Небуденна Уляна Паньо

«І коли зараз 30-річний калушанин каже: «Та, що та хімія?!» я відповім: «Ви з хімії – від голови до п’ят». Це – наше теперішнє. У цьому – мій Калуш, в якому я росла», — каже Уляна Пань


Помилка в тексті?
Виділіть її мишкою та натисніть

Система Orphus

Небуденна Уляна Паньо

Дата публікації: 2017.05.31 | Коментарів: 0 | Переглядів: 2034

Погодьтеся, створення арт-простору на базі музею невеличкого містечка, популяризація тут європейського тренду – промислового туризму, реалізація проектів неформальної освіти із залученням мистецьких методик – це небуденна річ. Вся ця діяльність належить особистості, яка не сприймає себе цікавою чи яскравою, проте, коли б всі були такими неяскравими, ми б жили у дуже барвистому й гуманному світі. Ця особистість – Уляна Паньо, активна громадська діячка й до нещодавна директор музейно-виставкового центру Калуша.

— Пані Уляно, більшість людей, які Вас знають, відразу ж зазначають про Вашу ерудованість. Звідки таке прагнення весь час вчитись і дізнаватись щось нове?

— Тут, мабуть, швидше можна говорити про банальну цікавість до світу, а не ерудицію. А цікавість – внутрішнє прагнення. Я не можу пояснити це оточенням, в якому росла чи вчилась. Просто цікавлюсь, тай все. Тим більше в сучасну епоху Інтернету, здається, інакше й не можна. А ще: я гуманітарій, який застав Радянський Союз. А там спостерігався не просто застій у гуманітарній сфері, а занепад. Тому, маючи зараз можливість ознайомитися з досягненнями гуманітарних наук, чому цим не скористатися?!

— За освітою Ви піаніст. Чому саме таку професію обрали і в якому середовищі навчались?

— Не можу сказати, що моїм покликанням було стати музикантом чи вступ до музучилища (Івано-Франківського музичного училища ім. Д. Січинського. – Авт.) був омріяним. Скажу так: при вступі до музучилища не питали про походження, їх не цікавило чим займалися твої батьки до твого народження, тому сюди вступити я могла (батьки Уляни Паньо свого часу були репресовані з Львівщини на Схід СРСР. – Авт.).Середовище училища було дуалістичним: з одного боку були студенти й викладачі зі справді інтелігентних сімей (з Коломиї, рідше Станіславова, Львова), репресованих чи тих, що зуміли вижити; з іншої сторони були ті, які в основному походили з родин радянських військових й мали зовсім інше, дивне для нас, уявлення про мистецтво й загалом про світ.

— Мене дуже здивувало, що Ви не вважаєте себе калушанкою. Ви набагато більше знаєте про це місто й популяризуєте його, ніж ті, хто ідентифікує себе калушанином.

— Тому й усе це роблю, адже можу оцінювати ситуацію, споглядаючи збоку, а не зсередини. Мої батьки й уся родина з Яворівщини. Ті люди, їхній архетип мені ближчий, ніж калуський чи бойківський. Коли ми з «Союзом українок України» в Калуській філії Союзу українок виграли проект «Бойків світ», то їздили по бойківських селах Рожнятівщини і Калущини для збору етнографічного матеріалу. Дуже добре, що з нами був Ігор Липовський, який сам з тих країв, сам бойко, тому знав як виходити на контакт з цими людьми. Вони досить закриті, натомість на Яворівщині всі набагато відкритіші. Це мені ближче… Якщо говорити про корінних калушан, то їх після Другої світової війни залишилось мало. Тоді місто пережило гуманітарну кризу: єврейську громаду (а це більшість населення) вистріляли, а польську й українську – вивезли. Проте, особисто я не можу, та й не хочу, повністю відсторонитися від Калуша. Я все життя прожила на «посьолку» (спальний мікрорайон Калуша. – Авт.), який рідний для мене, як і будинок, в якому росла й живу досі.

Уляна Паньо із калушанином, засновником культового журналу "Четвер" Юрком Іздриком

— Мене завжди захоплювала ваша робота над музейно-виставковим центром (зараз включає краєзнавчий музей Калущини, меморіальний музей «Калуська в’язниця», музей-оселю родини Івана Франка в Підгірках, арт-галерею та виставкову залу. – Авт.). А саме прагнення створити у маленькому місті, з досить незацікавленою аудиторією, нестандартний арт-простір. Чи реалізувалась мета, яку ставили перед заснуванням цього центру?

— Першочерговою метою було надати калуським музеям статус юридичної установи, а не громадської. Це була прагматична мета, яка б допомогла стабільно фінансувати музеї з міського бюджету. Музейно-виставковий центр (далі – МВЦ. — Авт.) був зареєстрований у 2012 році. Натомість метою моєї роботи у музеї було «анімовувати краєзнавче життя» (з 2004 року пані Уляна очолювала краєзнавчий музей Калущини. – Авт.). Я завжди була прихильником можливості доторкнутися до музейних експонатів. Я сприймаю музейний предмет як предмет комунікації. Власне музею потрібно придумати стиль цієї комунікації. Наприклад, коли людина може прийти в музей, сісти на зручному кріслі чи канапі, випити чаю/кави, при цьому вона точно подивиться, що є навкруги. З наявністю експонатів у Калуші була велика проблема. Музей Калущини заснували щойно в 1997 році, через вказану гуманітарну кризу тут мало свідків подій ХХ ст., а ті, які залишились, не дуже хотіли йти на співпрацю. Зараз ситуація значно покращилась, особливо після археологічних розкопок Калуша (розпочались влітку 2015 року, проходять у старій частині міста, на території теперішнього меморіального музею «Калуська в’язниця». – Авт.). Люди більше цікавляться музеєм, тому самі приносять цінні речі.

— Хочете сказати, що цікавість калушан до музеїв зростає?

— Так. Коли проводили розкопки, то приходило багато молодих хлопців-краєзнавців допомагати. У них аж очі світилися: історія «добувалась» у них на очах. Коли минулої зими почали проводити екскурсії містом (проводились раз на два тижні й кожного разу місцем екскурсії була інша локація міста; назва екскурсій – «Калуш для калушан». – Авт.), то, не зважаючи на холод, приходило 60-70 чоловік. У цей час місто стало предметом комунікації й тішило, що приходили ті, які самі мали що сказати, й хотіли сказати. Взагалі музей має відповідати на питання. Найчастіше ці питання стосуються побуту й антропології. Музейників тішить наявність питань у відвідувачів. Це означає, що робиш щось потрібне.

— Я знаю, Ви прихильниця думки, що рід занять потрібно змінювати кожні десять років, бо за цей час людина себе вичерпує. Через це Ви звільнилися з посади директора МВЦ?

— Так. Через те свого часу пішла туди працювати. Крім того, я мала куди піти з музею. Якщо Ви мене запитаєте, який проект МВЦ вважаю найуспішнішим, то скажу, що не знаю. Директор відповідає за роботу з підрядниками, постійні ремонтні роботи, утеплення музеїв тощо. І це заповнює весь час… Мабуть, найкращий проект МВЦ ще попереду.

— Від різних людей, у випадку Львова, чула, що ми зараз популяризуємо минуле, натомість не створюємо того, що може стати візитівкою нашого теперішнього для майбутніх поколінь. Як з Калушем, чи твориться тут зараз щось таке, про що можна буде сказати: «У цьому Калуш початку ХХІ ст.»?

— У плані архітектури такою візитівкою міг бути храм Ольги і Володимира, проект якого створив талановитий архітектор Родослав Жук. Храм не збудували, а все, що нове будується зараз, це не мистецтво, а заробляння грошей. Якщо говорити про особистостей, які є й можуть бути брендом Калуша, – такі є, але творять якби поза містом і стараються бути непублічними для калушан. Це той самий Іздрик, який живе й пише в Калуші, але побачити його на якихось заходах – надзвичайна рідкість. Це письменник-модерніст, член Нью-Йоркської групи – Богдан Рубчак. Він слідкує за життям міста, але не думаю, що має намір повертатися сюди. Принаймні останнє його перебування тут було недовгим і такого бажання він не виявив. Калуш не хоче популяризувати своїх вихідців минулого, наприклад: президента Австрійської державної ради у 1880-х роках – Францішека Смольку, художника-авангардиста – Йонаша Штерна; не кажучи вже про сучасних. Зараз ми можемо пропагувати образи не такого вже й давнього минулого. Ті, які збереглися і варті уваги. Я говорю про надзвичайно естетичні руїни старого калійного заводу часів Австро-Угорщини. Маю на увазі й ту саму «хімію» (цією загальною назвою у Калуші називають усі хімічні підприємства, що функціонували чи продовжують функціонувати у місті. – Авт.), хвостосховища, Домбровський кар’єр. Вони цікаві іншим. Минулого року влітку я проводила там екскурсії для туристів зі Львова. Серед них були й викладачі Львівської політехніки, яким було просто цікаво. І коли зараз 30-річний калушанин каже: «Та, що та хімія?!» я відповім: «Ви з хімії – від голови до п’ят». Це – наше теперішнє. У цьому – мій Калуш, в якому я росла.

Уляна Паньо першою в Калуші почала проводити екскурсії історичним центром міста

— Ви в союзівці з 1999 року. Чи теперішній Союз українок України(далі – СУ) відповідає на потреби сучасних жінок?

— Кожна громадська організація є тим, чим її зроблять люди. СУ – організація з 100-літньою історією і відділеннями в десятках країн світу. Якщо б вона зовсім не відповідала жодним потребам, то, певно, припинила б існування. Проблема в тому, що в різних жінок і потреби різні. Але є якась частина, яка має потребу в активності. Це може бути що завгодно – від обміну рецептами до політичної діяльності. Громадська організація – це місце, де збираються люди, які усвідомлюють необхідність спільного простору і спільної діяльності. В цьому сенсі союзівки відповідають потребам жінок. Українські союзянки непогано спрявляються з роллю кризових менеджерів, коли йдеться про військові конфлікти: так було в 1989 – 1991, коли ще нереєстровані організації та Комітети солдатських матерів їхали на протести в Москву, зустрічалися з тодішнім міністром оборони СРСР стосовно неможливості участі українських призовників у конфліктах на Кавказі (Сумгаїт, Карабах, Чечня), так сталося і в 2014.

— Що впливає на вибір проектів, в яких бере участь калуська філія Союзу українок України? Які проекти найбільше запам’яталися чи вплинули на Вас?

— Організація добре знає свій потенціал і можливості. Тому ніколи не беремося за те, чого не зможемо зробити. Проекти – це велика відповідальність, часто перед платниками податків інших країн, які фінансують той чи інший фонд (наприклад, USAID в США чи “Пам’ять. Відповідальність. Майбутнє” у Німеччині). Тому, переважно, беремося за реалізацію проектів з неформальної освіти з використанням мистецьких методик. Це майже 80% проектів. Під час реалізації кожного проекту є чимало цікавого, кризового, позитивного і негативного. Тому пам’ятаю всі проекти як такі, що вплинули на мене. Найбільшим “провайдером” цих впливів є координаторка проектів – Люба Липовська. Окремо виділяю дві групи проектів – проєвропейські освітні проекти, де нашим куратором була Ярина Боренько і програми обмінів “Молодь в дії”, до реалізації яких підштовхнула та ж Ярина. Це було складно, але неймовірно цікаво і ефективно в плані росту. Тоді ж познайомилася з важливими для мене людьми – Оксаною Полівчак та Олександрою Баранкевич, які очолюють жіночу організацію “Наші візії” в м. Жидачеві і є багатолітніми партнерами філії СУ.

— Які Ваші улюблені автори й книги?

— Найбільше на мене вплинули «Не сподівайтеся позбутися книжок» Умберто Еко та «Гоморра» Роберто Савіано. З сучасних українських письменників люблю читати Таню Малярчук. Можу сказати про себе так: «Я шанувальниця калуської бібліотеки й електронних ресурсів». У першому випадку, прочитані книги передаю на зберігання саме туди (сміється).

— Що для Вас успіх?

— Це коли ти щасливий настільки, що можеш ділитися цим з іншими. А природа щастя – в кожного різна.

Розмовляла Марта ОНИСЬКІВ, блогер

Для того, щоб додавати коментарі, потрібно Авторизуватись.

Авторизація


Запам'ятати та автоматично входити на сайт

Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах: