За радянських часів у Калуші функціонували три повноцінні кінотеатри: “Відродження” та “Аврора” на 600 місць кожен, імені Шевченка з двома кінозалами на 300 і 100 місць. Крім того, у палацах культури “Юність” та “Мінерал”, а також у Хотіні та Підгірках були кіноустановки. Кіно “крутили” у школах, на заводах і навіть — просто на вулиці.
Найпершим у місті збудували кінотеатр імені Шевченка. Чимало років він, наче магнітом, притягував до себе людей, і лише тепер, переживши дві пожежі, стоїть обгорілий і порожній. А колись це приміщення належало польському товариству “Сокіл”, і кіно тут, до речі, крутили ще у Першу світову війну. Навіть у складний міжвоєнний період калушани не оминали цю установу. Що вже казати про повоєнні роки, коли в Україну начебто прийшов розвиток.
— Після завершення війни радянські війська на пам’ять про перемогу над німцями набрали чимало трофеїв. Серед них — й унікальні художні кінострічки, зняті у Франції, Німеччині, Англії, — пригадує калушанка Лідія Іваницька. — Саме ці фільми ми дивилися у 50-х роках у калуському кінотеатрі. Це була епоха так званого трофейного кіно. Щоб потрапити на сеанс, доводилося тікати з уроків. І ми тікали.
Цікаво, що після війни радянська кінопромисловість опинилася у майже зруйнованому стані. Тож, щоб отримати дохід від кінопрокату, владі довелося дати дозвіл на показ зарубіжних фільмів, захоплених у Німеччині та інших окупованих радянськими військами країнах. Але, оскільки при прокаті цих “трофейних” фільмів могли виникнути проблеми з авторським правом їх творців, у містах, де можна було очікувати появи іноземців, вивішували простенькі афіші: “Новий художній фільм”, не вказуючи при цьому його назви. Що це за фільм, можна було дізнатися тільки безпосередньо біля кінотеатру.
— Ми тоді були ще дуже молоді, — ділиться ще одна калушанка Віра Коваль. — І кожна стрічка справляла на нас приголомшливе враження. “Трофейне” кіно просто було іншим: замість похмурої і запеклої боротьби з класовими ворогами і їхніми агентами можна було побачити просто такі близькі кожному реальні розповіді про життя людей, їхнє кохання, життєві труднощі та радощі. Нерідко також показували екранізацію класичних творів світової літератури. І хоча, за сьогоднішніми мірками, тодішнє кіно можна вважати продукцією не надто високого класу, забути його все одно неможливо.
Не менше приємних спогадів у пам’яті калушан залишили і два інші кінотеатри. Зокрема, “Аврора”, яку збудували приблизно у 60-х роках, коли відбувався активний розвиток хімічної галузі у місті, а відтак — забудова самого міста та розвиток його інфраструктури. Наприкінці дев’яностих кінотеатр викупили та перетворили у нічний клуб.
Натомість кінотеатр “Відродження” функціонував у місті з 1972 року і був одним із трьох найкращих в області. У ньому “крутили” широкоформатне кіно. Між іншим, у 70-х роках у Радянському Союзі було збудовано 800 широкоформатних кінотеатрів, у тому числі — по одному в Івано-Франківську, Калуші та Коломиї.
Цікаво, що директор кінотеатру “Відродження” Василь Лутчин, який 30 років віддав улюбленій справі, у коментарі обласному виданню “Репортер” повідомив: про популярний сьогодні формат 3D у Калуші не тільки чули, але і бачили давно. Ціни на цей сеанс не відрізнялися від звичайного кіноперегляду. При вході видавали ті самі “заповітні” окуляри з зеленим та червоним склом. Правда, тоді розширене зображення було лише у декількох місцях стрічки. Внизу з’являлися титри, які повідомляли: зараз буде об’ємне зображення, тому слід одягти окуляри. Ще одна дивовижа: від самого відкриття кінотеатр “Відродження” використовував стереозвук, який нині є у сучасних кінозалах. А ліцензія на показ кінофільмів — досі дійсна. Загалом були часи, коли кінотеатр за рік збирав по кількасот тисяч місцевих кіноманів.
— Я не пригадую, щоб колись у кінотеатрі мені видавали якісь спеціальні окуляри, — каже краєзнавець Микола Когут. — Але точно знаю, що широкоформатне кіно у нас було. Також пригадую, що після відкриття “Відродження” у кінотеатрі імені Шевченка почали більше транслювати фільмів для дітей. А ще — у цьому залі була дивовижна акустика. У обидва заклади завжди шикувалися черги. Іноді доводилося за кілька днів наперед брати квитки. Пам’ятаю також, що у кінотеатрах нерідко організовували зустрічі із відомими акторами та кінематографістами. Незабутньою була зустріч із актором Іваном Гаврилюком. Згодом у “Відродженні” побували також Богдан Бенюк та Наталія Сумська.
— Десь, мабуть, у 80-х до нас прийшло індійське кіно, — пригадує калушанка пані Надія. — Його тоді “крутили” й у Калуші, й у сільських клубах. На кіносеанс приходило дуже багато людей. Адже ходити у кіно тоді було модно. Тому вистоювали кілька годин у черзі, з нетерпінням чекали наступного сеансу, а часом — на один і той самий фільм ходили по кілька разів. Найсмішніше те, що над індійським кіном жіноча половина залу чомусь завжди плакала.
Усе докорінно змінилося вже у роки незалежності України. Останні дев’ять років “Відродження” — без опалення. Проте, ще тривалий час колектив продовжував кіносеанси. Старалися проводити їх у тепліші дні, нагрівали електрообігрівачами, “блокували” крісла, сидячи на яких у дощову погоду потрібно було відкривати парасольки. Словом — з останніх сил боролися за глядача. А його було все менше. Іноді доводилося “крутити” фільм усього для кількох відвідувачів. Поступово довелося скоротити штат: із 16 працівників фактично залишився тільки директор, якому до 2008 року доводилося і кіно “крутити”, і за двірника, сантехніка, електрика працювати.
Перспективи кінотеатру сьогодні — надто примарні: то з’являються, то знову зникають. Зрозуміло тільки одне: такої кількості глядачів, такої слави і популярності, яка була у роки його розквіту, “Відродження” уже не побачить. Залишається хіба що сподіватися, що заклад культури таки дочекається свого господаря, який вдихне у нього друге життя.
Ватикан: коли час зупинився