загрузка...

Микола Капланчук: “Сепари” вирішили, що я мертвий, і обложили мене вибухівкою


Помилка в тексті?
Виділіть її мишкою та натисніть

Система Orphus

Микола Капланчук: “Сепари” вирішили, що я мертвий, і обложили мене вибухівкою

Дата публікації: 2014.11.28 | Коментарів: 0 | Переглядів: 5036

За останній місяць боєць 24-ї механізованої бригади Микола Капланчук безліч разів чув фразу: "Ти, хлопче, в сорочці народився". Лікарі досі дивуються, що він вижив після того, як три доби, стікаючи кров'ю, пролежав на морозі у відкритому полі. У Миколи повністю роздроблені кістки тазу, наскрізне поранення правого передпліччя, опіки спини, обличчя та кистей рук. Він переніс п'ять операцій: сильно постраждали внутрішні органи. Днями стан пораненого стабілізувався, і його перевели в Ірпінський військовий госпіталь. Про пережите Микола згадує з самоіронією, примудряється постійно жартувати. Але, коли мова заходить про загиблих товаришів, очі чоловіка наповнюються сльозами.

“Навіщо стільки пацанів поклали? — З болем у голосі запитує 26-річний Микола Капланчук. — Цього можна було уникнути, якби генерали хоч трохи цінували життя солдатів. Взяти хоча б приклади з мого досвіду. Взагалі-то, я військовослужбовець частини забезпечення. Тобто тиловик, а таких на фронт не беруть. Я написав рапорт і попросився в АТО. Не міг сидіти вдома, у Коломиї. Включаю телевізор, а там лише показують сюжети, як ховають наших хлопців. Дружина в крик: мовляв, ти куди? Двоє маленьких дітей! Ну, я їй так, жартома: “Відпусти, а то розлучуся”. Вона і затихла ... Думав, що, як годиться, поїдемо в “учебку”, де нас будуть тренувати, що вже побували в боях, офіцери. Яке там навчання! Мені з ходу дали кулемет. Напевно, подумали: такий здоровань (в мені більше 120 кіло) здужає тягати на ремені дев’ять кілограмів, а, якщо треба, ще й коробки з боєприпасами, пишуть ”Факти”.

У вересні приїхали в зону АТО. Нас поставили на перехресті біля села Войтово на Луганщині. Стали рити окопи, а земля - камінь! Лопати ламаються. Їздили по окрузі, шукали лісопосадки, рубали дерева, тягали бетонні круги ... І тут приїжджає командування зі штабу: “Ви що, хлопці, робите?”— “Блокпост”. — “Не треба ніякого блокпоста. Ваше завдання — просто тут сховатися”. А де, блін, ховатися? Навколо одні поля!

Потім нас перекинули під село Кримське і поставили прямо під лінією електропередач! Ми з пацанами ще жартували: “Або “сепар” вб’є, або струм”. Якби снаряд влучив у дроти (а там напруга в десять тисяч вольт), нам всім був би капець.

Командири нашої роти та батальйону — нормальні хлопці. Але що вони можуть зробити? Зверху шашкою махнули — виконують. Якось прибігає взводний — злий, як шершень. Лається: “Нехай мене під трибунал віддають!” Ми до нього: “Валентине, що трапилося?” — “Сказали, що через годину виїжджаємо, — каже — Куди вночі?!” Уявіть, йде колона техніки з увімкненими фарами. Мішень — краще не придумаєш. Куди їдемо, ніхто не знає. По дорозі наказали, щоб тримали курс на 31-й блокпост.

Приїжджаємо, а там уже крутиться полковник зі штабу: “Швидко формуйте колону і на 32-й блокпост”. Пояснив, що між нашими блокпостами сепаратисти встановили свій, перегородивши дорогу бетонними блоками. Отже, завдання: пробити блоки, зупинитися за ними, відстрілятися, пропустити нашу колону і потім замкнути її. Ми це як почули, побігли до взводного: “Валентине, це ж нереально! Наша машина не проб’є блоки. Вона і на двометрову гірку не може в’їхати — гусениці відразу злітають!” — “Та знаю я!” — І пішов з полковником Гутарем.

Повертається, а попереду нього вже танк їде. Звідти вилазить танкіст: “Мужики, я їду з вами. Тільки в мене ... гармата не працює”. Тут з’являється полковник: “Кулеметна установка працює? Ну, ось з неї і будеш стріляти”. Щоб ви розуміли, неробочі машини в армії — це нормально. Перед цим у нас по дорозі одна зламалася: проводка згоріла, солярка потекла. Механік сидів у цій солярці, як в озері... Загалом, якось колону сформували.

На світанку виїхали: попереду БТР, за ним танк, потім дві наші машини, позаду — десантники з 95-ї аеромобільної бригади. Ми ще сміялися: мовляв, десантники вже не справляються, тому нас, тих ще фахівців, їм на допомогу відрядили. Наша поява на блокпосту терористів мала виглядати приблизно так: танк пробиває блоки і йде далі, а ми вискакуємо з машин і, як страшні Джеки Чани, кладемо всіх бойовиків. Поки колона проходить на 32-й блокпост, ми відпочиваємо, спокійно викурюючи по сигаретці... Фантазер він, цей полковник. Хотів би я зараз йому в очі подивитися. Він же відправляв нас на вірну смерть. І ми це знали. Їхали тільки заради пацанів, бо стояти в оточенні, без їжі, без патронів — це тяжко”.

”Я немов завис у повітрі і спостерігав, як поруч пролітають шматки заліза, автомати, відірвані руки”...

“Полковник ще додав: “Хлопці, все нормально. Тільки виїжджаєте, відразу почне працювати артилерія”, — продовжує Микола. — Тобто наші артилеристи мали почати обстрілювати ворожі позиції. Так от, якби артилерія працювала, все пройшло б чітко. Тоді противник не зміг би нас обстріляти, бо сам змушений був би ховатися від вогню. Але яка там артилерія? Я вас прошу! Полковник так сказав, щоб хлопці не боялися. Ми зовсім небагато проїхали, як навколо нас почали лягати ворожі снаряди. Ближче і ближче, косяком до дороги, прямо до нашої колони. А за десять хвилин до відправлення колони в бік блокпоста сепаратистів виїхали ще дві машини з бійцями. І ось тепер я побачив цих пацанів. Вони, поранені, повзали по дорозі, поруч горіли підбиті автомобілі. Наші машини почали виляти: об’їжджали, щоб, не дай Боже, не задавити хлопців, а танк “брав” їх між гусениці. Я стріляв по “зеленці” і краєм ока бачив, як один поранений повз під нашою машиною і кричав. Це страшно: людина просить про допомогу, а ти безсилий. Коли обстрілюють, зупинятися не можна — це гарантована смерть. Але ми все-таки змушені були зупинитися: перед нами підбили танк. І відразу звуки: чух-чух-чух! — це кулі пролітають. Дивлюся: прямо перед моїм обличчям летить снаряд — ВШУ-у-ух! І пішов у сторону. Мене вразило, що нікого з хлопців, а ми сиділи купкою на вежі БТРа,  не зачепило. Я ще, пам’ятаю, закричав: “мазили!” і, щоб підняти бойовий дух, став наспівувати пісню. У цей самий момент відчув різкий удар в руку, і ... її відкинуло вбік. Кричу: “Рука!”, а Маца, мій товариш, заспокоює: “Колян, не переживай! Рука є! Я її тримаю”. Ну все, думаю, відірвало, раз він її тримає. Але потім дивлюся: рука начебто на місці, тільки я її не відчував. Напевно, через шок.

Якраз перед цим я оновив стрічку в кулеметі, залишилося тільки затвор дотиснути. А правої руки вже не відчуваю! І я тоді лівою ногою підняв дуло, а правою ногою натиснув на затвор — він дійшов до упору. Потім ліву ногу ще трошки підняв, щоб ствол на “зеленку” направити. Але натиснути на спусковий гачок не встиг. У цю ж секунду відчув сильний удар (наш БТР підбили) і зрозумів, що лечу догори ногами. Відчуття таке: не страшно, не боляче — просто летиш і спостерігаєш, як поряд пролітають шматки заліза, автомати, відірвані руки... Здавалося, що я немов завис у повітрі та пливу по ньому, як космонавт в невагомості.

Лечу і бачу, що падаю на асфальт. Ще подумав: йолки-палки, я ж зараз грохнусь! Чую таке — б-бах! І різкий біль по всьому тілу...

Перед виїздом нам видали шприци зі знеболюючим. Я витягнув цей шприц з кишені і вколов собі в область тазу — там боліло нестерпно. Дивлюся, поруч валяється рація командира взводу. Я схопив рацію і спробував зв’язатися з нашими хлопцями: “Прийом! Прийом!” Довго так кричав, потім глянув на рацію, а від неї залишився шматок розплавленої пластмаси. Правда, в той момент я не усвідомлював, що рація не працює.

Коли в голові трохи прояснилося, побачив наших пацанів. Один лежав на гусениці танка, другий — на дорозі, третій — на узбіччі. Перевів погляд трохи вище — наша машина горить. А всередині ж повно боєприпасів. Зараз як рвоне! Треба по-любому скотитися в кювет, кажу собі. Тричі перевернувся і опинився в канаві біля поля незібраних, засохлих соняшників. Зверху на мене впав шматок палаючого заліза. Лежить на плечі і горить. Розумію, що треба скинути його з себе, а біль такий, що не можу навіть поворухнутися. Зібрався з останніми силами і перекинувся на живіт.

Отямився від звуку голосів. Зверху, по дорозі, ходили козаки або сепар якись, Колян і Вітьок, і дівчина з ними — голос зовсім молодий. “Не, дивись, руки-ноги валяються... О, живий!” — І тут же одиночний постріл. Потім ще один. Добивали наших. “Вітьок, мінуй “двохсотих” і йдемо”. Вони возилися хвилин двадцять, біля мене теж. Що робили, я не бачив. Нерухомо лежав, накривши обличчя капюшоном і закусивши губи, щоб не закричати від болю. Потім голоси почали віддалятися — пішли.

Часом я втрачав свідомість. Коли приходив до тями, мучила страшна спрага. Пізніше лікарі пояснили, що це через втрату крові: піді мною її набігла ціла калюжа. Здоровою рукою дотягнувся до старої баклажки, вона валялася поруч. Мочився в неї і пив.

Усвідомлював, що повинен щось пити, інакше довго не протягну. На землі лежала чиясь майже повна пачка сигарет. У кишені знайшлася запальничка. Загалом, на сечі і сигаретах тільки й тримався.

Десь поруч стріляли так, що здригалася земля. Один раз мене підкинуло вгору сантиметрів на десять і відкинуло назад у соняшники. Біль був пекельний. В очах то темніло, то світлішало, кружляли зірочки, виблискували блискавки. Якби в той момент під рукою була граната, я б точно висмикнув чеку і під себе поклав. Був момент, коли я навіть просив у Бога прямого попадання: щоб снаряд або осколок прилетів — і відразу на смерть. Бо далі так мучитися вже не міг”.

”Мочитися стало нічим, а пити дуже хотілося”

“Курив, молився, включав мобільний телефон, розглядав фотографії сина і доньки, — каже Микола. — Так, телефон є, і батарея заряджена. Але зателефонувати неможливо — МТС там не ловить. Дивився на знімки дітей, і зароджувалася надія: а раптом мене все-таки знайдуть? Розмовляв з Богом, з дітьми. Просив, щоб вони, коли виростуть, зрозуміли, чому я пішов воювати. І пробачили за те, що не зміг їм нічого дати.

Прострелену руку не відчував зовсім, але вона була теплою. Напевно, через те, що кров витікала по чуть-чуть. Я повернувся на бік і поклав поранену руку під себе. А здорову сховав під капюшон. Він такий великий, я накривав ним голову, запихав туди руку і дихав на неї. Ноги весь час замерзали, але я постійно ворушив пальцями, і тоді ставало тепліше. Холодно було тільки вночі. А вдень гріло сонечко. Один день був взагалі дуже теплий. Я вже не міг мочитися — нічим було, а дуже хотілося пити. Став просити: “Боже, дай дощу!” Але потім схаменувся: якщо піде злива, я ж замерзну. “Ні-ні, боженько, нехай буде сухо. Я потерплю без води”.

Одного вечора почув звук проїжджаючої машини. Вона зупинилася поруч. Я став кричати. Було вже все одно, свої це чи чужі. Думав: або врятують, або доб’ють. Кричав, кричав, і тут хтось посвітив в мою сторону ліхтариком: “Ти встати можеш?” А у мене нога задубіла, я вже день її не відчував. Людина з ліхтариком пішла. Немає її і немає. Точно “сепар”, вирішив, зараз прийдуть і вб’ють мене. Закурив останню, як тоді думав, сигарету в житті. До цього ночами палаючу сигарету тримав під капюшоном, щоб мене не помітили. А цього разу вже не ховався. “Сепар” повернулися, підняли мене і потягли кудись. Дивлюся, на дорозі стоїть карета швидкої допомоги, мене до неї несуть”.

Крик Миколи почув відомий медик-волонтер Армен Нікогосян. За час роботи в АТО він врятував понад 850 солдатів. У той день Армен приїхав забирати пораненого командира 32-го блокпоста. За домовленістю з терористами його повинні були передати медику на дорозі біля підбитого танка. Коли бійці перетягували свого пораненого командира з “Уралу” в реанімобіль, Армен розчув слабкі крики. Спочатку прийняв Миколу за сепаратиста: боєць був одягнений у привезені волонтерами фуфайку і кирзові чоботи. Але все одно вирішив забрати його до лікарні.

“Потім дядько Армен пояснив, чому вони так довго не могли до мене підійти, — продовжує Микола. — Виявляється, з усіх боків стояли розтяжки. Напевно, це козачки Колян і Вітьок постаралися. Крім того, в кількох метрах від мене були встановлені три протитанкові міни, а поруч вся земля усипана нерозірваними снарядами.

У реанімобілі вже лежав один поранений. Мене помістили в спеціальні носилки, схожі на корито: дядько Армен відразу запідозрив перелом тазу.

Їдемо, машину качає, хлопець на візку стогне. Питаю: “Що за поранення?”— “Осколкове, під серцем”, — пояснює медбрат. Мені було шкода пораненого до сліз. Хоча сам теж кричав від болю. Щоб хлопця не так сильно гойдало, я здоровою рукою притримував його візок. Позаду нас сидів медбрат-волонтер і тримав нас обох. Водичку нам давав.

Того пораненого я знову побачив у Києві, в центральному військовому госпіталі. Це Олег, командир 32-го блокпоста. Він сказав, що ми не доїхали до них всього півтора кілометра. “Якби я тільки знав, що ви їдете, я б вас підтримував вогнем, — журився Олег. — У мене залишалися боєприпаси”. Це ще одна велика проблема АТО — немає взаємозв’язку між батальйонами і блокпостами”.

Лікарі обіцяють, що до Нового року Микола повернеться додому. Місяць на реабілітацію, а потім нові операції. Будуть зшивати пошкоджені нерви на руці, через півроку витягнуть пластину, що скріплює кістки тазу.

“Дуже хочу побачити дітей і в той же час боюся цієї зустрічі, — зізнається Микола. — Коли їхав, син і дочка тільки починали говорити, а тепер белькочуть в трубку: “Тату, пиіжай додому”. Я їх слухаю, а відповісти не можу. Навіть вимовити “привіт” не виходить. Ком у горлі, сльози ллються... Дружина сказала дітям, що тато на роботі, але скоро приїде. Вони чекають.

Днями до мене в госпіталь приходили родичі трьох хлопців, які разом зі мною їхали на БТРі. Тарас, Юра і Гена пропали безвісти. Їхні тіла ще не знайшли, а рідним вже похоронки прислали. Батьки і дружини пацанів божеволіють, бігають по ворожках. Я подзвонив дядькові Армену і попросив, щоб він розпитав там, в АТО, і в госпіталях. Може, хлопці теж вижили? Хоча надії на це мало. Місяць вже пройшов.

загрузка...
Для того, щоб додавати коментарі, потрібно Авторизуватись.

Авторизація


Запам'ятати та автоматично входити на сайт

Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах: