді здається, що на війні — все просто і легко, все зрозуміло і ясно у порівнянні з цим нерозумінням. Я хочу наголосити на людях. Нам дуже допомагають волонтери-активісти Іван Качмар, Йосип Сарахман, Славік Приймак, приватні підприємці Ігор Мусяк, Олег Гусак, Ігор Михайлушко, Вова Віблий, Андрій Свирида, Сергій Тімофеєв, фірма ”Спецпромпостач”. Їхня часточка вкладається у цю війну, цю перемогу… В першу чергу потрібно любити свою країну, свій народ.
— Що для тебе народ?
— Народ — це ти, це я, це він. Оце народ. Держава — це не ті, хто керує.
— Як реально допомогти армії?
— Потрібно їхати на Схід… Як би то не було небезпечно, той хто, хоче доносити правду, має спілкуватися із бійцями. Везіть туди їм продовольство. Їдьте із машинами. Ставайте на блокпостах, цікавтеся. Гвардійці, офіцери, солдати вам розкажуть, хто що вважає за потрібне. Представники незалежної преси повинні їхати туди. Може, комусь і не до вас буде. Таке… Бо коли батальйон на передовій, їм навіть не до поранених.
— Які організації чи координаційні центри реально допомагають?
— Люди піклуються окремо за кожного. Наприклад, нам потрібно тепловізор, пристрій нічного бачення (прилад нічного спостереження. — Авт.) Якщо нам прийде 8 тепловізорів і пристроїв нічного бачення, виграє цілий батальйон. Чи боєць із Луганська, чи з Калуша, його отримає, виграють всі.
Володимир Добровольський отримав нагороду за оборону Майдану взимку 2013-2014 років від Громадського координаційного штабу Калущини. Крім того, чоловік матиме на згадку про цю боротьбу пам’ятну медаль
— Як повернутися до мирного життя?
— Кожному по-своєму… Найгірше — це бути покаліченим. У наш час це дуже важко. Я поїздив по госпіталях, бачив, як бійці залишилися без рук. Це люди, яким по 20-23 роки. У них сталася така жахлива біда. Повинна бути опіка про цих людей. Якщо ми їх покинемо, гріш нам ціна.
Довідка. Батальйон “Донбас” — спеціальний підрозділ МВС України, сформований у квітні 2014 року з добровольців для виконання завдань протидиверсійного і антитерористичного характеру на території Донецької і Луганської областей, у тому числі — для забезпечення охорони державного кордону від прориву організованих груп терористів з Російської Федерації.
— Як не допустити розчарування?
— Ніхто і ніщо не мають бути забуті.
— Яким уявляєш мир?
— Якщо все добре піде, то ми ще на “оксамитовий” сезон у Крим поїдемо.
— Війна вплинула на твоє особисте життя?
— Є дівчина. Вона із Броварів (Київська область. — Авт.) Я поїздив трохи по Україні. Розумію, що Україна — дуже велика, багата. Коли я побачив соняшники у степу і синє небо, ніби синьо-жовтий прапор, зрозумів, що Донецьк — наш, український.
— Чому так склалося з Кримом?
— Думаю, напад Путіна увійде в історію. Поки ми оплакували жертви Майдану, Путін зайшов і забрав Крим. Засунув у спину ніж… А тепер хоче ще шматок. Завтра він захоче забрати Західну Україну. Урок полягає в тому, що військові — коли бачать озброєного нападника, його мають знищити. Як можна було давати наказ не стріляти? Якби дали там відсіч, коли перших кілька тисяч з’явилися, не було би біди. А так маємо тепер біду з Кримом.
— Про військову кар’єру не думаєш?
— Звичайно, якщо буде нагода, хочу передати свій досвід. Але я би не йшов на війну, якби Україні була професійна армія, забезпечена професіоналами. Хай служать молоді: щоб вони професійно виконували свою роботу, щоб не збирали токарів, шоферів, кухарів.
— Що підтримує на фронті?
— Там люди радіють простим речам із дому. Наприклад, волонтери приносили дитячі малюнки у госпіталь. Приходили до нас побесідувати. Або ветерани Афганістану. Вони також воювали — хоча за країну, якої немає... Я часто згадую Шевченка. Будучи хлопчиком, Тарас прислуговував пану. Потім його відіслали у “москалі” на 25 років. Уявляєте? І він писав, вірячи, що колись буде все нормально. Він писав поеми, вірші у таких умовах. Це дуже вражає.
— Центр Києва зараз зробили проїжджим. Як вчинити із Майданом?
— Так, кілька є. Майдан — розтягнули, багато людей поїхало воювати на схід. Звичайно, з ними треба розмовляти ввічливо. Ми переламали системі хребет. Але руки її ще тягнуться. Так, Майдан — це не місце, а люди. Люди, які допомагали на Майдані, і зараз продовжують це робити.
Володимир Добровольський планує повертатися на фронт у складі 4-го батальйону оперативного реагування Національної гвардії МВС України. Зараз добровольці проходять навчання у Івано-Франківську.
Розмовляла Марта ГАЛКІНА, журналіст