Удитинстві Василь Попадюк грав на фортепіано. Потім опанував й інші інструменти, але з-поміж усіх вибрав скрипку. Точніше, скрипка вибрала його. Інструмент, який у його руках підкорив і калушан, артистові подарували у Канаді.
— Ця цікава історія сталася після одного з концертів у канадській провінції Альберта. До нас підійшла жінка і попросила музикантів почекати, поки вона не повернеться з дому. Невдовзі жінка повернулася зі скрипкою. Розповіла, що скрипка належала її покійному чоловікові Біллові (українською — Василь. — Авт.). І — що він грав музику кантрі. Тож, вирішила подарувати скрипку іншому Василеві. Цій скрипці уже за 80. Вона зроблена не зовсім за правилами, і звикнути до неї спочатку було важко. Але, концерт за концертом, — і мені вона сподобалася. У неї такий м’який тембр, — поділився Василь Попадюк.
Тепер Василь досконало володіє своєю скрипкою. З концерту захоплено виходили калуські скрипалі, а сам артист показував таку майстерність, яка пересічному калушанину і не снилася. Публіка остаточно підкорилася скрипалеві, коли той виконав “циганочку” у досить дивній манері: попросив одну з відвідувачок концерту потримати смичок, а сам зіграв скрипкою.
Василь Попадюк виконував не тільки власні композиції, але й улюблену музику. Зокрема, подарував блискуче виконання теми з фільму “Одного разу в Америці”, автором якої є Еніо Морріконе. Цей композитор, а також Чайковський, Бетховен, Бах і Паганіні — улюблені у скрипаля. Почули присутні і романс “Очи черные”, проте, з уточненням: романс — не російський, адже музику написав українець Євген Гребінка.
На відміну від своїх колег, сам Василь Попадюк був надзвичайно динамічним, як, зрештою, і його музика.
Калушани цього разу не побачили яскравої сцени. Але концерт прикрашав досі, мабуть, нечуваний для ПК “Юність” звук і небачене світло, які музиканти привезли із собою. П’ять ліхтарів для кожного учасника гурту, і темна сцена, раз по раз розірвана контрасним світлом. Музика — переважно суміш джаз-року із етномотивами. Найчастіше — циганськими, єврейськими, і навіть гуцульськими, бо у кожній країні, яку відвідує гурт, вони виконують кілька композицій із тамтешніми етноелементами.
Національні відтінки своїй музиці Василь Попадюк почав надавати, коли працював у Московському театрі народів світу. Тоді йому і припала до душі музика народів світу, зокрема, циганська, грецька, мексиканська. З представниками багатьох національностей Василь працює і сьогодні. Проте, музиканти, із якими приїхав до України цього разу, — найсильніші.
У складі гурту: піаніст Роберт Ботош та барабанщик Френк Ботош (Угорщина), гітарист Девід Вест із Еквадору та бас-гітарист, українець Віктор Хоменко. Кожен із них — унікальний музикант. До прикладу, Віктор Хоменко зробив першу у світі гітару, яка поєднує ладову і безладову гітари. З ним Василь Попадюк і створив гурт.
Проте, на конференції після концерту чи не найбільше питань стосувалося гітариста Девіда Веста. За дві години концерту він встиг стати чи не найбільшим улюбленцем публіки. Він — один, хто відважився заспівати і разом із Василем не носив капелюха. Девід родом із Еквадору. У 12 років його усиновили канадійці. Йому важко перерахувати музичні інструменти, на яких грає, але співає Девід точно у манері жителів його історичної батьківщини. Принаймні, такого виконання “Bessame mucio” калуські меломани точно не чули. Ще Девід має 18-струнну гітару, зроблену спеціально для нього. Все це розповідав Василь Попадюк. Девід знає українською тільки слово “так” і часто примовляв його на концерті. У нашій країні вже встиг собі придбати маленьку бандуру і сопілку, і потроху починає їх опановувати.
Еквадорець уподобав собі не тільки українські бандури, але й українських дівчат. Сказав, що шукає тут дружину. Щоправда, описати дівчину своєї мрії Девід не зміг навіть англійською, але твердив, що підійде будь-яка: чи то гітарист такий невибагливий, чи то йому настільки припали до душі українки.
— Я раджу Девіду говорити дівчатам, що приїхав в Україну шукати батька-гуцула. Так легше буде налагодити контакт, — зізнався Василь Попадюк.
Гурт цього разу мав невеличкий тур західними областями України. До Калуша Василь Попадюк приїхав із Івано-Франківська, а опісля відвідав Тернопіль. Восени, можливо, поїдуть на схід. А загалом відвідують нашу країну раз на рік. Хоча, останнім часом заважала приїхати сюди нестабільна ситуація. Повертатися з-за океану не хоче. Там — домівка і робота. Тут — важка політична ситуація і несприятливе середовище для розвитку мистецтва.
До Канади Василь виїхав 15 років тому. Перше місце роботи за океаном — піаніст національного балету Канади. За словами Василя Попадюка, українці у Канаді — на доброму рахунку і працюють в усіх сферах життя. Труднощі адаптації у новій країні тривають перших два роки. Далі все стає на свої місця.
Василь Попадюк каже, що за океаном можна також почуватися українцем. Можливо, почуватися ним легше у Канаді, ніж в Україні. Бажання приїхати в Україну виникає у скрипаля раз на рік. Решту часу про Батьківщину йому нагадує золотий перстень із тризубом. А за ситуацією у нашій країні слідкує хіба що через Інтернет. Але українці щоразу змінюються на краще. Цього разу Василь Попадюк побачив на вулицях щасливих людей.
Торік Василь Попадюк став Заслуженим артистом України. Звичайно, було приємно отримати нагороду з рук Президента, але такі державні нагороди скрипаль вважає пережитками Радянського Союзу. Адже ніде у світі, окрім країн посткомуністичного простору, немає звань народний та заслужений. Світ звертає мало уваги на такі звання. На першому місті там — творчість.
Про минуле Василь Попадюк розповідав багато. Найяскравіші спогади — тризуб, який він намалював на стіні Київської спеціальної музичної школи імені Миколи Лисенка, де Василь навчався з семи років. Йшов 1981 рік. Тризуб, звісна річ, відразу замалювали, а учня викликали до директора.
— То був урок фізики, коли мене викликали до директорського кабінету. Це, звичайно, не було для мене здивуванням. Школу, де я навчався, відвідувало багато дітей партійних чиновників, тому цей випадок викликав резонанс. У кабінеті директора мене чекали двоє людей із органів КДБ. Звичайно, почали проводити “виховну” бесіду. Врятувала тоді мене мама: вона викладала у танцювальному гуртку, який відвідували діти радянських чиновників, — згадує Василь Попадюк.
Урешті, Василь Попадюк фотографувався чи не з усіма охочими, роздавав автографи і спілкувався із калушанами. Дивувало також те, що до артистів міг потрапити практично без перешкод кожен, хто хотів. Після концерту з ними можна було поспілкуватися, фактично, безперешкодно. І — не залишитися без уваги.
Ватикан: коли час зупинився