Олег Івахнюк: «Їхати доводиться проїжджою частиною. Але водії впізнають, пропускають і вітають»

Загалом Олег Івахнюк переніс 22 операції і зараз проходить тривалу і виснажливу реабілітацію


Помилка в тексті?
Виділіть її мишкою та натисніть

Система Orphus

Олег Івахнюк: «Їхати доводиться проїжджою частиною. Але водії впізнають, пропускають і вітають»

Дата публікації: 2018.06.12 | Коментарів: 0 | Переглядів: 2246

У рамках святкування Дня міста у міському парку культури і відпочинку імені Івана Франка пройшов рок-марафон на підтримку учасників АТО, поранених на Сході України. У ході акції вдалося зібрати 7300 гривень. Організатори фестивалю та волонтери, порадившись із членами спілки ветеранів АТО, вирішили передати зібрані кошти калушанину Олегу Івахнюку, активному учаснику Революції Гідності та воєнних дій на Сході України.

17 липня 2014 року в складі батальйону «Донбас» разом із побратимами він брав участь у боях біля міста Попасна Луганської області, а наступного дня хлопці потрапили в засідку. Олег отримав поранення трьома кулями в ліву ногу, переніс кільканадцять операцій. Має вогнепальне наскрізне й сліпе кульове та осколкове поранення медіальної поверхні частини лівого стегна, перелом лівої стегнової кістки. Загалом Олег Івахнюк переніс 22 операції і зараз проходить тривалу і виснажливу реабілітацію.

Координатор рок-марафону Юрій Демків разом із музикантом гурту «DREZZYNA» Олегом Литвинським та волонтером, депутатом міської ради Святославом Федоришиним передали Олегу Івахнюку конверт із грошовою допомогою, зустрівшись з ним у скверику біля «Гостинного дому». «Вікна», скориставшись нагодою, також трохи поспілкувалися із Олегом.

— Олеже, як ти сприйняв новину про те, що цьогорічний рок-марафон відбувся заради твого виздоровлення?

— Перш за все, хочу подякувати управлінню культури, музикантам, волонтерам і журналістам, які спричинилися до проведення цього фестивалю, що не забуваєте про нас АТОшників. Хоча ми не «атошники», ми – військові, адже на Сході іде справжня війна. Дуже приємно, що є такі люди, як ви, бо без вас було б дуже тяжко. Є таке прислів’я, що за гроші здоров’я не купиш, але насправді це зовсім не так.Я на собі це відчув, а тому я вам дуже вдячний, адже без волонтерів, без добрих людей у мене б не було жодної надії на одужання.

— У липні уже спливе чотири роки з часу твого поранення. Як у тебе справи із твоїм лікуванням та реабілітацією?

— Останніх сім місяців я був у Рівненській області у селищі Клевань, де розміщений реабілітаційний центр. Процес реабілітації довгий, але потрохи дає свої результати. Прогрес уже є. Ви не дивіться, що я сиджу у візку. Я вже встаю, ходжу в ходунках уже більш-менш нормально, можу сміливо вставати на праву ногу. Щоправда, поки що лише вдома, щоб був хтось поряд. Відновлююся потихеньку, процес іде не так швидко, як би того хотілося: по міліметру, по сантиметру, але все ж іде. Зараз це справді відчутний прогрес і я дуже радий!

— Чи є можливість інтенсивного відновлення організму тут, у Калуші чи в області?

— На жаль, на Прикарпатті немає реабілітаційного центру для воїнів АТО. Лише зараз на четвертому році війни за Івано-Франківськом почали будувати такий заклад. Але коли його закінчать – не знає ніхто. Тому сидіти і надіятися на щось – не варто. Зараз я записався у Калуші у спортивний зал, щоб підкачати руки, адже сили мені потрібні у побуті. Навіть для пересування в інвалідному візку треба докласти чимало зусиль. У нашому дворі волонтери спеціально для мене зробили турнік, на якому я також займаюся, якщо поряд є хтось із хлопців, щоб мене підстрахувати.

Загалом, в Україні дуже важко з реабілітацією. Наприклад, у Клевані, де я лікувався, у реабілітологів дуже низькі зарплати. Ми з товаришами хотіли займатися у басейні, бо такі заняття дуже сприяють відновленню організму. Реабілітолог нам так прямо і сказав: «Я не буду з вами займатися, вас десятеро «колясочників» і мені з вами важко». І його можна зрозуміти. У Калуші в басейні для «колясочника» такі заняття неможливі через те, що там всюди дуже вузькі двері. Буду на річку ходити, коли нагріється вода. Добре, що мені вже можна.

— А взагалі в інвалідному візку можливо самотужки пересуватися по Калушу? Наскільки тобі комфортно на вулицях міста?

— Недавно мене запросили на останній дзвоник у ЗОШ №3. Я уже давненько не був у стінах рідної школи, і тепер я приємно вражений її змінами. Яку там гарну капличку облаштували на першому поверсі, куточок пам’яті Небесної Сотні. Я просто у захваті! Я подякував усім, хто за мене молився, бо було б дуже тяжко. Якби не допомога людей, я б тут не був.

Щоправда, добратися з вулиці Винниченка, де мешкаю, до школи чималих зусиль, адже самотужки подолати кілька бордюр в інвалідному візку – справа не з легких.

Тут, біля «Гостинного дому» і пам’ятника Роману Шухевичу, я гуляю без особливих проблем. Піднятися на площу Героїв без сторонньої допомоги мені ще важко. Деколи можу прокататися до великого базару на вулиці Хіміків. Правда, проїжджою частиною. Водії мене бачать, пропускають, об’їжджають, я ж руками махаю, куди повертати, але все рівно страшно. Водії впізнають, і вітають. А от тротуаром самому рухатися просто неможливо.

Але в Калуші ще не біда. В Києві пересування на Майдані Незалежності було неможливим, адже бордюри "по коліна".

— Олеже, зібрані на фестивалі гроші витратиш на медикаменти чи маєш інші потреби?

— Зараз я отримую пенсію. Частину пересилаю своїй донечці, яка живе зі своєю мамою в Одесі. Так сталося, що ми з дружиною розійшлися, але спілкуємося, підтримуємо зв'язок. Раніше левова частка грошей ішла на медикаменти. Зараз я приймаю лише протиспазматичні препарати й обезболюючі, коли дуже болять ноги. Самі знаєте, що дешевих і водночас дієвих ліків не знайти. Раніше допомагала коштами і міська влада. Якщо чесно, то пенсії не вистачає. Питаннями мого соцзахисту і матеріальних допомог займається мама, а моє завдання – якнайскоріше стати на ноги і, врешті, допомагати їй у всьому.

— А чим ти заповнюєш свій вільний час, який у тебе розпорядок дня після повернення з реабілітаційного центру?

Після повернення з Клеваня я, окрім спортивних занять, стараюся більше спілкуватися зі своїми друзями і побратимами. Колись ще на війні у вільну хвилину любив малювати. Правда, мої шедеври десь на рівні 5-6 класу школи (Сміється. – Авт.), але мені подобається це заняття. Треба буде його відновити. Якби не допущені лікарські помилки у Київському выйськовому госпіталі, я б уже давно ходив. Максимум – трохи б кульгав. Під час одинадцятої операції мені пошкодили нерв, а відтак я зараз сиджу у візку, хоча й давно мав би бути у бою. Коли встану на ноги, обов’язково повернуся на передову, у свій рідний взвод. Мене там приймуть неодмінно, навіть на костилях. Але, якщо до мого повного одужання війна закінчиться, пов’язувати своє життя з військовою справою не хотів би. Я люблю футбол і бачу себе у майбутньому хорошим дитячим тренером.

— Олеже, одужуй швидше! Дякую за розмову!

Розмовляв Ігор МУДРИК, журналіст

Для того, щоб додавати коментарі, потрібно Авторизуватись.

Авторизація


Запам'ятати та автоматично входити на сайт

Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах: