— Володимире Володимировичу, Ви — не тільки художник, але і продюсер для своїх картин. “Український тиждень мистецтва” відкрив для Вас нові горизонти?
— Зважаючи на мою нетривалу кар’єру художника, ця міжнародна виставка — найбільше моє досягнення. Я натрапив на оголошення про можливість участі у ній в одній зі столичних газет. У Києві перебував тільки два дні, а коли повернувся до Калуша, дізнався про свою перемогу.
Що стосується полотен, то на виставці було представлено чимало робіт на тему “ню” — оголеної натури. Коли це ми бачимо щодня, і коли цього забагато, то воно набиває певну оскому для поціновувачів, критиків і шанувальників. Я привіз на виставку не такі роботи. І це, напевне, зіграло на мою користь. Як мені пояснили, я переміг завдяки двом факторам: власному стилю та висвітленню теми призначення людини.
Уже тепер картини-переможці запрошені на виставки у Санкт-Петербурзі, Алмати та Мінську. Перемога у таких виставках означає те, що за популяризацію картин беруться арт-менеджери найбільших галерей. І з часом для художника відкриваються можливості не тільки для продажу робіт, але і для популяризації власного імені.
Художникові у теперішній час просто необхідно продавати свої роботи, адже, картина — це не тільки натхнення. Дорого коштують фарби, полотна, рами, підрамники. Коли є бажання виставлятися в обласній галереї, потрібно заплатити за оренду зали. І все художник повинен зробити за свої кошти. І якщо я скажу, що наразі продав три великі полотна, то для калуських умов мій результат — зовсім не найгірший.
Та система, яка наразі існує у нашому місті, коли арт-галерея не має власної інтернет-сторінки і коли потенційні покупці недостатньо поінформовані про калуських художників, не дозволяє їм продавати роботи. Тож, треба, щоб калуська арт-галерея мала своє представництво у всесвітній мережі і потенційні покупці напряму зв’язувалися із нею стосовно придбання картин, як це ведеться у сучасному цивілізованому світі.
— Ваша творчісь — це пошук, самоствердження, заперечення чи протест? Яке місце у мистецтві хочете посісти?
— Перш за все, я поставив для себе мету: ні від кого нічого не брати. Тобто, вчитися теоретично на прикладах інших митців можна. Але, разом із тим, я не дозволяю собі копіювати стиль когось із них. Так, захопившись живописом п’ять років тому, я купував чи не всі мистецькі журнали, які були тоді у кіосках по всій країні. Я питав порад й у своїх колег-художників. І, разом з тим, я не намагався скопіювати стиль жодного із митців. Адже мене почали б порівнювати, а я цього не захотів. Нехай буде набагато важче торувати власний шлях, але його торувати потрібно.
Зокрема, однією із цікавих для мене технік є техніка пуантилізму або ж дивізіонізму. Вона полягає у тому, що фарбу на полотно наносять крапками різних кольорів. А змішування їх відбувається оптично, в очах глядача. Умовно кажучи, коли дуже близько поставити червону точку із синьою, то, при розгляді картини здалека, фарби змішуються і виходить фіолетовий. Наразі я хочу знайти нові, ще більш яскраві стилі, які досі не зустрічалися у живописі. Зараз над цим і працюю. Знаю, що досягну, бо знаю себе.
— Митець працює у своєрідному мистецькому середовищі, яке може сприяти його розвиткові, а може, навпаки, чинити згубний вплив. Як Ви взаємодієте із мистецьким середовищем Калуша?
— Я був останнім, хто приєднався до неформальної спілки художників міста. Ця організація — щось на кшталт обласного осередку спілки художників в обласних центрах. У нас спілка — неофіційна. Тому і чітких обмежень не маємо. На ділі це — те, що у народі називають тусовкою, коли художник спілкується зі своїми колегами, порівнює роботи, відвідує виставки, які влаштовують не тільки у нашому місті. Так митець проходить своєрідну школу конкурентного змагання.
А якщо вже художник має свою власну ідею, то у нього є незалежне право втілити її у життя. Тішить, що думки на калуському рівні видають на рівні порад, а не диктату, тож, вирішувати, чи виставляти роботи художника, має зберігач фондів чи завідувач галереї, до якої той звернувся.
Що стосується мистецького середовища у цілому, то, на жаль, не всі митці нашого міста ведуть активні пошуки. Є і такі його представники, які топчуться на одному місці багато років. Найперше аргументують тим, що не мають грошей. Проте, як би там не було, окремі художники чомусь долають ці труднощі, хоча їх також важко назвати заможними.
Мені приємно, що перемога на “Українському мистецькому тижні” внесла до мистецького сегменту Інтернету не тільки моє прізвище, але і наше місто Калуш.
— У всі часи культура і влада мали непрості взаємини. Як наразі вони складаються у нашому місті?
— Взаємини влади і мистецького середовища міста завжди були важкими і залишаються такими.
Візьмемо, до прикладу, Калуську арт-галерею. Вона досі не має водопроводу і туалету. А цей мистецький заклад, між іншим, є візитною культурною карткою міста. Її відвідують не тільки жителі Калуша і Прикарпаття, а і гості з далекого зарубіжжя. І соромно буде калушанам, коли черговий раз зайдуть до зали іноземні делегати, і не будуть знати, де дотриматись елементарної гігієни.
Ще одна проблема — виставкова зала. Уже декілька років там триває ремонт. І якщо найближчого часу проблему не вирішити, то зала стане цілковито непридатною. А для цього, насамперед, потрібна добра воля влади. Зала дійсно потрібна містові. Адже мистецьке середовище Калуша розвивається. Художники творять нові і нові роботи. Де вони будуть виставлятися? Нас уже не вміщує арт-галерея. А так би було два місця, які змогли б уміщувати два-три проекти митців одночасно. Це вже було б добрим результатом, і для всіх нас — натхненням.
Головним аргументом низької ефективності взаємодії влади і митців є відсутність коштів, а, може, і рішучих дій. Скрутно зараз усім. Але не слід забувати, що митці — це богема. А до богеми потрібно відноситися більш скрупульозно, естетично, тонко і дипломатично. Тому що вони — люди незахищені ні соціально, ні етично. Ми залежні від рівня виховання як чиновників, так і глядачів.
— З іншого боку, не сприяє розвиткові мистецтва у Калуші низька його затребуваність. Дуже мало людей відвідують виставки, культурні і мистецькі події. Як можна привабити до себе глядача, і, більше того, довести його рівень свідомості до сприйняття мистецтва?
— От якраз тут і влада, й освіта повинні допомогти. І для цього не потрібні колосальні кошти. Коли підходимо до будівлі арт-галереї, бачимо самодіяльно написаний лист із оголошенням про чергову виставку. Чи можна таке побачити в інших містах? Ні. Там про виставки інформують на біг-бордах. Нам потрібно мати хоча б один такий, біля арт-галереї. Що заважає чиновникам за роки існування галереї вирішити дрібну проблему: обладнати звичайнісінький дощатий стенд? Варто зробити і щити, які призначені для митців і які є в інших містах давно. Я з такою проблемою зіткнувся, коли розміщував оголошення про свою виставку. Зі щитів їх позривали, оскільки за них не заплатили. А платити за їх формальне неяскраве оголошення не хотілося. Тож, я мусив іти у бібліотеки і просити, щоб оголошення розмістили там. Крім того, просив знайомих розмістити оголошення у магазинах. У результаті розмістив до п’яти анонсів. Але ж це – мало для такого міста, як Калуш.
— З іншого боку, наразі чимало українських митців нарікають на відсутність достойного глядача. Калуш — робітниче місто. Можливо, й у тутешньої громадськості не такий склад свідомості, щоб ставити за пріоритет митецький розвиток?
— Митці, безперечно, залежать від тих людей, які відвідують їхні виставки. І калуські глядачі мають тут свої особливості.
По-перше, Калуш — дійсно робітниче місто. Але робочий клас нашого міста є переважно вихідцями з села. Люди мають свій підхід до життя. Зрозуміло, що селянин, насамперед, думає про свою ділянку, про своє село, де у нього — сім’я, а не про місто, у якому він працює. А вболівати за культуру міста можуть тільки ті, хто давно живе у Калуші, а не у селі. А прошарок династійних робітників у нас невеликий. Це — не металургійні заводи Запоріжжя, не шахтарський край Донбасу.
І, по-друге, коли буде належне ставлення директорів шкіл, спеціалістів управління освіти, організаторів у школах до естетичного виховання молоді у сфері мистецтва, тоді можна буде чекати збільшення відвідувачів виставкових залів, арт-галерей, музеїв чи палаців культури. Наразі молодше покоління виховують тільки так, як того вимагають навчальні плани зовсім не найкращої міністерської розробки. Але ж позакласна робота, хоча і ведеться, проте, у ній мало місця явищам та іменам світового й українського мистецтва.
Зокрема, у Калуші виросло уже ціле покоління людей, які не знають розумного проведення дозвілля. Куди зникли гуртки за віковими та культурними інтересами? Через відсутність навіть мізерних фінансувань молодь не знає, що таке художня самодіяльність, а, значить, багато з молодих (і не тільки) закопують свої нерозкриті таланти.
— Однією із Ваших ідей привернути увагу калушан до мистецтва були виставки мистецьких полотен у центрі міста. Ідея — жива? Плануєте її реалізовувати?
— На площі Героїв, біля банку “Фінанси та кредит”, уже багато років стоїть паркан, який уже ось-ось мають прибрати. Тоді звільниться велика ділянка, обкладена бруківкою. Вона згодиться для того, щоб там, окрім харчових і пивних кіосків, з’явилося щось естетичне. Чому би візитною карткою міста не стали маленькі виставки тих митців, які забажають там бути? Такі виставки під відкритим небом є у всіх великих містах України. Є вони й у Івано-Франківську, Чернівцях, Львові, не кажучи вже про столицю. Калуш має доєднатися до такої традиції. І я одним із перших вийду зі своїми картинами на вулиці міста.
А до того часу всі бажаючі можуть побачити мої картини, зокрема, переможниці “Українського тижня мистецтва”, у приміщенні Центральної районної масової бібліотеки.
— Спасибі, Володимире Володимировичу, за цікаву розмову.
Ватикан: коли час зупинився