Після відпустки Мар’ян знову повернувся у зону АТО Мар’ян Неспляк — щойно одружився. Весілля відгуляли у січні. Рівно через рік після знайомства з майбутньою дружиною. Тому з настанням весни, сміливо мріяв про майбутнє та будував грандіозні плани. Тим більше, що дружина втішила новиною про вагітність.
Телефонний дзвінок з військкомату перекреслив усі плани. Не одразу. Про це вже можна говорити тепер. Тоді ж, 1 квітня, здавалося, що це — не дуже вдалий жарт. Сказали прийти на медогляд. Пішов. А вже за тиждень, так само після телефонного дзвінка, разом із 20-ма калушанами їхав у військову частину, що дислокується у Володимирі-Волинському.
— Тоді не було відчуття, що йдемо на війну. Власне, і війни ще не було. Не було страху, — пригадує Мар’ян Неспляк. — Нас запевнили, що після 45 днів навчань і перепідготовки відпустять додому. І ми повірили. Через тиждень нас відправили у Рівне на полігон, де мене призначили замкомвзводу. Набрали загалом близько 4,5 тисячі солдатів. Видали палатки, форму, “ОЗК” (захисний плащ. — Авт.). За кожним закріпили зброю. Ну, і почалися навчання. Чесно кажучи, за місяць, який ми там пробули, стріляли всього двічі. Решту часу можна сказати, що просиділи у полі.
НА ПЕРШОМУ БЛОКПОСТУ — ОБСТРІЛ
Тим часом, ситуація в Україні почала загострюватися. Наближалися вибори — ключовий момент. Замість обіцяного чомусь кордону з Білоруссю хлопців почали “кидати” на Північ і Схід.
— Перший і третій батальйони виїхали в Дачне. Це десь між Донецькою і Дніпропетровською областями. А другий батальйон почали “розкидати” по різних бригадах. Мене відправили у 1-у гірсько-піхотну роту 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади. Привезли в Конотоп (Сумська обл. — Авт.). Щоправда, як з’ясувалося пізніше, командир другого батальйону знав, що нас “перекинуть” далі. Наступна “точка” — Оріхове (Луганської обл.— Авт.). Це була середина травня. Ще до виборів. Але на той час сепаратисти вже починали обстрілювати українські блокпости.
Під перший обстріл Мар’ян попав 25 травня, щойно приїхавши на свій перший блокпост — під Сєвєродонецьк. Українські військові стояли там уже два тижні. Було спокійно. А тут одразу обстріл.
— Нікого тоді не поранили, не вбили. За мірками війни — просто полякали. Але тоді стало чітко зрозуміло: додому повернемося не так скоро, — резюмує калушанин.
А далі були постійні переїзди з одного блокпоста на інший. То прикордонні Мілове, Комишне, Станиця Луганська, то трохи віддалені — Весела Тарасівка, Сєвєродонецьк, Колядовка. Загалом, географічне розташування усіх населених пунктів, як мінімум, Луганщини Мар’ян знає на відмінно, як і точну відстань у кілометрах один від одного навіть невеличких сіл, де йому довелось побувати.
— У деяких населених пунктах бої йшли по кілька днів. Скажімо, штурм Макарово тривав два дні. Окрім нас, проти сепаратистів стояли 80-та окрема аеромобільна бригада львівських десантників, яка йшла спільно з 128-ою бригадою, та прикордонники, — каже Мар’ян. — Попри досить серйозне озброєння ворога, у якого були ПЗРК (переносний зенітно-ракетний комплекс. — Авт.), АГС-и (автоматичні гранатомети. — Авт.), і кулемети, ми могли вистояти. І ми перемагали. Але були випадки, коли нас просто здавали. Здавали “зверху”. Противнику “зливали” всю інформацію про наші пересування, а відтак — обстріли йшли тоді, коли їх ніхто не чекав. Люди гинуть, а хтось на цьому просто заробляє. От і все.
Окрім бойового, було і неформальне спілкування з сепаратистами, переконує калушанин. У Веселій Тарасівці, через мирне населення нашим хлопцям передали невеликий “подарунок” від противника — пачку сигарет, на якій було написано: “Капітуліруйте!!!”. Іншим разом передали більш детальну інформацію — про кількість загиблих з українського боку, причому — з доволі точними підрахунками по кожній бригаді.
— Ми теж їм одного разу записочку передали, — стверджує Мар’ян.
А от із мирним місцевим населенням бувало по-різному. Одні щиро дякували, інші — проклинали.
— Ми не стріляли по мирному населенню. Але, якщо у мене було завдання, нікого не пускати через блокпост, то я не пускав. Був випадок, коли один неврівноважений на машині пролетів один блокпост, де його не встигли зупинити, і спробував те саме зробити на нашому блокпості. Ми відкрили вогонь і машина зупинилась за блокпостом. Він отримав поранення у ногу, але в такій ситуації міг взагалі загинути. З’ясувалося, що він посварився з дружиною і таким чином, хотів щось комусь довести, — каже Мар’ян. — Були люди, які плакали на блокпосту, щоб їх пропустити, бо в них удома залишився кіт. А були такі, хто спеціально приїздив сказати, що нас тут скоро всіх повбивають. Між іншим, пропонували гроші. Особливо ті, хто завозив продукти чи якісь товари у населені пункти. Пропонували 500 гривень, щоб їх пропустити. Але я відмовлявся.
ІЗ ПЕКЕЛЬНОГО АЕРОПОРТУ…
Найважчими були бої за Луганський аеропорт та вихід із оточення у Новосвітлівці і Новоаннівці.
— Коли почався штурм аеропорту, ми були у Веселій Тарасівці (приблизно за 20 км. — Авт.). Але ми точно знали, що там діється. Ми знали, що шанси повернутися звідти живими доволі малі. Дехто одразу відмовився йти на аеропорт. Дехто вагався, — пригадує військовий. — Коли ми уже були в аеропорту, до нас приїхав полковник Володимир Яцентюк з ОК “Північ”. Особисто переконував, що з цим завданням треба впоратись, “сипав” обіцянками про матеріальне і технічне забезпечення та прикриття під час виходу за аеропорт. А там нас обстріляв сепаратистський міномет. Одним словом — збрехав.
На той час 25-та і 80-та бригади були вже розбиті. Іти вперед було фактично нікому. З 400 чоловік приблизно половина відмовилися. Тоді майор Стерник чесно і відверто сказав бійцям, що не може гарантувати, що вони повернуться з передової живими. Його щирість спрацювала на нього. І 140 чоловік погодилися брати участь в цій операції.
— Яке перед нами стояло завдання? Відпрацювати гарматним м’ясом. Нас відправили вперед. Просто дивитися і доповідати про те, що відбувається попереду. Обстріли з мінометів не припинялися. Далі — атака з “Градів”, — констатує Мар’ян. — У нас згоріла машина, були поранені. Ми бачили, як з російського боку заходила потужна техніка, нас обстрілювали. Доповідали командуванню. Але нас наче не чули. Два БМП, дві зенітні установки і міномет “Васильок” проти значно потужнішої техніки ворога були не надто переконливими. Згодом за допомогою “Градів” по нас гатили фосфором. Ми були змушені відступити у Новосвітлівку.
…В ОТОЧЕННЯ ПОБЛИЗУ НОВОСВІТЛІВКИ
Калушанин пригадує, як він разом із побратимами до ранку просиділи в окопах поблизу Новосвітлівки. Звідси до місця базування сепаратистів — консервного заводу — всього 10 км. Дві сторони були настільки близько одна від одної, що просто не могли ненароком не перетнутися. Коли ми спитали офіцерів, хто є поблизу із наших, у відповідь почули, що ми тут одні в оточенні.
— Вночі, коли 15 сепаратистів робили відхід від свого міномету, ми були поруч — у лісопосадці. Нас почали обстрілювати. Ми відбили, — пригадує деталі бою Мар’ян. — А зранку вирішили йти у розвідку. Наткнулися на трьох сепаратистів. Мені тоді куля влучила у каску. До речі, до аеропорту я мав звичайну металеву каску, яка від куль практично не захищає. За кілька днів до цих подій один товариш подарував мені кевларову каску, яка, можливо, у цій ситуації врятувала мені життя. У ній куля просто застрягла.
Після вдало проведеної розвідки, українські військові вирішили ставити протипіхотні міни і розтяжки у лісопосадці, що розділяла їх і противника.
— Поставили п’ять штук і наткнулися на кількадесят сепаратистів і два розвідувальних БТР. А нас усього п’ятеро. Я своїм хлопцям крикнув, щоб бігли до наших за підмогою, а сам почав гатити по них, як міг. Такого страху і, водночас, такого бажання вижити, мабуть, не відчував ніколи. Молився, кричав, лаявся. Усе одразу. Своїми пострілами я провокував їх стріляти у відповідь. Але що було робити?
Найдовше, стверджує калушанин, довелось відбиватися біля Новосвітлівки. Біля цього селища хлопці пробули два тижні. Без води. На сухпайках. І без підмоги.
— Ми мали лише тримати оборону. По нас гатили, мабуть, з усіх видів зброї: “Гради”, у тому числі — і з фосфором, гармати, міномети. Відбивалися з останніх сил. Семеро наших загинуло. Скільки отримало поранення? Навіть не знаю. Але ми вистояли. І навіть здобули трофеї: забрали кулемет, РПГ (реактивний протитанковий гранатомет. — Авт.), патрони. Власними силами зремонтували поламаний тепловізор.
Мар’ян стверджує, що до війни можна звикнути. Щоправда, кожен по-своєму це переживає.
— Я, наприклад, ніколи не спав в окопі. Завжди здавалося, що, як почну засинати, не встигну вибратися. На будь-яке завдання йшов у формі, в кишені якої — документи, військовий квиток і фотографія дружини. У якийсь момент справді починаєш звикати. Але легше від того не стає. Скоріше — навпаки. Таке враження, що їде психіка. Взагалі кидати у такі умови людей без належної підготовки та ще й на такий тривалий час, я вважаю, — злочин. 90 днів — це максимум.
Бійцям, які два тижні мужньо вистояли біля Новосвітлівки, на допомогу, нарешті, прийшов “Айдар”. Далі — 24-та і 80-та бригади прорвались вперед. Використавши 128-му бригаду як опорний пункт, українські війська почали наступ.
— Бої були страшні. 9 чоловік з 80-ї бригади загинули в перший день, а поранених ми вивозили кожних дві години. 23 серпня нас змінила 80-та бригада. А вже наступного дня Росія ввела свої війська. До цього ми воювали з сепаратистами. Так, були чеченці, і російські найманці, але не в такій кількості, — переконаний Мар’ян. — Якби наше найвище керівництво не допустило тоді введення російських військ, ми могли б виграти, а не здавати кров’ю відстояні позиції.
Через два тижні після виходу з оточення біля Новосвітлівки Мар’ян та його бригада були відправлені додому. Вже під час відпустки, першої за п’ять місяців, військові дізналися, що їхню 51-у бригаду розформують.
— Частина нашої бригади потрапила в “Іловайський котел” наприкінці серпня. Загинули щонайменше 200 бійців. А кого тепер назвуть винним? Відповідати не хоче ніхто. Тому бригаду і розформують, щоб нічого не розслідувати, — вважає калушанин.
У четвер, 25 вересня, Мар’ян Неспляк поїхав у Володимир-Волинський. Його тритижнева відпустка добігла кінця. Після того, як його бригаду переформують, його, вочевидь, знову відправлять у зону АТО. Як і навесні, дружині Мар’ян пообіцяв вернутися живим і здоровим.
