"Спостерігач з берега бачить піну та шумовиння, а на глибині, у гущі боротьби, ти зустрічаєш стільки світлих та чис – Отче, як часто Ви буваєте на Східному Фронті?
– З лютого 2014 року їздив у Київ, де було Майданне протистояння, а коли почалися бойові дії на Сході – декілька разів їздив як капелан у польові госпіталі та в Харківський військовий госпіталь. В країні іде війна, і кожна людина повинна вносити свій посильний вклад, кожен на своєму місці. Знаєте, для мене став цілковитою несподіванкою сплеск патріотизму в Центрі, на Сході та Півдні України. Я вважав і вважаю себе«непоправним оптимістом» і завжди вірив, що дух українства відродиться. Але, що це буде так бурхливо..? Не сподівався! Ми вже перемогли! Є такий вислів «У поневоленого народу немає програних битв». Кожна битва – свідчення, що нація здатна чинити спротив, а, отже, жива.
– А як Ви зустрілися з Михайлом Глаговичем?
– В Красноармійському госпіталі ми жили в одній кімнаті, наші ліжка були поруч – лікарі-хірурги і я, «лікар людських душ». Там ми всі рівні, потрібні пораненим, скаліченим, травмованим (і тілесно, і психологічно). Знаєте, в тих прифронтових зонах мене вражала жертовність військових медиків. Пам’ятаю, коли я перший раз їхав у польовий госпіталь в Старобільському районі, то в спец автобусі ми їхали декілька годин в бронежилетах, в шоломах, а лікарі – з автоматами в руках, готовими до екстремальних зустрічей.
Одного разу при відвідуванні блокпосту був випадок, що артилерійський снаряд вибухнув над розташуванням військових і було двоє «двохсотих». Одним з тих загиблих був капітан медичної служби «Діма». Кулі, осколки не вибирають…, і медики до цього готові. Виїжджаючи чи вилітаючи за пораненими, вони одягають і «броніки», і шоломи, не знаючи, чи самі повернуться. В госпіталі Красноармійська хірурги часто оперували поранених. Коли привозили важкого, то в операційній деколи і далеко за північ світилося світло, я дивився туди і молився за бійця та за лікарів. Михайло працював спокійно та врівноважено, просто робив свою справу. В ньому відчувається впевненість та внутрішня сила, яка так потрібна у критичних ситуаціях. Також він веде здоровий спосіб життя – немає шкідливих звичок, а у вільний час – тренувався. Він підтримує добру фізичну форму, і це прекрасно, бо ж наше тіло – храм душі і не годиться його занедбувати. Взагалі, він демонстрував людську гідність, і це дуже важливо. Кожен вирішує: хтось – до корита, а хтось – служити людям.
– Отче, а на фронті є атеїсти?
– Ні. Трапляються люди, які не хочуть пізнавати Бога – агностики, але таких, які заперечують, відкидають Бога не зустрічав. Один солдатик молився під час обстрілу лише двома словами «Отче наш, отче наш, отче наш», бо іншої молитви не знав, але й таке звернення до Бога є дієвим. Щодо Михайла, то у нього є свій внутрішній духовний настрій. Адже нелегко було покинути насиджене місце – він же завідувач хірургічним відділом обласної дитячої лікарні, викладач медакадемії, кандидат медичних наук, а от залишив усе і пішов добровольцем. Для цього треба мати сильний духовний пріоритет. Нам зараз дуже потрібні борці, а Михайло саме таким є, у нього характер борця.
– Ті, хто був і на Майдані, і на фронті, є найкращими представниками українського народу?
– Трудно сказати «най». Борці, герої – не лише ті, хто зі зброєю в руках, але і ті, хто бореться іншими засобами: і волонтери, і політики, і кухарі…, але, безперечно, і медпрацівники. Михайло належить саме до до тої еліти суспільства, котрі є «на передовій» історіотворення. До того, хто «най», а хто не «най», ставлюся дуже помірковано і виважено. Особисто собі, я ще з юності встановив принцип: «Хто може, той мусить». Зараз я зміг, в інший період, можливо, не зміг би. І Михайло зміг. А хтось не може, але і він є патріотом. Хтось має бути на фронті, а хтось – допомагати в тилу, бо без їхньої допомоги нічого не буде. Я ставлюся до цього з розумінням і не роблю поділу людей на фронтовиків та цивільних. Люди є порядні або непорядні, самовіддані чи, на жаль, «коритники»
– А побутові умови були складні?
– Там не шукаєш комфорту. Якщо доводилося жити в наметі і спати на матраці на землі, то нічого особливого. Щось подібне, як в туристичному поході. Але є постійне внутрішнє почуття, що ти на війні, і що тут ти потрібний.
– А що було для Вас найважче?
– Найважче було бачити людське озвіріння. Мені доводилося багато чути і навіть спостерігати наших противників, які втрачали людську подобу, ставали бездумними звірами, і розуміння цього було найважче. Разом з тим, я бачив там багато російськомовних українських патріотів, що мене приємно вразило. Також і в Харкові, і на всьому Сході почали повертатися до україномовності, не масово, але злам на користь Українського духу відбувся. Одного разу я повертався потягом до Івано-Франківська і в плацкартному вагоні зі мною їхали діти зі Сходу. Вони почали розмову, як потрібно вітатися, коли прибудуть до Івано-Франківська: «Слава Україні!», «Героям слава!», «Слава нації! Смерть ворогам!», «Україна - понад усе!», «путін!» – і далі прямим текстом. Схід за духом вже український, і я сподіваюся, вірю, що через деякий час ми матимемо Схід і україномовним.
– Отче, ми свого часу втратили українську еліту. Подібно, як свого часу в Чехії. Давня українська шляхта, козацькі роди були знищені або пішли на службу ворогові. І тепер маємо постколоніальну «еліту», продажну та корумповану, яка не здатна вести провід у незалежній державі. Чи зможе постати нова національна еліта, як це відбулося в тій же Чехії?
– Так. І це вже відбувається. Я бачив багато молодих українських офіцерів, добровольців, котрі зможуть очолити нову українську націю. І Михайло Глагович належить до тієї еліти, яка народжується, яка зможе взяти провід державою у свої руки. А пристосуванці, партія КВД (куди вітер дує) завжди були, і будуть. Але ми маємо усувати їх від влади, в тім числі і шляхом виборів.
– Кажуть, політика сповнена брудом, але українську землю слід вдобрювати «нечистотами», щоб вона щедро родила.
– Не зовсім. Не треба сприймати цей вираз в такому ракурсі, бо на фронті є, на жаль, багато «гарячих голів», які готові повернути зброю і вичищати той бруд з української влади.Недоведи, Господи. Не нам, людям, так «вдобрювати»землю. Внутрішнє кровопролиття до добра не доводить
– Разом з тим, і серед фронтовиків є різні люди, і деякі з них не є взірцем для наслідування.
– Знаєте, піна – вона завжди зверху. Я виріс на Дністрі, і пам’ятаю, як колись після дощу пірнав у воду. Зверху було шумовиння, а на глибині – вода чиста і прозора. Так і з національною боротьбою: спостерігач з берега бачить піну та шумовиння, а на глибині, у гущі боротьби, ти зустрічаєш стільки світлих та чистих людей, що це надихає. Дуже надихає. І Михайло – один з тих світлих людей, яких варто висувати у провід.
Розмову записав Тарас ШНАЙДЕР