загрузка...

Ігор Семак: “Родзинкою” міста міг би стати пам’ятник дивакові “Льондону”

Роботу над ескізом пам’ятника Романові Шухевичу Ігор Семак вважає однією з найважливіших і найбільш відповідальних


Ігор Семак: “Родзинкою” міста міг би стати пам’ятник дивакові “Льондону”

Дата публікації: 2011.08.19 | Коментарів: 0 | Переглядів: 13600

Ігор Семак — людина, чию творчість у місті і районі не зауважити неможливо. Кількадесят меморіальних дощок, скульптур і пам’ятників, які створив митець, не тільки становлять монументальне обличчя міста, але і розповідають про історію і сьогодення, про проблеми і радощі пересічних калушан. Сам митець має чимало ідей для того, як зробити місто ще більш привабливим за допомогою бетону, каменю, бронзи і — творчої думки. Ними Ігор Семак поділився з “Вікнами”.

— Ігоре Миколайовичу, скульптурна майстерня, тим паче, у невеликому містечку — річ рідкісна. Як уперше спробували себе як скульптор, і, відтак, вирішили пов’язати своє життя саме з цим мистецтвом?
— Я виріс у Калуші, хоча народився далеко — у Якутії: батьки там працювали. Жив на вулиці Добрівлянській, неподалік від Млинівки, Лімниці. Якось на Лімниці я знайшов камінь, подібний на скульптуру. І біля того каменя лежало щось на зразок викрутки, зубильце таке невеличке. І з того все почалося: я взявся там щось видовбувати, якісь риси обличчя. Потім почав шукати спеціальний камінь, пісковик, бо він — м’якший. Щось на ньому почав зображати. Згодом — ліпив з гіпсу чи з глини. Такими першими роботами були Леся Українка та Тарас Шевченко.
Я навчався у третій школі. Ми були другим випуском “нової” школи. Водночас, брав приватні уроки у скульптора у художній школі в Івано-Франківську. Їздив 2-3 рази на тиждень, займався вечорами. Навчався за програмою, що робить акцент саме на скульптурі, у вчителя Михайла Пирога. І так займався до десятого класу. Багато збереглося тих дитячих робіт. Відтак, більше нічим не цікавився. Був ще, щоправда, футбол.
Школу закінчив із золотою медаллю. Хотів, звичайно, вступати у художнє училище. Однак, батьки заперечували: яке училище після десятого класу? Спочатку я спробував вступати до Львівського інституту декоративно-прикладного мистецтва. Але, звичайно, не був належно підготовлений, і — не вступив. І я для того, щоб залишитися у Львові, вступив до політехнічного інституту, на факультет геодезії — спеціальність аерофотогеодезія. Також по-своєму цікава річ. Але на першому курсі, буквально у вересні, мене познайомили із викладачем художнього інституту Сергієм Бабковим. І я у нього у майстерні брав приватні уроки. Тобто, два-три рази на тиждень займався, практично, за інститутською програмою. У Львові, взагалі, дуже сильна скульптура. І так от — рік, другий, третій минув, і я вирішив: закінчу “політехніку”, і, водночас, буду займатися скульптурою. Може, це було і на краще.
— А чи не намагалися поєднувати професію із скульптурою?
— Так, саме ця тематика найбільше цікавила мене по закінченні інституту. Тоді можна було їхати на практику після четвертого курсу у будь-який куток колишнього Радянського Союзу. І я вирішив: якщо народився у Якутії, то туди і поїду. Перший раз був у Якутії на геодезичних роботах півроку. Там — експедиційні умови: трьох осіб вертоліт закидає у віддалений район. І ми там півроку працюємо.
Після п’ятого курсу був такий романтичний час, коли будували Байкало-Амурську магістраль. Тож, я вирішив знову поїхати у Якутію — за романтикою. Там є аерогеодезичне підприємство, воно і зараз працює, яке займалося картографуванням території. Там я працював у польових умовах: у горах, потім — у тундрі. Цілий день можна розповідати про той край, про пригоди. Ми блудили, топилися, горіли. Але — вижили. Загалом, я прожив у Якутії 15 років. Там я не припинив займався скульптурою. Мене цікавила тематика першопрохідців, геодезистів. Було багато першопрохідців, які заснували навіть населені пункти, а також цікавили мене ті люди, які працювали зі мною. Були і такі, що працювали там у 1940-ві роки. Були унікальні, про яких є що розказати.
Наприклад, письменник Георгій Федосєєв. Я вже його, щоправда, не застав. Але він багато написав повістей. У нього навіть є трьохтомник про геодезистів. У Новосибірську є музей Георгія Федосєєва, тож туди один бюст ми подарували.
Багато працював над оформленням самого нашого підприємства. Там був музей, тож, я створював для нього скульптури, багато портретів живих людей. Практично, це все я залишив, коли переїжджав. Мої роботи склали основу галереї.
Коли приїхав у Калуш, то з’явилися більші можливості. Меморіальна дошка Олесю Бабію, була, напевне, однією з найперших. Потім — капличка, що біля вокзалу: Борис, Гліб і Нерукотворний Спас. Потім уже — В’ячеслав Чорновіл на ПК “Мінерал”. До речі, саме цей пам’ятний знак наразі активно оновлюють. Вона виготовлена з бетону. Що можна було на той час ще придумати? Але бетон — відносно недовговічний. Хотілося б, щоб дошка ще краще збереглася. Тож, наразі майстер зі Львівської скульптурної фабрики робить покриття міддю. Потім — затонує, і буде так виглядати, ніби відлитий із бронзи.
— Що для Вас основне у процесі ліпки: передати зовнішній вигляд чи, власне, характер особи, яку хочете зобразити?
— Загалом, у скульптурі все починається з глини. Людина стоїть буквально біля мене, а скульптура — на круглому столику, який обертається. Насамперед, роблю спеціальний каркас для глини. І — починаю ліпити. Процес такий, що глина постійно накладається. Працюю руками. Хоча, є звичайно, скульптурні інструменти відповідні, для деталей.
Якщо це якась композиція невелика, то роблю невеличкий ескіз, теж у глині, як воно мало б виглядати. Каркас виготовляється у натуральну величину. І тоді йде ліпка із глини. Глина — м’якша, ніж пластилін, її буквально рукою можна зняти і накласти.
Для портрету достатньо присутності людини на 2-3-х сеансах по дві години. І потім — щось допрацьовую. Є люди, які хочуть бачити себе у скульптурі. Був у мене навіть такий випадок, коли замовник захотів, щоб я виліпив скульптуру його подруги.
Перш, ніж приступати, вивчаю, читаю, шукаю “зачіпки”: якою була людина, яке обличчя, які риси характеру. І після того можна вже можна шукати різні композиції.
Якщо говорити про щойно презентований проект пам’ятника Романові Шухевичу, то робота зайняла тижнів три, напевне.
— Минулого тижня презентували пам’ятник Головнокомандувачу УПА Романові Шухевичу. Нещодавно відкрили і Стелу Героїв, на адресу якої уже пролунало чимало критики від громадськості. Чи займуть вони належне місце в архітектурному ландшафті нашого міста?
— Проект пам’ятника Романові Шухевичу передбачає, що навколо нього буде зроблений благоустрій. Наразі там немає нічого, крім двох дерев і лавочки. А вже після встановлення пам’ятника навколо нього виросте ціла площа.
Що стосується Стели Героїв, то колись її задумували навіть як об’ємну річ, із барельєфами. Пізніше було заплановано виготовити центральну, скоріше за все, геральдичну, частину. Вона мала б об’єднати дві дошки. Був готовий ескіз, і я навіть залив спеціальну масу, щоб потім це все з неї зробити. Можливо, вже найближчим часом цю дошку допрацюю.
— Ви — автор більшості з калуських пам’ятників і барельєфів. Як оціните монументальне обличчя Калуша? Що могло б стати “родзинкою” міста?
— Ще є багато задумок. Є зараз така тенденція будувати такі собі приземлені, камерні пам’ятники. Наприклад, у Києві — героям “За двома зайцями”. Можна щось на кшталт цього у Калуші зробити. Можна зробити шахтаря. А ще — був такий дивак “Льондон”. Міг би бути він — і за ним купа собак. Має ж бути у місті “родзинка”.
Можна поставити пам’ятник вчителю. Тут уже є попередні напрацювання. Я собі так уявляю, що це мала би бути стела із фігурою вчительки з атрибутами представників цієї професії. Це має бути барельєф чи горельєф, а не об’ємна скульптура Бо, щоб розкрити цілу тему, як розповідь, треба додавати певні деталі. У круглій скульптурі це важко зробити. Тому доводиться робити рельєф, щоб якийсь задній фон був для розповіді.
Цікавою ідеєю є встановлення скульптури ангела на площі біля “Фуршету”. Свого часу, навіть говорили, що я над ним уже працюю. Однак, поки що є проект і макет пам’ятника. Він має бути у формі колони, зверху на якій — хрест. Ангел — трохи нижче, ніби приріплений до колони. Пам’ятник чудово би “вписався” у загальний вигляд площі, де виросли високі дерева. Однак, все “впирається” у кошти. Орієнтовна вартість пам’ятника — така ж, як і Романові Шухевичу. Багато залежить від матеріалу, з якого він буде виготовлений. Хотів би, щоб він був відлитий із бронзи, бо вона — навік.
— Чи, на Вашу думку, калушани гідно ставляться до пам’ятників? Чи є, власне, у калуського мистецтва гідний глядач?
— Вважаю, що — по-різному. Он, кажуть, що перевернули пам’ятний знак Романові Шухевичу. У ніч на понеділок, здається. Зараз хочемо закріпити його.
Пригадую, як 2004 року у Калуші був симпозіум, у якому брали участь 14 скульпторів. Мою скульптуру вночі розбили хулігани.
Є ж люди, які з повагою ставляться, часто кладуть квіти. Наприклад, — біля меморіальної дошки Анатолієві Онишку, що на вул. Винниченка.
Наразі дійсно є спад зацікавлення мистецтвом. Хоча, звичайно, і менше заходів відбувається. І навіть, якщо і відбуваються, то часто організовані поспіхом. Вже навіть була ідея створити у місті художню раду, яка б відбирала роботи на виставки.
Хоча, і відвідувачів на виставках — менше. Можливо, реклами замало.
— Чи плануєте виставку у нашому місті?
— Коли у мене був 50-річний ювілей, то я хотів організувати виставку. Але на той час у виставковій залі не було підставок — подіумів. Їх почали терміново робити. І — зробили, але вони якісь не дуже стійкі. Навесні цього року я повернувся до ідеї, але, знову ж, не вдалося. Зараз до Дня Незалежності в Івано-Франківську буде виставка. Можливо, того ж Шухевича туди подам.
А у Калуші, сподіваюся, можливо, восени відкрию виставку. Тим паче, що для цього вже все готове.
— Спасибі, Ігоре Миколайовичу, за розмову. Успіхів Вам у творчості!

загрузка...
загрузка...
Для того, щоб додавати коментарі, потрібно Авторизуватись.
 

Авторизація


Запам'ятати та автоматично входити на сайт

Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах: