З Владиславою знайомимося у неї вдома. Жінка говорить чистою українською, і просить не переходити на російську — мовляв, для неї ця мова рідна змалечку: її навчилася від бабусі.
— Я народилася і закінчила школу у Краматорську, — розповідає 25-річна Владислава. — Коли виповнилося 17 років, вступила до Донбаської державної машинобудівної академії на економічний факультет. За професією — менеджер, але попрацювати майже не встигла. На одній зі студентських подій познайомилася із хлопцем із нашого вишу. Через деякий час ми одружилися, а через рік народилася наша донечка. Чоловік за спеціальністю — електронік.
Владислава кілька місяців працювала соціальним працівником, після чого роботи не було. Краматорськ — місто велике: раніше тут мешкало понад 200 тисяч людей. Воно цього року святкує 146-ту річницю з дня заснування. Це місто машинобудівників, яке в чомусь нагадує Калуш.
— В Калуші мені подобається. Коли ми приїхали сюди, звернулася у міську раду. Згодом видали довідку про склад родини. Тоді ми оформили тристоронній договір, що чоловік, я і дитина тут тимчасово проживаємо.
Ми тут із початку лютого. Напевно, чоловік щось відчував. Можливо, інтуїція йому підказала, що треба нас забрати. Адже вже навесні в центрі Краматорська все було захоплено…
У Краматорську у Владислави залишилися батьки. І бабуся, яка виховала її, у Горлівці.
— Серед моїх знайомих всі підтримують Україну. Це кілька десятків людей, з якими я постійно спілкуюся, а також батьки. Тато казав, що вони відвозили хлопцям, які стоять на блокпостах, продукти, городину. Хлопці дуже дякували, навіть попросили сфотографувати.
Свекруха мені казала два тижні тому, що школу №21, куди влучив снаряд, відремонтували і відновили фасад. Там почалося навчання. Так само і в центрі. Були будинки, де розбомбили кутові квартири. Їх також відремонтували.
Влітку, за “ДНР”, на вулицю було страшно виходити. Коли прийшли наші хлопці, стало спокійно. Всі — чемні, — розповідає Владислава.
— Чоловіка не взяли в армію через стан здоров’я. Чомусь із Краматорська набір не проводився. Були знайомі, які хотіли йти в армію. Хлопець дівчини — ми вчилися разом — захищав Україну у складі 72-ї дивізії. Я хочу, щоб моє місто було у спокої, щоб війна закінчилася. Путіну вигідний безлад у країні.
Логічного висновку не можна дати. Все — хаос. Люди сподіваються, що не будуть стріляти, але — стріляють. Вони хочуть бути у складі України, але щоб увесь світ визнав, що вони незалежні. Це — анархія!
ЕВОЛЮЦІЯ ВІДБУВАЄТЬСЯ, АЛЕ ЗДЕБІЛЬШОГО ЛЮДИ — МОВЧАТЬ
Хотіла влітку поїхати додому. Хоч побачити рідних. Але в Донецьку стріляють. Із дитиною страшно їхати, а залишити її — ні з ким. Дуже сумую за батьками. По скайпу — не розмовляємо, бо вони зараз у селі…
Еволюція — відбувається, але здебільшого люди — мовчать, каже Владислава. Коли прийшла наша армія, були такі, які на базарі кричали: от повернеться наша ДНР! Інші люди відповідали, що повернуться, і повбивають усіх. Деякі люди говорять різко, але як можна підтримувати того, хто місяцями тебе у страху тримав? Але більшість людей дістало.
Звичайно, багато людей дивиться російське телебачення. Є знайома, яка каже: “Я маю патріотичну футболку, але боюся одягнути. Мало хто. Мало що… А я йду сама із дитиною”.
Якби зараз провели референдум, думаю, не було би такого відсотку (йдеться про “референдум”, який провела “ДНР”. — Авт.) Але і тоді — це не було правдою. Все вже було готове. Бюлетені були надруковані на ксероксі, абияк і абищо.
Як економіст, не бачу ніякого розвитку для такої автономії. Путін каже, що він руку не прикладав. Але я в це не вірю.
Я шкодувала, що ми не проголосували на виборах Президента. То було 25 травня, і ми ще не адаптувалися, щоб знати, куди звернутись. Дякую соціальній службі, яка допомогла нам, зрештою, оновити фото у паспортах. Сподіваюся, на виборах до Верховної Ради 26 жовтня ми проголосуємо, — каже Владислава Завадська.
У Калуші родина Владислави орендує квартиру на вулиці Малицької. Платити доводиться орендну плату та комунальні послуги, що вкупі перевищує мінімальну заробітну плату українця. Владислава каже, що чимало доводиться платити за воду. З острахом очікує підвищення тарифів.
Однак, не скаржиться на обставини життя, а навпаки, — хвалить клімат Прикарпаття.
— У Краматорську вода — не дуже. У вас — м’якша. І клімат м’якший. В нас буває 50 градусів на сонці. Дитина спочатку вередувала. Навесні мені було холодно. Всі ходили у майках, а я в джинсах і “мастерці”.
2-річна Сашенька відвідує один із дитячих садочків міста.
— Вихователі Тетяна Романівна і Наталя Станіславівна давно працюють разом. Саша ходила тільки чотири дні, але їй подобалося, — розповідає Влада.
На дитячому майданчику, куди виходять погуляти, Влада познайомилася із ровесницями. Разом ходили на заняття у клуб “Кузен”, поки дитину не оформили у дитячий садок.
— Займалися у групі з п’ятьма іншими дітьми, де дочці — сподобалося, —каже Влада. — 3 вересня ми пішли у дитячий садок. А на вечір — була температура. Адже близько півроку триває адаптація до садка.
Маленька Саша, як пішла у садочок, стала більше розмовляти українською. Влада купує багато книжок українською.
— “Бандерівців” я ніколи не боялася. Мене до трьох років виховувала бабуся Ніна. Батьки працювали і вчилися, було важко, а вона мене ростила. Бабуся в мене говорить українською мовою. Їй 85 років. В нас завжди був “Кобзар”. Вона пережила одну війну, зараз — друга… Дуже важко. Вона приїхала, і розмовляла українською мовою. Їй було 20 років. Її змушували говорити російською… Я з дитинства розумію українську. А ти пам’ятаєш бабусю? — запитує у доньки.
2-річна Саша засинає на кріслі, поки прислухалася до розповіді мами.
— Звичайно, я хотіла, щоб батьки приїхали до нас сюди, продовжує Владислава. — Тато в мене пенсіонер, “чорнобилець”. Але бабуся сказала: “Мені краще тут”. Вона “збирала” сама свій будинок, тягала по цеглинці.
Над робочим столом, де стоїть маленький комп’ютер, — приклеєно оголошення з написом “Електрик”. Владислава розповідає, що це сімейна реліквія. Ще в студентські роки чоловік розклеював такі оголошення містом, щоб знайти роботу у Краматорську. Тепер — оголошення залишилося на згадку.
— Чоловік працює за графіком. У деякі дні приходить й опівночі, — розповідає Влада. — Дитину залишити не можу. Зараз ми отримуємо щомісяця 130 гривень державної допомоги, із двох років. Якраз вистачає, щоб за садочок заплатити.
Маленька Саша любить казки про звірів, тому балкон своєї кімнати Владислава розписала власноруч — зобразила “африканське сафарі”. Жираф, носоріг і зебра створюють особливий світ у їхній кімнаті, в якій війна залишається за дверима.
— У Центрі соціальних служб сім’ї дітей та молоді нас дуже люб’язно прийняли. Всі розуміють, яка у нас ситуація. Керівник центру Галина Дидич особисто запрошувала нас на дитячі конкурси влітку. Ми приходили на різні заходи. Діти співали. Моїй дитині подарували чудову повітряну кульку, яку вона довго зберігала. Ходили навіть у цирк, де Саша вперше побачила ведмедя. Дуже цікавою була “бульбашкова” вистава. Було багато людей із дітьми. Всі щасливі. Мені пощастило, бо у мене працює чоловік, і є прибуток. А є люди, які зовсім — самотні. Але навіть нам Центр соціальних служб дуже допоміг адаптуватися. Вдячна і колегам чоловіка із фірми. Рідко коли зараз зустрінеш людей, які піклуються про інших…