"Оркестр Бобовата" — проект для мене дуже важливий, який перманентно існує з різною активністю, каже Василь Карп'юк — Василю, читаю твої колонки, і майже у кожній — подих твого рідного села Брустури, що на Косівщині. Трохи дивно для молодого хлопця. Адже, зазвичай, утрапивши у місто, про сільське коріння воліють не згадувати…
— Те, що воліють не згадувати, — це якраз ознака селюцтва. Мається на увазі не сільське походження, а примітивність мислення. І в місті селюків теж чимало. А Брустури для мене більше, ніж географія. Це не лише “мала батьківщина” тощо. Хоч територіально село — не надто велике. І всесвітньовідомих вихідців нема. Проте, це для мене — цілий всесвіт. Чи, принаймні, центр всесвіту. Згодом, може, щось і зміниться, бо людина — істота не надто послідовна, і це добре. Та, наразі, Брустури для мене — той грунт, на якому бути і приємно, і зручно. Це модель мого уявного ідеального всесвіту. Звісно, реалії можуть не до кінця відповідати тому, що я пишу про своє село, але для фіксації реальних подій є краєзнавці. А я можу собі дозволити зробити із Брустурів міф, легенду.
Крім того, чудові підвалини для моєї літературної архітектури заклав письменник із Брустурів Микола Яновський. Він написав кілька художніх книжок із гуцульським світом і дуже цікаву збірку нарисів про народних майстрів Гуцульщини, серед яких є багато і наших односельчан. Також варто зауважити, що багато довколишніх сіл, як-от сусідній Космач, трохи дальші Шешори, Пістинь, Березови мають свою умовну історію і легенду. Тоді як Брустури поки що мало ословлені, загадкові. Щось схоже і з селом Шипіт, яке розташоване за Брустурами, а далі — дороги нема. Далі — кам’яна гора Грегіт, з якої видно Говерлу. Колись Брустури і Шипіт були одним селом, яке теж називалося Брустурами, але у минулому столітті їх розділили. Та це лише формально. Родинні зв’язки мешканців цих територій настільки переплетені, що їх не розділити. У мене у Шипоті навіть більше родичів, ніж у своєму селі. І ще треба сказати, що на картах й у всяких документах назви звучать як Брустурів і Шепіт. Але це “олітературення” зробив пародійний радянський час. Я переконаний, що мешканці сіл найкраще знають, як їхні села називаються. І я пишу так, як говорять вдома.
Ще цікаво, що з-під Грегота починається річка, яка лиш у Шипоті і в нас називається Брустуркою, а вже у наступній Прокураві долучається притока із Космача і річка вже стає Пістинькою. Ці речі для мене цікаві і важливі, тому я про них пишу. І якщо на це знаходиться читач, то, значить, все роблю вірно.
— Недавно ти зазначив, що перестаєш ходити до видавців і пропонувати свої твори для друку. Мовляв, чекаєш, коли видавці прийдуть до тебе. Як думаєш, це станеться ще до пенсії? Бо таку заяву, здається, міг зробити тільки молодий, талановитий і нахабний брустурець віком 25 років…
— Може у тих моїх словах є трохи гри. Але що робити дитині у 25, як не гратися? Воно ж дуже цікаво. А якщо серйозно, то до видавців я ніколи особливо і не ходив. Зараз у мене є, скажімо, текстів для окремих книжок віршів, прози і есеїстики. Крім того, ще чотири п’єси, але про їх видання і в голову не приходило. А для прозової книжки маю назву “Клініка”. Есеїстика, скоріше за все, називатиметься “Гуцульське радіо”. Та наразі не відчуваю нагальної потреби все це оприлюднювати. Очевидно, хочеться, щоб вистоялося і відсіялося зайве, бо, безсумнівно, таке мусить бути.
Коли самому захочеться видавати наступну книжку — не знаю. Тому і кажу, що хіба би знайшлося видавництво, яке би запропонувало видати щось, то тоді я би взявся і підготував рукопис. Чи це станеться? Не маю певності. Але фрагментарно різні тексти оприлюднюються у різних друкованих і електронних виданнях, також їх досить часто демонструю голосом на відповідних заходах. Таким чином, уявлення про моє письмо можна скласти. Тому, якщо когось справді зацікавить, то пропозиції дочекаюся. А як ні, то, мабуть, й нема сенсу видавати.
— І все ж ти — автор збірки вибраних творів “Мотлох”, поетичної книги “BRUSTURY”. Видавці пропонували чи все ж вкладав власні кошти? Продавав власні книги чи дарував?
— Книжка “Мотлох” вийшла у київському видавництві “Смолоскип”. Це видавництво багато років проводить літературний конкурс для молодих авторів. Переможців — видає. Моє письмо оцінили, я став лауреатом і дали премію. Згодом вийшла книжка і мені віддали частину примірників. Більшість із них роздарована, частина — реалізована на презентаціях. Така ж доля розповсюдження книжки “BRUSTURY”. А вийшла вона за підтримки обласної програми книговидання, і більша частина накладу розподілена по бібліотеках області.
— Не зважаючи на літературний шлях, ти все ж заробляєш і на хліб насущний — журналістикою. Як батьки оцінюють твоє творче ремесло? Чи не пробували настановити тебе на істинний шлях, який дає більший шмат хліба, ніж література?
— Уявлення моїх тата й мами про щасливе життя — це оженитися у селі і господарювати, як це роблять вони і всі попередні покоління. Моє уявлення від цього не надто далеке. Але так трапилося, що маю зацікавлення літературою. Воно сильне, тому не думаю, що колись зникне. Відтак, бути в селі і писати, більше нічого не роблячи, — нереально. Це змусило мене піти навчатися і працювати у Франківську. Але весь час я цілеспрямовано йду то того, аби згодом повернутися у село і змогти працювати у журналістській і літературній сферах дистанційно. Сучасні можливості це дозволяють, тому моє повернення у Брустури — справа часу.
З іншого боку, я одержую у Франківську надзвичайно цікавий досвід. Працюю в Івано-Франківській ОДТРК “Карпати” із чудовими професійними і досвідченими людьми, у яких не лише постійно вчуся, а з якими завжди приємно просто поспілкуватися. Крім того, радіо має ще і свою специфіку. Це не публіцистична газетна журналістика, а художньо мовлене слово. Адже у кожного мовця — своя манера. За чотири роки праці на радіо у мене назбиралося чимало записів з цікавими людьми, багато із них — відомі письменники, художники, музиканти. Згодом ці записи використовуються і для друкованих проектів. А ще маю кілька циклів розмов, з яких також мають вийти окремі книжки. Цей процес займе ще багато часу, але, сподіваюся, вийдуть цікаві речі. У зв’язку з роботою, маю можливість бувати у різних місцях і збираю голосові свідчення людей, які знали поета Тараса Мельничука. Працюю над романом про нього. Це теж тривала робота.
— У березні літературна агенція “Discursus”, яку ти очолюєш, та інтернет-портал “Типовий Франківськ” оголосили про старт соціального проекту “Франківськ, місто янголів”. Ви закликали всіх небайдужих випити на дві кави менше і підтримати видання антології художньої літератури про Івано-Франківськ. Примірник антології можна буде отримати на презентації після пред’явлення квитанції про перерахування на проект 50 гривень чи більше. Уже заявлено, що в антології будуть твори відомих прикарпатців Юрія Андруховича, Тараса Прохаська, Степана Процюка, Івана Малковича. То як успіхи? Чи стали франківчани пити менше кави?
— Це справді цікавий проект. Його особливість у тому, що сучасні письменники за допомогою сучасних мовних засобів відображають топографію, архітектуру і дух Франківська. Рукопис цієї антології складається з трьох розділів: есеїстичного, поетичного та прозового. Я сам із нетерпінням чекаю виходу цієї книжки, хоч усі тексти вже перечитав, упорядковуючи її. Але тримати книжку у руках — це дуже гарно. Переконаний, що нам вдасться цей проект реалізувати. Хоч наразі зібрано лише 5 відсотків потрібної суми. Але ми докладаємо максимум зусиль, звертаємося до підприємців, які, вірю, зроблять подарунок і собі, і всім франківцям, і всім читачам. Бо це не лише книжка про обласний центр, це ще і якісна художня література. Тому закликаю всіх шанувальників літератури долучитися і підтримати наш проект.
— Ти — багатоликий Карп’юк: лауреат всіляких літературних премій, учасник різноманітних мистецьких заходів, організатор літературного фестивалю ім. Т. Мельничука “Покрова”, ініціатор створення мистецького угрупування “Люди з вагітними головами”, учасник музично-літературного проекту “Оркестр Бобовата”… Де черпаєш енергію, натхнення і чому не скиглиш? Коли всіх засипало снігом — ти писав про кайф від сніжних прогулянок містом; коли всі нарікають на проблеми — ти просиш у Господа “бігати в цьому колесі”…
— Для одержання премій не було докладено багато зусиль, я просто подав свої твори. У всяких заходах брав участь, бо цікаво проводити час із людьми, з якими маю спільні зацікавлення. На основі цього ми і гуртувалися в угрупування для спільної реалізації власної творчості.
“Оркестр Бобовата” — проект для мене дуже важливий, який перманентно існує з різною активністю. У 2011 році ми здобули третю премію “Червоної рути” у жанрі “Інша музика”. Зараз працюємо над новими композиціями. Оприлюднення двох нових у мережі відбудеться після Великодня. А фестиваль “Покрова” — це втілення моїх поетичних смаків і бажань. Цього року він вже буде вп’яте, і, як помічаю, щороку збирається все більша авдиторія.
А кайф є у всій природі. Головне — хотіти його відловити. У снігу його багато було. А зараз — у цвітінні черешень. Довкола багато краси. Бог її створив і дозволив нам її бачити, а ще дав нам відчуття краси, щоб ми могли нею насолодитися. Це те, що може нас рятувати від щоденної метушні. Це те, що дає натхнення й енергію. Тож, хіба можна скиглити, якщо Бог дав нам сонце і воно світить кожного дня? А кожної ночі нам світять місяць і зірки. І навіть якщо їх не видно, то взамін є чудові хмари.
— Чи існує воно — літературне коло Прикарпаття? Чи живуть на одній “поляні” літературні аксакали і молоді літератори? Між поколіннями та рівнями — прірва чи рівне спілкування? Вчишся у “метрів” чи пробуєш сам навчати?
— Різною мірою спілкуюся з багатьма письменниками різних поколінь, які мешкають у Франківську і загалом на Прикарпатті. Це приємний і пізнавальний процес. Знаходжу підтримку, спільно реалізовуємо певні проекти. Як на мене, то літературне середовище нашого краю загалом досить однорідне. Попри те, що можуть різнитися підходи до самого письма (хтось більш традиційний, а хтось любить експериментувати), завжди бачу людське порозуміння і цим дуже втішений.
— Щиро дякую за відкриту розмову, Василю! Успіхів і будь собою, як ти це і робиш.
Розмовляла Оксана ГУЗИНЕЦЬ-МУДРИК, редактор
