Центр міста Костянтинівки, де раніше функціонувало 25 заводів, а зараз — чотири, називають "цвинтарем комуніз У рамках туру від Донецького прес-клубу, організованого за підтримки посольства США в Україні, ”Вікна” побували у кількох знакових містах та селах Донеччини, які у свій час обороняли й калушани. Дружківка, Костянтинівка, Слов’янськ, Краматорськ, Семенівка — зараз звільнені території майже оклигали і — зіткнулися з новими викликами.
ДРУЖКІВКА
Дружківка — місто обласного підпорядкування, залізничний вузол, тому пункт — стратегічний. Назва, ймовірно, походить від імені запорізького козака Дружко, який для захисту південних кордонів від татарських набігів й заснував сторожовий пост на березі ріки Торець.
Неподалік від Дружківки руський князь Ігор потрапив у полон до половців. У місті на початку ХХ століття знайшли кам’яних баб з унікальними фалічними ознаками. У 2000-х тут виявили два кургани із похованнями.
Баба та скам’яніле дерево, які зберігаються в Костянтинівці
Коли Катерина ІІ ліквідувала Січ, у Дружківку переселили українців із Сумщини. Вони перенесли із собою мову, побут, звичаї й традиції Слобідської України. Люди розмовляли українською, дотримувалися українських традицій, будували типово українські хатини, носили український одяг, відзначали православні свята, співали народні пісні, любили борщ та галушки.
Унікальними є природні умови в місті. Доказом цьому є державний заповідник “Дружківські скам’янілі дерева”, де виходять на поверхню величезні шматки скам’янілих хвойних дерев, які росли 200-250 мільйонів років тому. Такі скам’янілі ліси зустрічаються тільки в двох місцях земної кулі — в Дружківці і в штаті Арізона в США.
Місцеві активісти кажуть, що за 10-15 років місто змогло б “навернутися” до своїх історичних коренів. Але проводити українізацію радикально їм не вдається. По-перше, на перешкоді стає влада, по-друге — люди ще не готові змінюватися.
Редактор газети “Наша Дружковка”, активіст Євгеній Фіалко намагається повернути вулицям міста їхні історичні імена. Деякі ж — назвати на честь видатних українців, які побували свого часу в Дружківці. Приміром, Олесь Гончар. Але спеціальна комісія при міськраді неодноразово блокувала перейменування вулиць, бо в комісії — не один член КПУ. В результаті, в місті з’являються фруктові чи спортивні назви вулиць.
Процес декомунізації — це зміна комуністичного світогляду на інший. Але люди не знають історії, і зміни сприймають важко. Ще важче достукатися до влади. Адже на виборах мера міста переміг чинний мер Валерій Гнатенко, який підтримував сепаратистів і брав участь у мітингах ДНР. Коли Дружківку звільнили, Гнатенко став “українцем”. І таких пристосуванців, які і досі не покарані за сепаратизм, — вистачає.
Утім, не можна не брати до уваги і певні зрушення. З 36-ти обраних депутатів дві треті склали екс-”регіонали”: “Опоблок” набрав половину місць, “Наш край” — дев’ять. Але відбувся і невеликий прорив — у раду ввійшли опозиційні партії: чотири місця отримала Радикальна партія Олега Ляшка, два — “Батьківщина”, три — БПП.
“П’ята колона” в Дружківці укоренилася досить міцно. Тому ситуація в місті ще досить неоднозначна. Частина мешканців ностальгує за Союзом, частина — за “ДНР”. Утім, значна частина підтримує Україну.
КОСТЯНТИНІВКА
Поїздка до Костянтинівки почалася із новин на місцевому “Класному радіо”. Щоправда, новини передавали геть некласні. Про обстріли, поранених, загиблих. Некласна реальність війни.
Костянтинівка — місто, що утворилося довкола заводів. Унікальну природу дикого поля вбили. Але зараз вона бере реванш. Із 25-ти заводів функціонують лише чотири. Решта — заросли травами. Тепер природа вбиває промисловість. “Цвинтар комунізму” в центрі Костянтинівки зі своїми розваленими заводами місцями дуже нагадує Калуш. Але екологічні проблеми тут зумовлені, передусім, коксохімами.
Культ заводу в Костянтинівці видно не лише по пам’ятниках тим, хто підкорює метал. Є у місті ще один “цвинтар”. Але не вмерлих заводів. У місцевому парку висаджено в’язи, а під кожним — невеличкий пам’ятник, де вказано, хто і коли закопав тут саджанець. Таку акцію провели працівники заводу у 2011 році. Її мета — незрозуміла, а дерева з “надгробками” — виглядають щонайменше дивно.
На Донбасі чимало міст утворювалися не навколо фортеці і церкви, а — довкола заводів. Мислення у місцевих мешканців так і залишалося “заводським”. Міста не було в голові. Люди виростали у школах заводу, виступали за спортивні команди заводу, відвідували культурні заходи заводу, а вкінці — завод організовував похорон своїм робітникам. У Костянтинівці люди знають історію заводу, а історію свого міста — ні.
/>
Цікаво, що перша назва міста — Сантурінівка. У 1812 році землі теперішньої Костянтинівки отримав грек за походженням Намікосов. У Греції є острів Сантурін, що значить “Свята Ірина”.
Потім в Намікосова народилися три сини і той назвав села на їхню честь. Тож, Сантурінівка стала Костянтинівкою.
У місті побували Григорій Сковорода, Василь Стус та Олекса Тихий. Активісти запропонували назвати вулиці їхніми іменами, але влада замість Сковороди “охрестила” вулицю Веселковою, замість Тихого — Правобережною, а замість Стуса — Спортивною. У цьому вся проблема: влада в місті не змінилася. Пам’ятник Леніну забрали, але людям не пояснили, що ж він поганого зробив.
Місцевий активіст вважає, що Донбас тричі зрадив. Перша зрада — 19 століття, коли почалося знищення природи, друга — 1917 рік, коли вбили віру і знищили релігію, і третя — зрада України. Зараз, на думку активіста, Донбас має покаятися.
Оскільки Костянтинівка розташована неподалік від зони розмежування, саме це місто за офіційними даними прийняло чимало переселенців. У 75-тисячній Костянтинівці зареєстровано понад 40 000 переселенців, але живуть близько трьох тисяч. Решта — “професійні біженці”, “туристи”, які приїжджають із окупованих територій, аби отримати “гуманітарку”, і повертаються назад.
Волонтери-переселенці, які організували свій штаб допомоги, зазначають, що між місцевими мешканцями та переселенцями вже виникає соціальна напруга. На сьогодні місцеві часом живуть гірше за переселенців. Останнім видають і пенсії, і допомогу, і “гуманітарку”.
— Потреби у переселенців одні: “Дайте нам що-небудь”. Якби ви побачили, як у нас проходить видача “гуманітарки”, ви би вжахнулися. Люди цілеспрямовано збираються, аби щось взяти. А коли їх запитуєш, чого ж їм бракує, що їм треба, то вони кажуть: “Дайте те, що нам належить”. Більшість не хочуть зрозуміти, що ми — просто волонтери, що нам не платять. І вони кажуть: “Ви повинні, ви зобов’язані”. Але допомогти ніхто не хоче, — розповідає волонтер Наталя.
Наталія сама з Костянтинівки, у неї тут проживають батьки. Повернулася додому із Донецька, де вийшла заміж і працювала. Якби не батьки, стверджує дівчина, вона б поїхала деінде. Костянтинівка — не найкраще місто для молоді. Роботи нема, майже все закрито.
Волонтерка зазначає, що переселенців не можна виховувати “халявщиками”. Треба звести до мінімуму “гуманітарку”. Людям краще давати можливість працювати. Якби заснували якесь підприємство, а не дали пакет з гречкою, то від цього була б користь для переселенців і для місцевих. Багатьом уже соромно ходити за своїми пайками. Вони хочуть самі заробляти, переконують у штабі.
— Для дітей проводили акцію. Щоб не виховувати дітей “халявщиками”, ми не просто даємо їм іграшки, а нагороджуємо за виконані малюнки. Зараз багато молодих дівчат вагітніють, бо це вигідно. Що буде потім — уявити страшно. Люди, які звикли ходити і випрошувати, діти, які народилися тому, що це вигідно… Тим, кому до пенсійного віку ще далеко і вони цілком здорові, передбачено мінімум. А роботи немає, — розповідає Наталя.
Замість видачі допомоги волонтери пропонують давати людям роботу. Одна з програм БФ “Українські рубежі” — cash for your work. Благодійники оплачують соціальні роботи. Поприбирав у парку, щось зремонтував — і отримав гроші.
— До нас приїжджали представники “Вільної України” із Києва, аби заповнити відомості із працевлаштування. У нас тоді якраз була видача гуманітарки. Із 500 переселенців бажання працювати виявили лише троє. З них — інвалід третьої та інвалід другої групи, і — жінка. Протилежний приклад. У нас є сім’я, яка приїхала з Авдіївки. Їх п’ятеро. Їхній будинок геть розвалили. Але жодного разу ми не почули від них “дайте, ми потребуємо”. Коли ми видавали простирадла і посуд, то вони розкрили свій пакет і вирішили ще з кимось поділитися. Такі випадки — рідкість. Здебільшого, люди вимагають більше й більше, — ділиться волонтерка Аліна.
Наразі потреби в одязі — мало. Люди прожили у Костянтинівці вже понад рік. Облаштувалися. Минулої зими було складно. Переселенці приходили хто в чому втік з-під обстрілів. Під час затишшя більшість їздили додому і привезли з собою одяг.
— Серед гуманітарної допомоги ми знайшли чемодан. І ідея зробити таку міні-інсталяцію виникла одразу. Хто дуже обурюється — то ми показуємо їм “чемодан-вокзал-Росія”. Люди думають, що ми повинні. Багато хто хоче речей з цінниками, а ми пропонуємо секонд хенд. Їм не подобається це. Хоча речі з-за кордону приходять дуже якісні — уже випрані, випрасувані, добротні. Для людей головне — цінники, — розповідають волонтери.
Ще одна проблема в тому, що деякі населені пункти не потрапляють під класифікацію АТО, притім, життя там ще гірше. Зокрема, це стосується Попасної, де отримав поранення калушанин Олег Івахнюк. Тож, волонтери збирають допомогу і місцевим, які постраждали від війни.
Далі буде.