Белісаріо не носить масок

Ви ніколи не замислювалися над тим, чи достатньо уваги приділяєте своїм близьким? А над тим, як важко бути романтиком у сучасному жорстокому світі? Або, можливо, над тим, із яких незначних побутових дрібниць складається все наше життя? Якщо ні, то вам все ж варто було переглянути прем’єру п’єси “Маняки”, що 27 березня до Міжнародного дня театру презентував народний аматорський театр “ЛюбАрт”.
Переглядів: 325

Усього троє молодих акторів-аматорів під режисерським кермом Любові Липовської зуміли яскраво відобразити на сцені абсурдність нашого буття, висвітлити всю неминучу трагічність деградації суспільства. Центральний персонаж “Маняків” — Лондон, він же — Белісаріо, не просто людина без визначеного місця проживання, а романтик, який не прижився у пафосному суспільстві, такий собі романтик із домішками скептика. Неаполь та Меліса — звичайне середньостатистичне подружжя, яке потопає в океані дріб’язку і безглуздих побутових проблем, тим самим руйнуючи свою сім’ю і себе самих зсередини.
Белісаріо опинився на узбіччі життя, маючи чисту душу і відкрите серце. Він зіштовхнувся з непробивною, холодною стіною людської байдужості і ненависті. Його ж, можливо, по-дитячому наївна віра у людство зробила його полоненим власних ілюзій, а в очах того ж людства — бездарним сміттям, що не має права на існування. А він просто вірив. Вірив у казку про добро, вірив у високе, у справжнє і неспотворене. Він вірив у людей, але люди не вірили у нього. Адже люди тепер не вірять ні у що. Навіть у самих себе. Вони бачать перед собою лише “пельмені”, вони тонуть у своїй жадобі до бруду і непотребу, залишаючи після себе тільки капища розбитих тупістю сердець.
Андрій, 22 р.: “Я би міг стверджувати, що я романтик, якби всю романтику у мені не вбивав цей жорстокий світ”.

Лондон опинився поза суспільством не тому, що був бездарним, а тому, що не міг змиритися з тим напрямком, у якому воно рухається. Лондон не хотів іти вниз, за стадом. Він не міг дозволити собі, людині високих цінностей, носити овечу маску.
Дозволю собі зауважити, що Белісаріо прекрасно розумів, що світ жорстоким робить не хто інший, як ти сам! Ти робиш світ й обставини, а не вони роблять тебе! Все іде від тебе, з глибин твого єства, хоча більшість думає навпаки. Але коли оця “свідома” більшість, наче смертельну інфекцію, диктує правила життя (при чому сама жити не вміє), то залишається лише шукати вакцину, щоб не стати напівживим пустоголовим мутантом. І Белісаріо для себе знайшов таку вакцину. Допоміг він і Мелісі з Неаполем знайти себе і, відповідно, один одного.

Роман, 17 р.: “Вистава чудова. Моментами хотілося плакати. Чому ми повинні вимирати, звикати до нашої буденної маски, боячись визирнути з неї, чому нас топчуть, чому топчуть мене, тебе і всіх, хто у душі має крапельку тепла і почуттів? Не можна бути таким, не можна залишатись романтиком, не можна знову літати, знову писати, вірити і сподіватись… Чому?”

Гра акторів була на професійному рівні. Вони чудово зуміли передати почуття та настрої, одягнути на себе ці образи-узагальнення і створити відповідну атмосферу. І глядачі це оцінили, адже відчували себе частинкою цього дійства, співпереживали разом з героями.

Маріанна, 20 р.: “П’єса В. Страліта “Маняки” не тільки цікава, весела, а ще і повчальна, з неї можна щось почерпнути і для себе (хоча це стосується не тільки “Маняків”, а й інших п’єс драматурга). Особисто для себе я зрозуміла, що ми занадто багато уваги приділяємо собі, своїм проблемам. А цю увагу також треба дарувати і близьким. Адже, здебільшого, та увага, якою ми наділяємо людей, — побутового характеру. І взагалі, часто ми самі собі просто видумуємо проблеми, хоч насправді існують набагато цікавіші і величніші речі, ніж той дріб’язок, яким ми переймаємося у житті”.
Ми губимо себе, втрачаємо близьких, адже вже надто сильно заплутались у павутині власних справ. Романтику маскуємо під здоровий егоїзм. Ми і не помічаємо, як життя проходить повз нас. Ми живемо не живучи. І коли озираємось назад — розуміємо, що ми не жили, ми просто згаяли відведений нам час. А оте існування, що ми гордо і безпідставно величаємо життям, — період безглуздості, що складається з дрібних вчинків.

Віталік, 15 р.: “Романтизм, на мою думку, то не тільки квіти, співи під балконом, вірші про кохання, прогулянки під зірками… Це несумісність, протиріччя, боротьба за ідею… не завжди кращу… Романтики щасливі у своїх стражданнях. І як співалось в одній пісенці:...”тіла загинуть,— житиме ідея…” Люблю романтиків. Сильні. Підуть, звичайно, але їх пам’ятають. Я — романтик у думках і помислах, надіюсь потім і в діях”.

Аліна ШОСТ, студентка 5-го курсу факультету журналістики Львівської академії сухопутних військ ім. П. Сагайдачного