Ірина Мандич народилася у Калуші, хоча батьки її з с. Олієво-Королівка, що на Городенківщині. Микола Мандич, після навчання у Калуському ПТУ, пішов працювати на магнієвий завод. Одружившись на односельчанці Любі, остаточно переїхав з нею у Калуш. Дружина також пішла працювати на “хімію”. Талант до віршування у доньки батьки помітили ще у її дошкільному віці, однак не надали цьому серйозного значення.
Свій перший вірш Ірина написала у семирічному віці. Приблизно у дев’ять спромоглася уже на оповідання. На жаль, тексти цих перших творів не збереглися.
— Серйозно писати я почала десь у п’ятнадцять років, — пригадує Ірина Мандич. — На той час я навчалася у ЗОШ №10, нічим особливим серед однолітків не вирізнялася і не дуже розповідала про те, що люблю писати вірші. Про моє захоплення взагалі мало людей знали. Однією з тих, кому я на той час довіряла свій скромний поетичний доробок, була мій класний керівник, вчителька української мови та літератури Марія Іллівна Мартинів. Вона читала мої вірші, допомагала редагувати їх та давала цінні поради. Я тоді в основному про любов писала. У підлітковому віці ця тема для всіх дівчат здається найважливішою. Я не стала винятком.
Закінчивши школу, Ірина поступила у Калуський хіміко-технологічний технікум. Паралельно почала пробувати себе у співах, займаючись вокалом в ансамблі бандуристів. На цей же час припадають перші публікації її віршів: спочатку у звичайних тематичних стінгазетах, а потім у газеті “Дзвони Підгір’я”. Зараз поетеса з посмішкою згадує, як придумувала собі псевдонім, та як замість уроку історії її однокурсники цілу годину слухали поетичні твори одногрупниці.
— Газету, у якій було надруковано кілька моїх віршів, приніс на пару вчитель історії Зорян Львович Сімків, — розповідає Ірина. — Він, звичайно, не знав, що автором тих рядків є я. Але поезія йому сподобалася, як і те, що, за офіційною інформацією, яку подали у газеті, їх написала студентка технікуму. Коли ж моя одногрупниця відкрила всім ім’я, яке ховалося за псевдонімом Ірена Галицька, то вчитель почав вимагати прочитати ще кілька поезій. На щастя, у мене при собі був зошит з моїми віршами. Напам’ять я б, мабуть, нічого не прочитала, бо просто не пам’ятаю того, що пишу.
На третьому курсі Ірина захоплюється театром “Легенда”, який діяв при технікумі, та починає грати у ньому. За її словами, спочатку було дуже цікаво, а потім захоплення змінилося щоденними проблемами будь-якого випускника: дипломна робота та випускні іспити.
По закінченні технікуму Ірина пішла працювати апаратником на “Карпатнафтохім”. Однак писати не перестала. І якщо спочатку вона робила це для душі, то зараз все частіше задумується над тим, як зреалізувати свій творчий потенціал. Кілька років тому поетеса навіть здійснила спробу самостійно видати збірку своїх поезій. Набирати тексти віршів допомагав їй відомий в Івано-Франківську поет Юрій Новіков. “Каштанова любов” об’єднала 85 віршів. Однак самотужки зробити великий тираж не вдалося. Тому обмежилися 20-ма примірниками, які в основному розійшлися між друзями та знайомими.
— Я б дуже хотіла видати свої вірші, — ділиться планами Ірина Мандич. — Однак для цього потрібно, у першу чергу, шукати меценатів та видавництво, яке подбало б і про розповсюдження збірки. Поки що мені це не вдається. Але я працюю над собою та своїми творами, багато виправляю. Так само позитивно ставлюся до правок досвідченіших за мене людей, уважно прислухаюся до критики. Для будь-якого поета важливо мати розвинений кругозір, добрий багаж знань та постійний потяг до вдосконалення власного стилю. Тому я багато читаю класиків та сучасних письменників, вивчаю теорію літератури. Адже ще донедавна я ледве відрізняла ямб від хорея, неправильно вживала багато слів та була мало знайомою з літературною традицією.
Ірина Мандич ніколи не розлучається з ручкою та зошитом, у якому записує те, що може прийти їй на голову у транспорті, на роботі чи у будь-якому іншому місці. Каже, що любить писати вночі, коли тихо, ніхто не заважає і можна повністю віддатися творчості. Особливістю її стилю є те, що вона ніколи не дає своїм віршам заголовків та не любить писати на злободенні теми. За її словами, писати потрібно про те, що хвилює та вражає, зачіпає душу.
Зараз у її творчості домінує соціальна тематика, яка прийшла на зміну любовній ліриці. Однак виокремити серед своїх віршів кращі Ірина не може. Каже, що всі вони улюблені, хоча напам’ять їй важко пригадати навіть кілька з них.
Попри те, що в Ірини досі немає власної збірки, а друкувалася вона лише у газетах “Дзвони Підгір’я”, “Вечірній Івано-Франківськ” та альманасі “Клуба любителей славянской поэзии”, деякі її вірші вже поставлені на музику. Виконують їх відомі у Калуші співачки Алла Івашина, Еліза та Анжеліна. Остання у 2005 році взяла ІІ премію фестивалю “На хвилях Світязя”.
Вистава була гідна глядача!
Із залу всі виходили неспішно.
Гукнув хтось: “От встругали стругача!” —
І голову понурив безутішну.
Вхопила міцно жіночка якась
За руку свого горе-чоловіка.
Що перед сим сварилась, тепер — зась.
Що зміниш, коли зробиш знов публіку?
Мовчав веселий одесит-студент,
Навушники висіли на футболці.
Він щиро силився на комплімент,
Та мову відняло й кололо в боці.
З-за пазухи бабусенька стара
Тремтячими руками витягала
Мідяний хрестик й, мов прийшла пора
Страшного суду, весь обцілувала.
А ще там був один інтелігент
(Такого він в житті іще не бачив).
“Я знав, — говорить, — що прийде момент,
Але щоб розум і так мало значив!”
І тільки лиш актори з-за куліс
На публіку дивились цю строкату
Й не розуміли: та ж рубали ліс,
А виглядало — готували страту.
А виглядало — стосами гроби
І кожен приміряв себе в ті шати
Посеред поминальної юрби
Дволикої. Що зробиш, світ — театр.
* * *
Не вчився молитись до того, що небу байдуже,
Не думав хвалитися тим, що колись промине.
Колись ти був воїном, славним, великим хорунжим,
Та час невблаганний рівняє усіх під одне.
Колись були битви. Ламаючи світу скрижалі
Ти йшов напролом, предостатньо у грудях свинцю,
І шрами на тілі коштовно тебе прикрашали,
І ще за життя люди пам’ятник клали борцю.
Та мирні часи враз твій світ захлиснули, як хвилі,
Бо, крім воювать з ворогами, нічого не знав.
Одну за одною додому долаючи милі,
Звитягу усю до краплини нащадкам роздав,
А сам залишився, бо в полі один та не воїн.
Звитяга ж дарована згублена дітьми була.
Не гояться шрами — такий мир не вартий тих воєн,
Коли лише чарка красується серед стола.
Ватикан: коли час зупинився