ЗУСТРІЧ З “АНГЕЛОМ”
У вересні 1937 року в Венеції зустрілися двоє: син ремісника та дочка поліцейського, майбутній претендент на премію Нобеля та майбутня зірка світового кінематографу, письменник і актриса, Еріх Марія Ремарк та Марлен Дітріх. Через кілька годин після знайомства Ремарк зізнався Дітріх, що є імпотентом. Він ніби передбачав тоді, що ця жінка зґвалтує його душу. Хотів відштовхнути її, бо самому піти вже не мав сили. Але ще тієї ночі він залишився в її готельному номері… Через три місяці письменник писав: «Кохана, я загинув через тебе, я вичерпав себе, мої руки — це твої руки, моє чоло — це твоє чоло і всі мої думки просякнуті кольором золотого шафрану. Більше не витримати… Серце серця мого — неспокійне щастя, сплетіння ліан, крики гарячих ночей.. Чи я коли-небудь відчував це? Ніжність, чи я жив до тебе? Я чистий папір, який починається з тебе. О, призначена!»
На Венеціанський кінофестиваль Марлен приїхала тоді зі своїм коханцем, режисером Джозефом фон Штернбеґом. У кафе до них підійшов чоловік, він був знайомий режисера. Представився дамі: «Еріх Марія Ремарк». Дітріх потім напише: «Я ледь не впала з крісла». Сказала йому: «Ви надто молоді для того, щоб бути автором всесвітньо відомого роману». Він відповів: «Я написав би його тільки для того, щоб почути, як ви вимовляєте його назву своїм чарівним голосом», — запаливши вогонь для її сигарети, підніс ближче, вона обхопила його загорілу, бронзову руку... Фон Штернберґ непомітно зник. Він одразу розпізнав «кохання з першого погляду».
Їхні стосунки, з вигляду такі природні і легкі, складалися непросто. І завершилися вони гротесковим фіаско, яке знайшло відображення в їхньому листуванні, найпалкіших і найсумніших любовних листах. У результаті повстала велика історія кохання, грандіозна ілюзія, повна брехні і самообману, але освітлена зсередини вогнем образів Ремарка, який ніколи не був письменником в більшій мірі, ніж у цих інтимних листах до своєї малочуттєвої коханки, котру називав своєю Пумою. Не без рації.
ЛЖЕДВОРЯНИН І ПОВІЇ
У своєму житті Ремарк задавався з численними жінками. Його коханками були актриса Грета Ґарбо, манекенниця з США Наташа Браун, кінозірка 1930-х років Геді Ламарр. Але найчастіше Ремарк надавав перевагу повіям, бо з юності був не впевненим в собі, не вмів бути тільки з однією жінкою. Тому, мабуть, у романах саме повіям приділяв багато місця. Після Першої Світової війни він повернувся в рідний Оснабрюк, де вмовив бідного барона Гуго фон Бухвальда за 500 марок всиновити його — таким чином, отримав дворянський титул.
Одягався відтоді у кращих кравців, бо завжди вважав, що ефектний одяг сприяє статусові та приваблює увагу протилежної статі. Цей успіх виріс вдвоє, коли вийшов у світ роман «На Західному фронті без змін», який і приніс йому світове визнання, а з ним — великі прибутки. До цього часу вже був одружений на танцівниці Юті Замбона, яка стала прототипом головних героїнь у «Три товариші» та «Життя в борг». Та скоро подружжя розпалося, бо обоє не виявляли бажання до стримування себе шлюбними обіцянками, кожен цінував свою особисту свободу та мав коханців. Але за кілька років Ремарк, будучи вже закоханим в Дітріх, знову одружиться з Замбона, тільки для того, щоб витягнути її з нацистської Німеччини. Сам письменник також був гнаний Гітлером, його роман заборонено, книжку публічно спалювали на головних площах міст.
Врешті, Ремарк втікає до Швайцарії. Там купує величезну віллу в Ронко над озером Лаґо Маджоре, дорогий автомобіль, починає збирати колекцію імпресіоністів. Живе якийсь час відлюдником зі своїми собаками, споживає безмір алкоголю (переважно — кальвадос), як і герої його книжок, та знову задовольняється короткими романами. Часто впадає в депресії. Пізніше лікарі встановлять йому діагноз: високі вимоги до життя і залежність від любові інших людей. Попереду — романтика, й автора прекрасних романів про кохання чекав, однак, найбільш болісний роман на ім’я Марлен.
КОРОЛЕВА СВІТУ
Саме так охрестили Марлен швидкі на епітети журналісти. Завжди ходила без охорони, чим ревниво переймався Ремарк, бо за нею вічно волочився натовп прихильників. «Не хвилюйся, вони ніколи не підходять близько», — заспокоювала вона Ремарка. Та заспокоювання були марні...
Вчитель гри на скрипці зґвалтував її, коли мала 19 років. Деталі пригоди невідомі, тому й припущення, що внаслідок того охопив її душевний холод чи відраза до чоловіків — сумнівні. Бо “гвалт” ніби навпаки — відкрив тільки скриньку Пандори: без великої кількості чоловіків вже не могла обійтись. І так, вже три роки «по шкоді» Марлен вийшла заміж за лорда Рудольфа Зібера, і того ж року народила дочку. Але й це не зацементувало подружжя, воно було тільки на папері. Потім прийшли нові романи без зобов’язань...
Коли Дітріх познайомилась з Ремарком, йому було 39 років. Багатий, відомий, публіка обожнювала його, а перш за все — жінки. Але чомусь вони воліли залишатись з ним лише друзями, і не більше. Причину цього знав тільки його улюблений напій кальвадос. А тепер і Марлен Дітріх... За три спільних місяці, проведених в Ронко, від чоловічого безсилля Ремарка не лишилось й сліду: «Хай світ йде до біса! Марлен зцілила мене!», — писав він. І коли вона поїхала на зйомки до Голлівуду, почав щоденно виписувати їй листи, кинув пити й рахував дні до зустрічі: «Мила, подарована мені небом, я думаю нас подарували боги один одному в потрібний час. Ми до болі зачекалися на себе».
Чи «болі чекання» Марлен справді поділяла з Ремарком, невідомо, може компенсувала їх лесбійським романом, який завела з однією американською аристократкою. Через п’ять місяців повернулася до нього. Ремарк взявся до писання роману, присвяченого їй. Все літо провели на курорті Антиб з її сім`єю. Еріх невпинно працював, а Марлен «вбивала час», розважаючись на сусідній віллі Джозефа Кеннеді. Пізніше дочка Марія у своїх спогадах напише про нього: «Він жив для того, щоб почути шум машини мами, що під’їздила до будинку, телефонний дзвінок, що вона одна і йому дозволено, перейшовши дорогу, обійняти її». Письменник був так вимучений цим дивним відношенням, що не міг працювати над книгою.
Війна в Європі підходила все ближче і Марлен допомогла Еріху отримати візу до США. Там він освідчився їй і попросив руки. Та на нього чекала гірка несподіванка — актриса, яка щойно закінчила зйомки в черговому фільмі, сказала Ремаркові, що недавно зробила аборт від партнера по стрічці Джиммі Стюарта. І він, замість того, щоб вчинити в такій ситуації так, як це зробив би кожен інший чоловік, — викреслити її зі свого словника, послушно «проковтнув» її зраду, нотуючи у щоденнику: «Працювати! Працювати! Геть від Пуми! Геть, геть! У цьому більше немає жодного сенсу!» І далі, всупереч собі, розраховував на її повернення.
Ірина Михалків на могилі Ремарка. Фото Любомира Т. Винника
Між тим, Марлен на повну використовувала славу зірки, змінювала коханців, на все нових та ще новіших. Понижений до рівня рядового супутника, Ремарк йшов за нею на численні вечірки, де вона відверто фліртувала з іншими чоловіками на його очах. А він ще не піддавався, ще леліяв надію на те, що вона, врешті, отямиться, оцінить його любов, його жертву, вшанує його чоловічу гордість. Не вшанувала. Причиною написання прощального листа став зв’язок Дітріх з наступним «вічним коханням», цим разом — актором Жаном Габеном. Цей, на відміну від Ремарка, отримав задарма від неї все, чого мучений, мабуть, відчуттям власної чоловічої неповноцінності, так довго і безуспішно добивався великий, але, видно, психічно малий, письменник.
Останнім «цвяхом до домовини» був його приїзд до Дітріх та Габена, коли він став свідком того, як вона прибирає та миє... підлогу. «Домогосподиня…», — написав потім Ремарк зверхньо у своєму щоденнику. На більше його не вистачило. До цього часу вона, бодай, була його віртуальним Голубим ангелом чи Золотою Пумою. Тепер — це вже втілення брутальної дійсності — взагалі не його.
Сама Дітріх, навчаючи дочку Марію життю з чоловіками, видасть їм, підмуровану власним колосальним досвідом у їх здобуванні, досить безцеремонну характеристику: «Чоловіки більше за все хочуть тільки одного і для цього розпускають павичеві пера та солов’їні пісні, хоч це й вартує того. Найбільше я кохаю імпотентів». Не була з нею щирою, бо не сказала дочці, котрих.
ЧАС ЖИТИ І ЧАС ПОМИРАТИ
Ще закоханий, чи, може, уражений від свого чоловічого безсилля і самолюбства, нещасний письменник, повернувся з порожніми руками до вілли в Ронко. І... знову засипав Дітріх листами: ненадійний партнер вперто очікував від ненадійної партнерки — надійності. Відновилася тяга до алкоголю, він не виходив з важких депресій, його майбутнє здавалось йому чорним багном. Благав Марлен вислати всі до останку його листи, а коли отримав — повертав назад.
Та, як кажуть, клин вибивається клином, так і, буцімто, неподільні душевні почуття, виявляється, можна довільно ділити з новими партнерами. У 50-х роках Ремарк зустрічає американську актрису, колишню дружину Чарлі Чапліна, Поллєт Ґоддар. Вона лікує його від депресій, він — дозволяє себе кохати. Для 50-літнього Ремарка і 40-літньої Ґоддар цей шлюб здається рятівним. Ремарк написав у щоденнику: «Тільки тепер звільнився від біди на ім’я Марлен Дітріх. Прекрасної легенди більше немає. Все скінчено. Стара, загублена… Які страшні слова.» Хоч слова й страшні, але стару любов хутко заступила нова, тепер їй — Поллєт, присвятив навіть свій роман «Час жити і час помирати». Поллєт успішно знімалась в кіно, він — жив безвиїзно у Швайцарії та пив ще більше, як в молодості. Коли німецький посол вручав йому орден міста Оснабрюк, за плечима Ремарка були вже два сердечних приступи...
Вілла Ремарка у Швейцарії. Фото Любомира Т. Винника
Поллєт Ґоддар по смерті Ремарка жила на віллі Монте Табор в Ронко, перебуваючи в типовому «splendid isolation» — шикарній ізоляції. Величезну колекцію імпресіоністів та східних килимів, антикваріату вона вивезла до США, дещо збула на аукціонах. Та коли захотіла продати нерухомість, місцева влада в Асконі за віллу, яка коштувала 20 мільйонів франків, зажадала для себе 18 мільйонів податку. Від того часу вілла змінювала три рази власників, потім була трвиаліша перерва, коли стояла вільна, їй загрожувало знищення. Влада хотіла на тім місці збудувати щось нове, що приноситиме більші прибутки для міста. Останній вирок влади визначав кінець 2012 року. Але завдяки Товариству Ремарка в Німеччині та різним спонсорам її вдалося врятувати. Нині там проживає невідомий власник — вже четвертий.
Ґоддар померла від раку і похована поруч з Ремарком. Дітріх пережила його на 22 роки. Не задовго до смерті, роздивляючись фото з Ремарком, вона сказала своєму секретареві: «Боже, як я кохала цього чоловіка!» По смерті Марлен її дочка вирішила підготувати до друку листи Еріха до неї, котрі зберігались довгі роки. Роздивляючись їх, вона помітила на папері чіткі сліди сліз…