Українська мова до Говерли доведе

Чоловіки мандрують, аби привернути увагу до української  мови та єдності України. Їхній шлях проліг через Київську, Житомирську, Хмельницьку, Тернопільську області. І нарешті представники запорізькі козарлюги прийшли на Прикарпаття.

…Двоє кремезних, одягнених у камуфляжі чоловіків наближаються до великого кам’яного напису «Івано-Франківськ». Сюди прийшли з Монастириського району сусідньої Тернопільщини. За кілька метрів їх зустрічають представники місцевої «Просвіти» та громадські активісти. У всіх на обличчях радість, мандрівники також стомлені, але щасливі, адже ще трішки-трішки і доберуться до омріяної найвищої в Україні карпатської вершини Говерли. Саме туди давно прагнули їхні бентежні козацькі серця.

У руках мандрівників — довгі дерев’яні палиці, їх взяли аж з берегів Азовського моря. На ногах міцне взуття, позаду — наплічники.

— Свою подорож ми розпочали ще 29 березня, а 21 квітня, незалежно від погодних умов, з восьмої до десятої години ранку молитимуться за Україну й успішне подолання сучасних негараздів в державі. А ще збираємо підписи на підтримку акції «Сприяння розбудови української України», — співучою запорізькою говіркою починає розповідати про свої мандрівки Олег Ткаченко. — Ще раніше, у листопаді — грудні 2012 року я пройшов містами і селами України: від острова Хортиця до Києва. Носив вимоги до Верховної ради, аби наші політики відмінили мовний закон, бо усі українці — брати, нас єднає історія, мова, пісня. Усі ми доброзичливі та щирі, вміємо веселитися, але вміємо і Україну захищати і не дамо бездарним політикам себе роз’єднати. Тим паче на мовному ґрунті. Бо у кожній частині нашої великої батьківщини є щось неповторне, але від цієї багатоманітності ми стаємо ще багатшими, могутнішими.

Усі, хто прийшов  зустрічати мандрівників, уважно слухають та не перестають захоплюватися мужністю та витривалістю козаків. Адже їхні пригоди та похід розпочався у засніжений день, із подолання снігових заметів. Так у хуртовину, холод та неабияку негоду через поля, долаючи перші кілометри, запорожці дісталися села Гореничі Київської обасті. Тут був перший пункт відпочинку на їхньому шляху. За день Олег Ткаченко та Іван Сажнєв проходили десь по 30 кілометрів. «Ми до походів звичні, бо ж ж тоби були з нас козаки,—жартує Іван Сажнєв, роззираючись довкола. У дорогу ми взяли зручний одяг, взуття, наплічники, намети. Проте речей у нас — мінімум, аби їхня велика кількість не заважала йти. Середня вага наплічника — 15 кілограмів. Там спальний мішок, карімат, шматок сала, сухарі».

Дорогою козаки відпочивали. Під час перепочинку зустрічалися із учнями шкіл тих міст і сіл, через які пролягала дорога до Говерли. Зустрічалися і зі вчителями, просвітянами. та й просто звичайними людьми. Довгі розмови, часом зі сльозами на очах. Після кожної такої зустрічі козакам додавала сили щирість та гостинність зовсім незнайомих людей.

— Так у Хмельницькій області нам організовували екскурсії. А ми розповідали людям про козаків, Тараса Шевченка, співали козацьких пісень, — навперебій мовлять мандрівники. — На Житомирщині побували на могилі Миколи Сціборського, автора філософсько-політичного твору «Націократія». Із теплотою згадують козаки киян та тернополян.

— Ось бачите у нас є намети, в яких ми мали ночувати, — показує, скидаючи наплічника пан Ткаченко, — але уявляєте, жодного  разу нам не довелося їх використовувати. Адже нас гостинного запрошують до своїх будинків наші брати-українці з Київщини, Поділля та карпатських країв. Ми не змерзли, і не змокли, були ситі і відчували опіку і тепло.

Козаки раптом, задумавшись на мить, дещо із сумом мовлять, що хоча би в такий спосіб, йдучи від села до села, від міста до міста, переходячи різними областями, привертати увагу до всього українського.