Павло Ліщинський загинув 30 серпня у боях під Луганськом. 1 серпня йому виповнилося 19 років. Востаннє Павло Ліщинський заходив на сторінку у соціальній мережі 11 серпня.
Мріяв про військову службу. Захоплювався знаменитими полководцями, історією битв. Коли закінчив ВПУ №7, навіть не став шукати роботу за спеціальністю. Одразу поніс документи до військкомату. Пішов служити в армії на контрактній основі.
— Хлопчик з дуже хорошої, патріотичної сім’ї. Добра, світла дитина. Я не можу сказати, що в нього завжди були 12 балів. Але він завжди виконував усі завдання. Такий «акуратіст», — згадує класний керівник Павла Марія Іванівна Дзундза. — Цьому сприяла сім’я.
У Калуській ЗОШ І-ІІ ступенів №9 Павло навчався з першого по дев’ятий клас.
— Мама в нього дуже свідома. Завжди брала активну участь у шкільному житті, була членом батьківського комітету. Не можна сказати, щоб хтось один був другом. Клас, в якому навчався, був дуже дружний. Вони згуртовувалися
29 років тому у Хотіні хоронили іншого випускника цієї школи — Ігоря Семанишина. Він загинув на війні в Афганістані
На сторінці Павла Ліщинського у соцмережі — фотографії військових різних епох. Хлопець цікавився бойовими мистецтвами, історією України та Греції.
— Навіть погода сприяє тому, щоб ми сумували. Неможливо той біль передати, той стан душі. Коли це загоїться, коли це буде. Людська свідомість це не сприймає. Мама не може повірити, що її дитини вже немає. Той, хто має дітей не може в це повірити, — каже Марія Дзундза.
Вчителі ЗОШ І-ІІ ступенів №9 знайшли фото Павла, де він ще був дев’ятикласником. Адже учні закінчують школу І-ІІ ступенів у 15 років. Зовсім хлопчик, він дивиться спокійно і стримано. Над столиком — складено карту України із жовтих і блакитних пелюсток. Стоїть вінок від учнів та вчителів школи, свічка, образ Божої Матері. Учні 9-класу підходять. Зупиняються. Мовчки йдуть у клас. Це кабінет, де навчався і Павло.
Марія Дзундза — вчитель англійської мови. Зараз є класним керівником у сьомому класі. Усіх своїх учнів пригадує і досі.
— Може, Павло не був такий «на ура» патріотичний. Але це був справжній патріот. Він спокійний, виважений. До кожного питання підходив уважно і вмів зробити свої висновки. Завжди підтримував колектив. У нього не було: «Я не хочу» чи «Я не можу».
Вчительський колектив ЗОШ І-ІІ ступенів №9 піде на похорони разом із директором Ігорем Соколовським.
Вулиця Гуцульська, де розташований батьківський дім Павла у Хотіні, — тиха, без шуму. Поряд річка Лімниця. Автомобілі сюди майже не заїжджають. Навіть таксисту важко було знайти будинок за адресою. Місцева жителька із 4-річним хлопчиком показує дорогу.
Біля обійстя — розсипані квіти. Виставлені свічада. Вчора, коли тіло Павла привезли зі Львова, тут було більше сотні людей.
Трагічну звістку сім’я Ліщинських отримала увечері 1 вересня. Родичі кажуть, що мама одразу відмовлялася вірити у трагедію.
Фотографія зі сторінки Павла у соцмережі
… Заходимо у хату. За передпокоєм — кімната. Далі — маленька спальня, у ній встановлена труну. Труна відкрита. Руки Павла складені на грудях і накриті білим покривалом.
— Подивіться, руки — всі побиті, — підіймає покривало тітка Павла Ліщинського Іванна. — Можете собі уявити, що там робилося.
На низькому дивані і стільцях сидять кілька жінок. Стиха перемовляються.
В головах у Павла — живі квіти. Жінки приносять воду, підливають гладіолуси.
— Він — має бути похований, як молодий. Дівчинка буде нести (показує весільну «косицю». — Авт.), — каже тітка.
За столом — комп’ютер. Тут завжди любив проводити час Павло. Читав новини.
Поряд — розставлені книги. «Історія України», «Воїни минулого», книга про античність, про бойові мистецтва — карате. На шафі — модель морського військового корабля. Її власноруч зібрав із конструктору Павло. Прикрасив синьо-жовтими прапорами. На столі горить свічка. Віск весь вигорів.
— Дивіться, свічка згоріла. І — не гасне, — каже якась із жінок.
.JPG)
Книги Павла
До матері Павла підходить одна із жінок. Обіймаються.
— Тримайся, Рито. Мусиш то пройти. Я і досі ще проходжу, — тихо каже одна жінка іншій.
Сусідки пояснюють — вона мама Ігоря Семанишина, який загинув у Афганістані у 1985 році.
Мама Павла, Маргарита Ліщинська — родом із Виноградова Закарпатської області. Батько Микола — із Хотіня. Коли одружилися, разом будували будинок. Павло все життя прожив на цьому подвір’ї.
— Батько Павла, Микола Ліщинський, пройшов мобілізацію. Проходив військові навчання у частині Збройних Сил. Хотів замінити сина.
Але стався нещасний випадок. Під час одного із навчань Микола Ліщинський упав із висоти та зламав ногу. Приїхав до Калуша, йому наклали гіпс. Після травми нога досі не відновила працездатність.
Павло служив у 80-ій окремій аеромобільній бригаді ВДВ ЗС України від листопада. Потрапив у склад гаубичного артилерійського дивізіону. За словами брата, ретельно збирав лікарські довідки, і жодних зауважень медики не мали до стану здоров’я Павла, адже він з дитинства бігав, плавав і не мав шкідливих звичок.
З різних причин Павло не був удома багато місяців. Одразу після вступу на службу у листопаді, хлопець виїхав на полігон, де проходили тактичні навчання військових. Разом із бригадою виїхав до Луганська, очевидно, у березні 2014 року.
До травня Павло не зізнавався батькам, де перебуває. Та і в останні дні заспокоював рідних. Мовляв, у нас усе нормально, у нас не стріляють. Через місяць мав приїхати у відпустку.
16-річний Микола Ліщинський — брат героя, також навчається в ВПУ №7, однак, обрав професію столяра.
— Ми з братом схожі. У деяких ситуаціях, — додає Микола.
Між ними — кілька років різниці. Брати проводили багато часу разом. Ходили на річку. Павло навчав брата плавати і всьому, що вмів сам. Він майже щодня ходив на стадіон. І не лише для того, щоб там побути, а хотів бути спортсменом. Вивчав книги про бойові мистецтва і їздив на заняття у Калуську ЗОШ №10.
У дворі — старий розлогий горіх, який розкинув віти над городом. На городі за парканом ще не зібрано врожай.
Мама Маргарита Ліщинська виходить на подвір’я. Розмовляє по телефону. Просить когось не переживати, повідомляє про час і місце похорону. Розпоряджається всіма справами сама. Люди дивуються, як жінка тримає себе у руках.
Брат Павла, Микола Ліщинський каже, що городу не багато — одна-дві грядки.
— Не садили багато. Картоплі немає. Таке якесь було відчуття…, — господиня вірвертається вбік. Не договорює.
Маргарита Миколаївна розповіла, що її батьки — із Закарпаття.
— Мій тато і мама жили під Виноградовом. Тато вже помер. Мама ще живе. Вона не приїде. Вже дуже старенька. Її звати — Маргарита. А тата звали Павло. Сина назвали на честь дідуся.
— Чи знали ви, що у вас народиться син?
— Так. Знала.
Вона весь час трималася. Говорила бадьорим голосом. Колеги по роботі кажуть, що дивувалися її силі духу. У цей момент вона розплакалася. Пішла із подвір’я, не прощаючись. Мобільний телефон залишився на пеньку. Дзвонить.
Брат Павла, Микола Ліщинський показав яблуню і черешню біля паркану. Ці дерева разом із дідусем Павлом садив Павло Ліщинський. На яблуні — є плоди, хоча на яблука цього року — неврожай.
Фотографії зі сторінки Павла у соцмережі
Вчора 2 вересня, мешканці Хотіня зустрічали земляка, вишикувавшись обабіч дороги із свічками у руках.У Калуській ЗОШ І-ІІ ступенів №9 Павло навчався з першого по дев’ятий клас. Потім став студентом ВПУ №7, де навчався на муляра-штукатура.
