Театр „ЛюбАрт” при Калуській філії Союзу Українок функціонує уже більше 10 років. Його створили, щоб довести, що високе театральне мистецтво у Калуші є, та, щоб поділитися частиною досвіду та світосприйняттям. Проте невдовзі до театру прийшли діти. З’ясувалося, що вони, хоча і мають набагато менший життєвий і взагалі не володіють професійним досвідом, проте від цього грають не менш натхненно і самовіддано. Більше того, переконана Любов Липовська, діти — це не тільки завжди нові емоції, інший погляд на життя. Це ще й інші, екстраординарні, неформатні ідеї, цікаві експерименти. І від того, звичайно, не менш захоплююча гра.
Із приходом до театру молодшого покоління, твердить Любов Липовська, змінився не тільки театр, але й сама сутність постановок: діти намагаються передати свої почуття і застереження дорослим через гру. А відтак намагаються побудувати свій особливий світ, який дорослі можуть дуже легко зруйнувати, а можуть і підтримати. Усе залежить від того, наскільки доросла людина може зрозуміти світобачення дитини. „У театрі я вчуся одягати маски тільки тоді, коли треба, — каже 17-річний театрал Назар Павлик. — Коли ти на сцені — ти зовсім інший: береш від ролей тільки те, що потрібно. Тут втрачаються комплекси, зате вчишся через роль розуміти інших людей”. Так говорять театрали молодшого покоління.
А що про це думає очільник театру Любов Липовська?
— Незважаючи на те, що ми живемо у провінції, я намагаюся жити у контексті світової театральної культури. Я за фахом — режисер, маю певні навики роботи і намагаюся поділитися своїм досвідом з іншими. Найбільше, що мене лякає, — це обмеженість. Світ є багатогранни, цікавим. У Калуші є проблема молоді. І суть не у тому, що нема куди піти і де провести вільний час. Річ насамперед у тім, що молодь не має можливості себе реалізувати. Йдеться про підлітків. Вони ще не дорослі, тож не мають перед собою чітко вибраного життєвого напрямку, але уже і не діти. Тож дитячими забавами їх не зацікавиш. У такої категорії молоді оголені почуття: вони ще не злилися із масою, є індивідуумами зі своїм особистісним мисленням. Якщо у цей період дати їм себе відчути і зрозуміти, що їм довіряють, то з таких підлітків виросте справді елітарна частина нації.
Спілкуючись із дітьми, я навчилася їх краще розуміти, і багатьох із них поважаю навіть більше, ніж більшість дорослих: у такому суспільстві, яке ми їм даємо, вони виростають настільки чистими! Театр, я вважаю, не є панацеєю допомоги дітям, адже всі вони не можуть бути театралами чи акторами. Проте ті підлітки, з якими я працюю, уже встигли зарекомендувати себе як висококреативні молоді люди.
— Звідки теми п’єс?
— Теми драматургії пропонують діти. Самі теми, до речі, дуже високі в ідейному розумінні. Так, молодші театрали самі прийшли до мене із фразою з поезії Морісона (група „Doors”): „Що ви зробили з землею? Я хочу крик метелика почути!” Тож на основі цієї фрази була створена п’єса „Соляний байкер”. Без перебільшення можу сказати, що діти були співавторами п’єси і заклали у неї ідею ідеального світу — такого, у якому вони хочуть жити: це взаємини людей без фальші, зрад, надзвичайно бережливе ставлення до світу, який ми створили. Адже рано чи пізно настає момент, коли все на світі стає нам звичне і хочеться нового. А варто з’явитися комусь новому, сильнішому, як ми перестаємо вірити у себе, свої звичаї. Це відбувається майже непомітно, але так само непомітно ми цей світ втрачаємо і починаємо зраджувати самі собі. Цю думку наші актори намагалися донести до глядача. І що мені подобається — діти прагнуть до досконалості в постановці вистави, вони не дозволяють робити „халтуру”.
— На сьогодні є багато молодих людей, які не займаються нічим конкретним. Вони — злі, жорстокі. Ви працюєте із, так би мовити, позитивною частиною молодого покоління калушан. А особливого впливу потребує якраз інша — темна її частка.
— Чому діти жорстокі? Бо у них у всіх є внутрішній ідеал. А у суспільстві є багато зла і фальші. І це у конфлікті з ідеальним породжує агресію. Театр дає можливість розвиватися, відчути себе у різних ролях, зрозуміти, які почуття й емоції варто взяти собі для життя, а які — просто відкинути. Театр — це одна зі складових культурного розвитку, ненав’язлива форма спілкування у форматі „актор-глядач” та театралів між собою. Діти висвітлюють суспільні негативні і позитивні процеси і ніби відсторонюються від того, що у процесі гри пізнають як несприйнятливе для себе.
До нас на репетиції приходять й „інші” діти. Спочатку я хотіла заборонити їм це, бо вони інколи заважали. Але їхня поведінка змінюється, вони з часом починають виявляти бажання чимось допомогти тощо. Головне — їм довірити. Але про дітей має думати не тільки „ЛюбАрт”, але й батьки. І взагалі — потрібно змінювати саму систему шкільного і позашкільного виховання. Наведу тільки такий один невеличкий приклад: нещодавно я мала можливість спостерігати за послідовниками паркуру — стрибків через перешкоди (кущі, штучно створені перешкоди, підвищення тощо). І стрибають діти віком 10-15 років. Мені вони розповіли, що усвідомлюють усю небезпеку, але це їхнє життєве захоплення, вони так себе реалізують. То невже нема кому подбати про хоча б елементарні засоби безпеки, виділити якусь територію чи приміщення для тренувань? Адже робити це дітям не заборониш.
— А яка зараз перспектива театру? І над чим працює Союз Українок?
— Загалом при Союзі є група людей, які були ще біля витоків заснування як самої організації, так і театру. Це Ірина Сохацька, Зоряна Атлантова, Марія Волочанська, Леся Кирилович, Оксана Пірус, Віра Пілянська, Марія Чіх, Ірина Соломут, Ольга Лавринець, Марія Музичка, Анастасія Возняк, Лідія Булавчук та керівник багатьох проектів Уляна Паньо. Вони доклали чимало праці і передають досвід молодшому поколінню. У нас склалася співпраця із калуським драматургом В. Стралітом (неодноразовий лауреат премії „Коронація слова”), який написав п’єсу для дітей „Півпівника”, а потім п’єси-комедії на місцеві теми „Грецький жених або Онасіс-2” і „Форс-мажор”, які були поставлені також на Харківщині. Потім ми здійснили постановки вистави „П’ять нещасних днів” (увійшла до десятки кращих п’єс минулого року в Україні) та ековистави „Прибульці з планети пластикової пляшки”. Проте найпершою була лялькова вистава „Вертеп” до новорічно-різдвяних свят. А ось уже 3 роки ми працюємо суто із молодшим поколінням. З молодшою групою ми здійснили постановку п’єс „Екстрім” та „Соляний байкер”.
На жаль, часто постановки закінчуються тільки прем’єрою, бо діти роз’їжджаються на навчання. Цього літа плануємо зі студентами вищих навчальних закладів постановку експериментальної вистави авангардної п’єси „Етикетка”. Це розповідь дітей про доросле життя. Також не так давно керівники театру вийшли на співпрацю із київським молодіжним експериментальним театром „Міст”, який працює над постановкою п’єси „Ріка-граната”. Проте самим театром і роботою з молоддю функціонування Союзу Українок не закінчується.
Союз Українок є членом Мережі проєвропейських організацій України і за підтримки ГО „Європейський діалог” (Львів) займається реалізацією різних євроінтеграційних ініціатив і проектів.
При Союзі також оформлений консультаційний центр, у якому студенти й учні можуть знайти потрібну інформацію з питань фольклору й етнографії. Крім того, ми займаємося збором фольклору й етнографічних фактів. Залучаємо до цієї роботи молодь. І на сьогодні маємо унікальну колекцію фотоматеріалів та спогадів калушан старшого покоління. Намагаємося лобіювати питання становища жінок у суспільстві, насамперед питання нелегальних заробітків жінок за кордоном. Це досить актуальна проблема і жінки, до речі, неодноразово уже зверталися до нас за психологічною допомогою. Сприяє нам те, що приміщення Союзу Українок розташовується у центрі міста, тому є таким собі культурним острівцем посеред міста. Одне слово, роботи є багато. І ми відчуваємо потенціал для того, щоб її виконати.
— Дякую за розмову.
Ватикан: коли час зупинився