„Полюс”: „Нехай мене порівнюють з легендарними „Смокі”, аніж з Фільою”

З керівником групи „Полюс”, а по сумісництву — і її гітаристом Андрієм Василюком ми зустрілися в „офісі” музикантів у Будинку офіцерів в обласному центрі. Андрій, як і кожен порядний музикант, який має певну популярність, виявився надзвичайно простим і цікавим у спілкуванні. Інтерв’ю з ним — спеціально для читачів „Вікон”.
Переглядів: 518

— Андрію, чесно кажучи, я вперше познайомився з „Полюсом” 24 серпня на музичному фестивалі у Станькові. Чому такий професійний колектив сидить за великою кулісою і не виходить на люди?
— Чому ж не виходить? Ми є, ми працюємо щодня на репетиціях і навіть, як ти кажеш, виходимо на люди, беручи участь у різноманітних фестивалях та концертних турах, на які нас запрошують. Можливо, Калущину ми трохи і обходимо стороною, але, думаю, що це можна поправити, адже ми приїдемо до вас у гості на конкурс краси та грації „Міс Чарівність-2004”.
— Давай почнемо з початку. Коли народився „Полюс”?
— У 1998 році. Щоправда, наша група тоді мала назву „ЯНА”. Наступного року ми серйозно заявили про себе на фестивалі „Червона рута” у Запоріжжі. Тоді вокалісткою у нас була така собі Іванка. І хоча „ЯНА” стала лауреатом фестивалю як рок-група, та через день Стас Калініченко, який тоді був „першою скрипкою” в оргкомітеті фестивалю, чомусь побачив перспективною лише нашу співачку Іванку. Тоді перед нею постала дилема: стати лауреатом „Червоної рути” разом з нами чи відкрити перед собою шлях до зіркового життя як окремій співачці. Вона вибрала другий варіант, а „ЯНА” залишилася ні з чим. Звичайно ж, цей конфлікт позначився і на нашій подальшій діяльності: ми змінили назву групи на „Полюс”, змінився і склад колективу. Але свого стилю, стилю рокової музики 70-80-их років вже минулого століття ми не змінювали і змінювати не будемо, незважаючи на зміни у музичних уподобаннях сучасної молоді.

„Полюс” разом з „Океаном Ельзи” сприймали на сході з любов’ю і ностальгією
— Як на мене, то ваша музика своєрідна і навіює якусь ностальгію. До речі, тобі ніхто не казав, що твій голос нагадує незабутнього Кріса Нормана?
— Знаєш, Ігоре, краще нехай мене порівнюють з легендарними „Смокі”, аніж, скажімо, з Фільою чи з якимось іншим поп-царьком. А щодо ностальгії, то хочу сказати, що наша публіка в теперішні часи дещо засумувала за старим добрим роком. Звичайно, я не маю на увазі тих тінейджерів, які нашу музику не сприймають. Але я їх прекрасно розумію, бо вони сформулювали для себе свій власний світ. Тим більше, на фоні засилля нашого радіо- і телеефіру російською попсою, виключно україномовний репертуар „Полюса” дійсно виглядає ностальгічно. Мені, наприклад, дуже приємно бачити, як нашу пісню сприймають на сході України. Ми разом з „Океаном Ельзи” були гостями фестивалю „Ульот-2000” у містечку Красноперекопськ, де місцева публіка знала хіба що Земфіру та „ВВ”. Хвиля захоплення українським пісенним продуктом була надзвичайно приголомшливою, особливо для нас. Ми і не здогадувалися, що народ може так щиро сумувати за рідною мовою.
— Андрію, виконавці, які навіть роблять перші кроки на великій сцені, записують диски зі своєю музикою чи піснями. Хтось тиражується більше, хтось менше, але таке завдання є чи не обов’язковою нормою для проштовхування себе у морі музичних течій. Чи є „Полюс” в електронному варіанті?
— Ми не є виключенням з цього правила і також пишемо свій CD. От зараз він якраз на стадії завершення. Але працюємо ми над ним поволі, якщо хочеш — старанно, а не нахрапом, як деякі „скороспілки”. Бо добре розуміємо, що для нашого слухача ми маємо подати справді якісний продукт. Звичайно ж, маючи записаний диск, ще й на хорошій студії, набагато легше завоювати ряди меломанів. Але це ще не показник для справжньої популяризації нашого чи якогось іншого колективу. Не знаю чому, але у нас, українців, є чітка тенденція „розкручувати” чужомовних виконавців. Мабуть, за своєю ментальністю ми є надто скромними. А от росіяни себе завжди вміють подати. Але найгірше те, що наші шоу-бізнесмени в гонитві за копійкою бажають якомога крутіше „розкрутити” того самого Баскова до зірки світової величини, роблячи його надто привабливим для глядача. Чому цього не можна зробити з вітчизняним співаком і не заробити на ньому таку ж саму копійку? Цього просто треба хотіти, відійти від тої незрозумілої яничарської моди і робити українських зірок.
От хочеш написати розгромний матеріал про так звану популяризацію вітчизняної музики? Запиши собі дві-три пісні на диск і пройдися по наших FM-радіостудіях. Запропонуй свій доробок, скажімо, на привітання дівчини, і ти обов’язково почуєш казки про низькоякісні чи низькопробні мелодії, навіть якщо б у тебе був талант Бетховена чи голос Лучано Паваротті. Ці казочки придумують самі редактори радіо- чи телепрограм, яким завжди не вистачає „матеріалу та інформації” для ефіру. Я думаю, що ця тенденція продовжуватиметься доти, доки популяризація вітчизняного продукту, до речі, не тільки музики чи пісні, але й книжки, газети, ефіру, не набуде справжньої законодавчої бази на рівні держави. І це дуже прикро, бо наші закони у нас існують лише на папері.

У Калуші в групи „Полюс” вкрали… гітару
— Андрію, я знаю, що ти маєш досить хороші стосунки з Тарасом Петриненком. Як триває ваша співпраця?
— З Тарасом у нас продуктивна творча співпраця. 19-24 серпня цього року пройшов наш спільний концертний тур Прикарпаттям під гаслом „Слухай українське”. Тоді з нами ще виступав скрипаль Ярослав Бибик. Не хочу хвалитися, але скажу, що тур пройшов досить успішно, хоча й не обійшлося без деяких нюансів. Пам’ятаю, як на самого Спаса ми були у Коломиї, і ,виступаючи на центральної площі гуцульської столиці, зібрали багатотисячну вдячну публіку. А от у Яремчі, де нам обіцяли широку інформаційну підтримку місцевий адміністративний ресурс, м’яко кажучи, своїх обіцянок не дотримав і як результат — до Будинку культури прийшло лише кілька десятків глядачів, хоча й у Яремчі на той час курортний сезон був у розпалі.
Але то все пусте. Головне — то є музика.
— Ти казав, що з сольними концертами “Полюс” чомусь обходить Калуш стороною. На це є якісь причини?
— Та я зовсім нічого не маю проти Калуша і його мешканців. Навпаки, я буду радий ще раз завітати до вашого міста, бо вірю, що знайду тут свого слухача. Хоча, ти вже не ображайся, з Калушем наразі в мене пов’язані лише невеселі спогади.
Була колись у мене сумна історія. У Калуші є така чудова співачка Оксана Лісовська, яка запросила нас до себе на творчий вечір, що відбувався у ПК „Юність”. Коли ми розвантажували свою апаратуру та інструменти, хтось поцупив мою найбільшу цінність — акустичну гітару. Це була моя мрія. Купив її в Києві у відомого музиканта Сєви Татарченка, який у свій час привіз її зі США. Коли я серйозно захопився музикою, то почав скуповувати для своєї групи справжні фірмові інструменти, мікрофони та апаратуру. Для цього я навіть продав свій „Рено” Х11. Але найбільшою моєю цінністю була ця гітара світло-кремового кольору, з інкрустацією та напівкруглою декою. Не гітара, а казка. І ось перед концертом її нагло поцупили. Калуська міліція навіть обіцяла порушити кримінальну справу. На жаль, і дотепер про мій інструмент ні слуху, ні духу. Як ти вважаєш, чи можна не засмутитися після такої пригоди?
— Шкода, звичайно, що так сталося, та все ж ти мусиш поміняти свої погляди в цілому, хоча б за рахунок нашої вдячної публіки.
— Надіюся, що так воно і буде 23 жовтня. До зустрічі в ПК „Юність”!