Талант. „Заповідний сад” від Ольги Івасів

Довго йшла Ольга Івасів до своєї першої поетичної збірочки. Та наділена від Бога поетичним талантом (і це без сумніву) та одержимістю, подолавши всі бар’єри на своєму шляху, в тому числі й багаторічні пошуки спонсорів, вона таки добилася свого.
Переглядів: 527

Завдяки меценатам, а саме: голові профкому ЗАТ „ЛУКОР” Олегу Кушлику, добродію Перту Матуляку, голові Калуської РДА Василеві Дзундзі, голові правління Ват „Калуський завод буівельних машин” Мирону Макару, калуським підприємцям Володимиру, Сергію Барні, в івано-франківському видавництві „Нова Зоря” книжка нарешті побачила світ.
Цю високу (без перебільшення це слово вжите тут доречно) поезію Ольги Івасів я відкрив для себе давно. Кожен вірш поетеси — це лірична сповідь про пережите, про минуле, про те, що вже ніколи не повернеться. Кожен рядок вистражданий, пропущений через нерв, через внутрішнє „я”. Почуття в поезіях Ольги Івасів не надумані, а справжні, глибокі. Від них віє теплом душі, хоча й зраненої, та нескореної. Кожним порухом свого серця поетеса відчуває фальш цього світу, живе його болями й радостями. Вона кидає виклик тим, хто задоволений ситим існуванням, і не намагається хоч дещо змінити в цій сірій, бездушній буденності. Навколишнє сприймає таким, яким воно є, хоча відчуває його значно гостріше, ніж хтось із нас. Їй властиве почуття співпереживання за долю ближнього свого і долю безмовних братів наших менших. Втрачене кохання залишає глибокі рани в її серці і ностальгія за ним навіяло і майже всю збірку „Заповідний сад”.
„Заповідний сад” — це країна-ідилія, де немає місця брехні і фальші, де живуть і кохають чисті помислом, наділені високими почуттями люди. Загляньте в „Заповідний сад” Ольги Івасів і ви відкриєте таїну її душі, станете пошановувачем її Слова.

Ольга ІВАСІВ
*  *  *
Пам’яті Г.Т.
Ми ввійдемо в край обітований,
Де вічнозелена трава,
Стражденні, худі і змордовані, —
Там вічність диктує слова.

Внесемо в наш край обітований
Дитинність надломлених душ,
Захланністю не погвалтованих,
Не скорених хамством чинуш.

Внесемо в той край справедливості
Пречистість освистаних лір
Із світу, де в шатах чванливості
Йде блазень, а з ним — лицемір.

Стражденні, худі і змордовані,
На мить озирнемось, аби
Уздріти, як в путах умовностей
Нам дивляться в спини раби.


*  *  *
Вдягаю непромокальний плащ.
На лице — маску непроникливості,
Виходжу на вулицю, закуту в асфальт,
Навколо — громаддя помешкань з бетону,
Двері затягнуто дермантином.

За стіною з органічного скла,
Де все розфасовано в поліетилен,
Купую так небагато:
Кілька оселедців, що пахнуть морською водою,
Баночку меду, що густо пахне лугами.

*  *  *
Вже не любов. Агонія любови.
Забута іі відкинута, конає.
Не знала свята. Муку втрати знає.
Посмертний крик затруєної крови.

Уже не я — то зболена людина,
Що безпричинно нипає світами.
Спротиву дух віднині не повстане —
Хай крайня настає життя година!

Уже не ти — а постать прекомічна,
Яка насліпо б’ється з вітряками.
Під шоломом  думок важенний камінь,
Й нема жалю, що так пребуде вічно.

Таке життя. Гірка насмішка долі,
Яка в єдинім подиху з’єднала
Дві сутності єдиного начала
На мить, щоб потім гаснули поволі.