Олександр Новосад: Місце, в якому ми могли залишитись на ночівлю, розбомбили

Для учасників концертної бригади Всеукраїнської творчої естафети під назвою «Воскресне волі дух і наша слава» завершився тур та волонтерська робота на Сході. Перебуваючи на лінії фронту 11 днів та подолавши 4000 кілометрів, гумористи мають чим поділитися з читачами.
Переглядів: 2407

«Вікна» поспілкувалися з Олександром Новосадом – режисером-постановником гумористичного театру «КУМ», який поділився враженнями від поїздки в зону АТО та волонтерської роботи.

— Пане Олександр, як виникла ідея брати участь у Всеукраїнській творчій естафеті «Воскресне волі дух і наша слава? У якому складі ви виступали?

— Ще у 2015 році ми з театром «КУМ» об’їздили багато полігонів, лікарень, реабілітаційних центрів. Коли я був на чемпіонаті Європи з баскетболу серед ветеранів, управління культури ОДА цікавилось, чи маю я бажання і чи буду їхати на Схід з концертами, на що я відповів: «Обов’язково». З учасників театру «КУМ» були я та Микола Попович, адже Володимир Бурко тепер в АТО, Роман Федоришин — в госпіталі. А також нами вирушили в тур автор і виконавець Василь Михайлович і гурт «Будьмо». Ми разом створювали концерту програму.

Вчора, до слова, у нашого "КУМа" Володимира Бурка — феноменального актора на сцені, чудового батька та чоловіка у сімействі, чуйного друга та справжнього патріота України, який зараз захищає Україну, був день народження. Хай Божа ласка завжди буде з тобою, ангел хоронитель оберігає від негараздів, а ми тебе чекаємо: чекає родина, сімя, "КУМи" та вдячні глядачі!

— Яку програму ви підготували для воїнів АТО?

— У нас була досить насичена програма. Я був ведучим, представляв колективи. У театру «Кум» було два-три блоки, тобто досить велика програма, що тривала від 1 год. 10 хв. до 1 год. 40 хв. У деяких містах ми були вимушені її скорочувати.

— Чи вдалося відвідати всі міста, що ви запланували?

— За 11 днів ми првоели 11 концертів, об’їхавши всю лінію розмежування. Нам вдалось відвідати всі попередньо заплановані населені пункти, окрім Авдіївки. Серед них: Маріуполь, Волноваха, Мар’їнка, Торецьк, Константинівка, Попасна, Щастя, Станиця Луганська. Крім того, ми ще побували в селах Широкому та Новотроїцькому.

— Чи траплялися на вашому шляху неординарні ситуації, що були небезпечними для життя?

— Звичайно, що так. В одному населеному пункті для нас підготували ночівлю, душ, тож ми могли залишитись там. Проте наступного дня нас чекала виснажлива дорога, аж 110 км. Тому вирішили поїхати зночі, а на ранок Ростислав Саветчук, керівник делегації, повідомив мені, що те місце, в якому ми могли залишитись на ночівлю, розбомбили.

— Як вас зустрічали у містах?

— Дуже гарно й приємно нас зустрічали у Волновасі. На кордоні Волноваського району зустрічали жінки в українському вбранні з смачним короваєм та особисто зустрів голова військової адміністрації. Ми разом відвідували пам’ятні місця, зокрема, Волинський батальйон. На жаль, не всюди так зустрічали: були й такі міста, що не були готові до нашого приїзду.

— Чи зустрічали ви на Сході наших земляків?

— Я бачив там дуже багато знайомих. До прикладу, свого побратима Володимира Бурка, Романа Гриніва, Катерину Арсені, знайомих із Делятина, Івано-Франківська, Угорників. Загалом, як на мене, 80 відсотків солдатів, яких ми зустрічали, — це західняки. Солдати нічого не просили, навіть тоді, коли ми їх питали. Щоправда, калуська журналістка Катерина Арсені просила волонтерської допомоги, оскільки їх перекинули на інший плацдарм, де немає маскувальних сіток і техніки.

— Яку допомогу, вирушаючи на Схід з концертами, ви везли?

— Я мав список речей, яких солдати потребували. Тож, коли до деяких людей я приходив із звісткою про те, що вирушаю на Схід, вони з радістю йшли на зустріч, а деякі — самі приходили та приносили допомогу. Зокрема, на пекарні «Височанка» нам дали 500 мішків, фірма «САКО» — плівки, а також друк фото для музею, на металопрокаті нам порізали скоби, магазин «Прометей» віддав цвяхи і молоток, районна бібліотека  – 150 книг українською мовою, магазин «Терези» – вологі серветки, студія звукозапису "6 кадрів" — альбоми. Був випадок, що зайшов у майстерню за «болгаркою», а працівник з власного дому віддав мені справді потужну річ, і ще й 20 дисків. Також свою допомогу бійцям надав Олександр Кучера, Василь Хомич та інші. Крім  того, ми з Калуша привезли освячені в катедрі два державні прапори і по всій лінії розмежування бійці підписувалися на пам’ять.

— Де ви проживали і як харчувалися, чим пересувались, перебуваючи в турі? 

— Управління культури надало допомогу з харчуванням, оскільки забезпечували нам сухпайки. Міністерство оборони — охорону. Ми завдячуємо їм за те, що тур пройшов без ексцесів. Ночували на базі кінологічної служби, Національної гвардії, інколи — в готелях, а бувало, що й в казармах. Проте, ми знали, куди ми їдемо, тому не були вибагливими. У нас був дуже хороший водій Ярослав, адже він без зміни стерпів 4000 км жахливих доріг та небезпечні умови.

— Як люди сприймали ваш «західний» гумор?

— Дуже добре! Люди співали, танцювали, всім було весело, особливо під час виконання театралізації пісні «Пампушечка». Воно й зрозуміло, адже ми виходили в гарних українських костюмах, говорили простою та доступною українською мовою. Також ми виконували пісні про АТО, Майдан, про пам'ять, про захист кордонів. Гумор у нас був політично-побутовий, переважно — сатиричні байки та гумористичні твори. Бійці розуміли всі наші жарти! Нас сприймали тепло, адже ми не насаджували свої ідеї, а говорили про те, що кожному зрозуміло. Жителям ми дарували альбоми з українським гуморам та колядками.

Коли ми виступали на площах, то не читали лекцій, ми просто співали українські пісні. У спілкуванні з нами місцеві мешканці теж переходили на українську. Проте мушу визнти, що місцеві жителі на Сході дуже необізнані в історії.

— Чи плануєте ви подібну волонтерську роботу в майбутньому?

— Я ніколи й не залишав волонтерську роботу. Після того, як мій син пішов в АТО, вкотре переконався, що важливо допомагати хлопцям на фронті. Я завжди роблю благодійні концерти, бо, як каже мій брат: «Настає час для людини, коли вона розуміє, що всі ми ходимо під Богом».

Розмовляла Світлана НЕБИЛОВИЧ, студентка Української академії друкарства