Євген Гапич із дружиною Оксаною. Фото із соціальної мережі Facebook У вівторок, 22 квітня, зник журналіст із Коломиї Євген Гапич, який вирушив на Донеччину для створення серії репортажів. Євген Гапич був у відрядженні разом зі своїм братом із Сум. Перед тим, як обірвався зв’язок, брат сказав рідним кодове слово, що означало небезпеку.
Братів Гапичів розшукували не тільки рідні: звістка про журналіста із Коломиї, який не виходить на зв’язок, облетіла багато інтернет-ресурсів і з’явилася навіть на сайті міста Горлівка. Про Євгена розповідали центральні ЗМІ, включно з Громадським ТБ, 5 каналом. На постійному зв’язку була дружина журналіста Оксана Гапич, яка збирала крихти інформації: стало відомо і про останнє місце перебування Євгена, і про те, у якому супермаркеті викрадачі зняли з карток гроші, і про те, що Євген опинився у Слов’янську. За долю Євгена вболівало дуже багато людей, які залишали співчутливі відгуки на його сторінці у Facbook.
Зрештою, о 4 годині ранку 25 квітня у себе на сторінці у соціальній мережі Facebook написав сам журналіст: «Дякую всім! Я у своєї мами, в Сумах! Живий, здоровий! Подробиці потім».
«Вікнам» вдалося поспілкуватися із Євгеном Гапичем практично відразу після його звільнення, а також — після повернення у Коломию.
ДВІ ДОБИ У ПОЛОНІ
17 квітня брати Гапичі вирушили на Схід України. Євген Гапич виграв грант на відрядження у Харківську, Донецьку і Луганську області. Він мав листи підтримки від редакцій Калуша та Івано-Франківська, які гарантували публікацію його майбутніх матеріалів.
— Спочатку заїхали у місто Ізюм — там стоїть український блок-пост. Там поспілкувався із людьми, пофотографував, — відтворює події Євген Гапич. — Потім об’їзною дорогою поїхали до Слов’янська. Нас насторожило, що на першому ж блок-пості — коли нас зупинили — направили «снайперку» й автомат Калашникова. Вирішив не фотографувати і краще промоніторити ситуацію. Поїхали через Краматорськ — у Донецьк. У Донецьку зробив фотографії, надиктував «Вікнам» новину і блог. Вирішили, що потрібно десь перепочити. Поїхали до Артемівська. Там зупинилися у готелі «Ностальжі». Вивчили ситуацію, вирішили, що поїдемо до Слов’янська — там мала розпочатися антитерористична операція. Планували у гущу подій не лізти, стати собі на окраїні.
У своєму блозі Євген Гапич радив автівкам із заходу України на схід не вирушати
Брати Гапичі спочатку вирушили у Горлівку. У понеділок, за повідомленням 5 каналу, будівля не була захоплена сепаратистами. З’ясувалося, що це не так.
Їх затримали у вівторок, 22 квітня, у той момент, коли Євген фотографував будівлю Горлівського відділку МВС.
Останнє фото, яке зробив Євгеній у Горлівці. Збереглося тому, що смартфон був синхронізований із Google+
— Я встиг зробити кілька кадрів, до нас підійшли троє у камуфляжі, двоє з них — у масках, і почали вимагати документи. Одразу прийшло відчуття, що це — небезпечно. Повели до коменданта.Той відразу сказав: наручники, пакуєм. Забрали гроші, мобільні телефони й особисті речі, які розібрали за принципом «що кому сподобалося». Нас загнали у підвал, де роздягнули, почали обшук і тут — мій паспорт з коломийською пропискою. Це для них як діагноз: «бандерівець». Потім прибіг один боєць і нібито з нашої автівки приніс листівку УНА-УНСО, про які ні я, ні брат нічого не знали. У моїй сумці для ноутбука знайшли шеврон із левом. Я пояснював, що граю у страйкбол, але… Нам зав’язали очі, руки, заклеїли рот та заткнули ватою вуха.
Євген Гапич разом із командою “Гуцули”, яка брала участь у страйкбольному міжнародному фестивалі. На футболках — той самий шеврон із левом. Фото з архіву “Вікон”
У Слов’янськ Гапичів везли двоє охоронців і водій у міліцейській машині «Тойота» (це Євген зрозумів із розмов. — Авт.) з мигалками, кинувши на підлогу. Там утримували у захопленій будівлі СБУ. Охоронець із Горлівки забрав у Євгена кросівки, які йому сподобалися. Зав’язані очі і руки Євген Гапич мав аж до четверга, 24 квітня. Журналіста увесь час утримували окремо.
— Поводилися зі мною, як у військовий час. Допитували із застосуванням фізичної сили. Один, який називав себе «беркутівцем», поводився особливо жорстоко. Обіцяв відправити до «Небесної сотні». Провів ножем по шиї — ще залишився шрам, — згадує Євген Гапич.
За словами журналіста, сепаратисти не зважили, що він — журналіст, і не вірили у запевнення, що приїхав писати правду. Домагалися, щоб визнав, що він — член УНА-УНСО.
Чоловікові довелося назвати свої паролі до сторінки у Facebook та до електронної пошти, і це якоюсь мірою йому допомогло.
— Я людина пряма і прямо висловлював на своїй сторінці думки щодо нинішньої влади та «Правого сектору», — каже журналіст.
У заручниках на той час перебували ще кілька людей, зокрема, й американський журналіст Шимон Островський. За спогадами Геннадія Гапича, в останню ніч, коли його та американця перевели у дуже холодний і сирий підвал, чоловікам довелося спати «в обнімку».
ДОПОМІГ БОГ І… АТО
Гапичам потрапити на волю вдалося дивом. Цього ж дня був звільнений й американський журналіст.
— Нам Бог допоміг — таке пояснення маю, — каже Євген Гапич.
Зауважимо також, що саме 24 квтіня українська влада вдалася до силових дій на блок-постах біля Слов’янська, а у місто зайшли БТР-и.
Євгена та Геннадія Гапича відпустили після того, як сепаратисти через медіа довідалися, що журналіста з Коломиї — розшукують, і навіть знають його місце перебування. Імовірно, до того часу покладали надії на те, що ніхто не знатиме, де утримують братів: зникли вони у Горлівці, тому, мабуть, сподівалися, що ніхто не буде шукати у Слов’янську.
Євгена та Геннадія Гапичів — відпустили. Дали 500 гривень на дорогу.
— Ми сіли на автобус, бо жоден інший транспорт не «ходив». Доїхали до Горлівки, пішли у МВС — там нам пообіцяли віддати авто, фотоапарат і речі, якщо ми повернемося: “Женя, ты поедешь в Славянск и напишешь репортаж. Правда, с мешком на голове, ну ты понимаешь. Если ты вернешься, мы отдадим тебе машину”. І мене повезли. Але я — повернувся. Нас там навіть погодували. Дали гроші на бензин, віддали авто і фотоапарат. Особистих речей, мобільних телефонів, грошей не повернули, — каже Євген Гапич.
Увесь час, що перебував у полоні, Євген думав про близьких людей.
— Просто до всього звикаєш: до болі, до погроз. Втрачаєш зв’язок із часом. Але переживав не за себе — у такій ситуації про себе не думаєш. Думав про дружину, про дітей. Це важко описати, це не той момент, щоб щось відчувати, не той стан, щоб адекватно реагувати.
Євген Гапич не говорить про подробиці, однак, його дружина Оксана зазначає: били — професійно, не по обличчю. Чоловік досі чує нирки та печінку.
ВИКРАДАЧЕМ БУВ «БЄС»
Повернувшись додому, Євген в інтернеті віднайшов свого кривдника, за вказівкою якого його затримали у Горлівці та доправили у Слов’янськ. Ним виявився російський диверсант, який брав участь у захопленні відділку МВС у Горлівці та управління СБУ у Донецьку — російський підполковник Ігор Безлер на псевдо «Бєс».
За інформацією СБУ, до 2002 року Безлер проходив службу у підрозділах ГРУ Генштабу Збройних сил РФ, закінчив службу у званні підполковник, а після цього був направлений до України. У 2014 році російський підполковник брав участь у захопленні військових частин у Криму, а нещодавно захоплював управління СБУ у Донецьку та відділок МВС у Горлівці за завданням російської розвідки. Цього ж підполковника підозрюють у причетності до вбивста депутата Горлівської міської ради Володимира Рибака.
Тим часом, коли СБУ закликає повідомляти про його місце перебування правоохоронців та наголошують на його небезпечності, він контролює ситуацію у Горлівці і ходить у супроводі бойовиків.
— Саме він винен, що ми опинилися у Слов’янську. Саме він є викрадачем, — твердить Євген Гапич.
НЕБЕЗПЕЧНИЙ СХІД
— А звідки ви знаєте, що на Схід їхати небезпечно? — відповідає питанням на питання Євген Гапич. — Це — так, але про це чомусь не говорять. Там — підозра до всіх людей, які проживають від Києва на Захід.
Євген брав із собою бронежилет і каску, але запевняє: вони там не потрібні.
— Там ніхто ні у кого не стріляє. Просто, коли перевіряють документи чи коли починаєш спілкуватися із людьми — йде відповідна реакція, і жодні засоби захисту тут не допоможуть.
Світлини з фоторепортажу Євгена Гапича, які він встиг передати з Донецька
Євген каже: навряд чи заручників прагнули поставити живим щитом. Швидше за все, заручники є «обмінною монетою».
Після того, як побував на Сході, Євген по-іншому став дивитися на багато речей.
— Я буду писати про поїздку і свої зустрічі, але мою правду мало хто сприйме, — каже Євген Гапич. — На сході кажуть, що їх не чують, решта частина України питає: а як їх почути, якщо вони не йдуть на розмову? Зачароване коло. Влада перебуває у паралельному світі. Ситуація на сході не виникла зараз — до неї готувалися. Поштовхом став Майдан, який зробили люди за Дніпром. Тому питання ставлять такі: чому Майдан змінив собі владу, а ми не можемо це зробити у себе? Чому у вас людям дозволено відкрити ногою двері у кабінет нового начальника УМВС, залучити до цього «Правий сектор», «Самооборону» і звільнити начальника, а нам — ні? Чому нам ставлять на керівну посаду корупційну людину, яку ми не хочемо? У Росію люди, з якими я спілкувався, не хочуть — хочуть референдум і зробити окрему республіку. Ситуація дуже напружена. Але там ніхто не хоче війни.
Навіть зараз, після двох діб жахіть, Євген Гапич запевняє: поїхав би ще раз:
— Як нас випустили, я навіть жартував — що вже пройшов акредитацію і тест на правдивість — тепер можу тут працювати. Якби не моя принциповість, відкритість і правота, можливо, мене б і не відпустили.
…Поки батька не було вдома, донечки готувалися до його зустрічі: менша — шила ляльки та плаття для них, старша — майструвала з дерева автомат Калашникова. А дружина Оксана мріє про сина…
ПОРАДИ ДЛЯ ТИХ, ХТО ЇДЕ НА СХІД
— Ніяких мілітарних речей із собою не брати, щоб нічого не нагадувало відношення до «Правого сектора», УНА-УНСО чи Самооборони.
— Акаунти у соцмережах перед поїздками варто «почистити», особливо — видалити світлини з Майдану.
— Журналістам варто «неблагонадійні» публікації із соцмереж забрати.
— Категорично рекомендую не їхати на схід журналістам із Києва і до заходу України: для терористів вони всі «бандерівці». Серед порад — говорити тільки правду, адже на сході працюють і допитують професійні військові, а не діти з рогатками. Журналістам — настоювати на тому, що виконують свої професійні обов’язки, приїхали, щоб допомогти показати ситуацію у регіоні.