Він як ніхто вмів проникати у людські душі, відкривати у них дивовижний, небачений досі ніким світ. Його творча уява сягала вершин найніжніших почуттів, які возвеличували людину, підносили її на вищі щаблі людського духу.
Людина щирої душі, він кожному дарував тепло свого серця, приходив на допомогу у найскрутніші хвилини. До його порад прислухалися, його любили і поважали. Він заряджав усіх якоюсь неземною енергією доброти.
Окрім журналістики, його стихією була ще і поезія. Захопившись нею ще у юності, він довго не виносив її на суд читачів. Виважував кожне слово, прагнучи зробити його проникливим і доступним для тих, хто готовий був впустити поезію у своє серце. Пам’ятаю, як Ярослав підготував свою першу збірочку і звертався до колег, деяких уже відомих поетів, написати до неї вступне слово. Вони чи то жартома, чи всерйоз відмовляли. І це дуже засмучувало його. Та коли Ярослав звернувся до мене, то я радо допоміг. Після першої збірки з’явилася і друга. Як і у першій, у доробку другої збірочки ніжне кохання перепліталося із сумом юності, з чеканням дива, всього того неповторного, що буває лише раз у житті. А ще його твори були пройняті великою любов’ю до людей, до земної краси, батьківської оселі, що на березі Дністра, та міста, з яким пов’язав свою долю.
Третя збірка “Осінній засів” — остання прижиттєва — вийшла за місяць до того, як Ярослава Магаля не стало.
Це була його лебедина пісня, своєрідний підсумок усього творчого надбання, яке він залишив як спомин про себе — тонкого лірика, співця ніжного та палкого кохання.
Згасла свічка життя. Та не згасає пам’ять. Його рідня, друзі, колеги, знайомі та незнайомі, помолімся за його душу, щоб Бог помістив її там, де Праведні спочивають. Хай буде йому світло у Високості Твоїй, Господи!
Пам’яті журналіста і поета Ярослава Магаля
О, як хотів ти кожному допомогти,
Усіх зігріти вогником любові,
Та смерть не зміг перемогти,
Й життя спинилось на півслові.
Скінчив твій відлік часу плин,
У рідному Которино заплакала калина,
В журбі донька, онука й син.
Поета й журналіста втратила Вкраїна.
Ти з рук не випускав пера,
І навіть як була на серці туга,
Бажав ти кожному добра,
І в незнайомці завжди бачив друга.
Я вірю: душа твоя у небесах,
Далеко там, за вічності межею,
Благає в Бога ласки для всіх нас
І вже горить яскравою зорею.
Був вірним другом повсякчас,
Із літери великої Людина,
Звучить над Калушем твій вальс,
Немов прощальна пісня лебедина.
З останньої збірки
Ярослава Магаля “Осінній засів”
Ми забули про честь, і про совість,
І про рицарство чомусь забули.
У кохання гарячу повість
Вже холодні вітри задули.
Нині щирість чогось обцініла.
Чи на очі полуда найшла,
Чи любові ріка обміліла.
Життєдайна вода зійшла?
Чом добро забувається скоро?
І невже не повіримо знов,
Не розірвем міщанства коло,
Люди добрі, а де ж любов?
* * *
Зима, і сніг іскристий
На вітах в Калуші блищить.
Біжить по площі вітер бистрий,
Мороз на вулиці тріщить.
Щипає тихо ніжні щоки,
Дівочі обгорта уста.
Рахує дні, рахує роки,
Як жити всім до років ста.
А сніг все сипле, сипле,
Ляга на плечі, наче шаль.
Дівочий подих теплий, теплий,
А ув очах бездонна даль.
Зима над Калушем гуляє,
Морозно дихає земля,
В майбутнє місто поспішає —
Сія йому ясна зоря.
* * *
Висіваю свої думки
На папері людської пам’яті,
Може, пройдуть вони віки,
Може, будуть серцями зайняті.
Не залишу у серці зневір,
А лиш пам’ять, а може тривогу…
І так прошу тебе я — повір, —
Повернуся до твого порогу.
Тільки ти про усе пам’ятай,
Пам’ятай про незгасну надію.
Щире слово моє, не вмовкай,
Я тебе, як дитятко, лелію.
Ватикан: коли час зупинився