Перша трупа гуцульського театру. Фото з Народного музею гуцульського театру ...Три години їзди до найвіддаленішого райцентру Прикарпаття—Верховини, потім година чекання на сільський автобус, та ще півтори години петляння вузенькими гірськими дорогами. Так я добиралася в Красноїлля — село, в якому зародилося унікальне явище в історії не тільки української, але й світової культури — гуцульський театр.
“Єк дужі, панєнко! Не розтрісло по наших дорогах”, — з жартами зустрічає мене на зупинці в центрі села поважний і статечний гуцульський газда, керівник театру Володимир Синітович. “А таки розтрясло”, — думаю собі, проте, знаючи гуцульський гонор, вголос нічого не говорю. Допоки прямую до господи пана Синітовича, дивлюсь на засніжені шапки гір та добротні хати.
Усі фото музею — із сайту http://www.museum.if.ua
“102 років тому, переслідуваний російськими жандармами, прибув з далекого Харкова у сусідню Криворівню письменник, режистер і віртуоз-бандурист Гнат Хоткевич, якого одразу полонила карпатська стихія, — розповідає славну історію театру пан Володимир. — Ще кілька років перед приїздом у Карпати Хоткевич уже цікавився гуцульським фольклором і був глибоко переконаний у мистецькій обдарованості верховинців. “Чужий” пан швидко засвоїв місцеву говірку і через кілька місяців не відрізнявся від місцевих учителів чи священиків. А незабаром він заснував при красноїльській “Січі” аматорський театр, де зібралося 17 мало або зовсім неписьменних горян, які ніколи не бачили сцени, проте мали неабиякий акторський хист та велике бажання показати свій талант людям. Тому сьогодні майже кожен житель Красноїлля є нащадком перших акторів, які мали чудову зовнішність, добру дикцію, уміли співати, танцювати, грали на кількох музичних інструментах. Отож, Хоткевичу було легко з ними працювати працювати. Вивчивши побут і звичаї карпатців, режисер прийняв тверде рішення, що актори говоритимуть на сцені місцевою говіркою. Адже примусити гуцулів перейти на літературну мову справа марна й, по суті, неможлива, та й губити такі таланти було б злочином”.
...Ось так за неспішною і цікавою розмовою незчулася як увійшли до хати Синітовича, де нас уже чекало кілька акторів та щедре частування. “Харчюйте (їжте. — Авт.) на здоров”я!”, — припрошувала газдиня пана Володимира Анничка, ставлячи одну страву за другою. «Першою п”єсою, яку поставили аматори,—кажуть гуцули,—була адаптована драма польського письменника Коженьовського «Антін Ревізорчук», яка мала назву “Верховинці”. Згодом Хоткевич написав “Непросте” та “Гуцульський рік”, п”єси, в яких показані усі найважливіші свята та віхи життя горян: Різдво, Великдень, Івана Купала, весілля, похорон і т д. Отож виходить, що ніякого театру немає, карпатці показували своє повсякдення. Після першого вдалого виступу були гасторолі у Жєб”єму (нині Верховина. — Авт), Надвірній, Долині, Стрию, Кракові, Львові, Бродах та інших містах, де упродовж 90 днів актори дали 68 вистав у 61-му місті. Виступи у Кракові стали своєрідним екзаменом на мистецьку зрілість гуцулів.
«У 1912 році в театрі працював Лесь Курбас, — з гордістю доповнює дружину Іван Дідушко, батького якого теж був служителем карпатської Мельпомени. — Пізніше красноїльці разом з Хоткевичем подорожували до Харкова, де не тільки показували вистави, але й з великим успіхом продавали різноманітні вироби з дерева». Побачивши карпатське диво, відома акторка Марія Заньковецька передала нашим людям гроші для заснування на Слобожанщині гуцульської майстерні. Актори ж гастролювали далі. Їм аплодували одесити, кияни, херсонці, а під час виступів у Москві високу оцінку гуцулам дали Станіславський та Немирович-Данченко. На жаль, після Першої світової війни театр занепав. Відроджений у 30-их роках Василем Костинюком, він уже не мав такої шаленої популярності. Лише у 1988 році, на святкуванні 110-ої річниці від дня народження Гната Хоткевича красноїльці знову вийшли на сцену.
...На сьогодні у гуцульському театрі грають 39 чоловік. Є доросла та молодіжна групи. Театр—лауреат багатьох фестивалів і має звання “Народного”. А “Верховинці”, “Непросте” та “Гуцульський рік” залишаються в репертуарі й досі. Готують вистави “Я повернусь”та “В ніч на Святого Миколая” й діти. І, як звикле, поїздки, гастролі, нестача коштів. Багато акторів чоловіків час від часу мусять покидати село у пошуках зарібку в столиці чи закордоном. Але. незважаючи ні що що, як майже століття тому три рази в тиждень поспішають горяни на репетиції. Тоді забуваються щоденні біди, прокидається генетична пам’ять і злітає над горами: “Ге-е-е-ей, браття, опришки!”, мелодія, що супроводжувала мене допоки зникли з видноколу гори.