загрузка...

Ірина Червінська: “Нав’язати культурне кліше — не означає виховати людину”

Довідка. Ірина Червінська народилася 1980 року у Калуші. За освітою — хімік-технолог. Здобуває освіту філолога у Прикарпатському національному університеті ім. Василя Стефаника. Працює на ТОВ “Карпатнафтохім”. Наразі перебуває у декретній відпустці. Літературну творчість розпочала у 13-річному віці. Єдину збірку поезій “Каштанові мотиви” роздарувала друзям і знайомим. Крім поезії пише прозові мініатюри і невеликі оповідання. Фото з Facebook


Помилка в тексті?
Виділіть її мишкою та натисніть

Система Orphus

Ірина Червінська: “Нав’язати культурне кліше — не означає виховати людину”

Дата публікації: 2013.11.04 | Коментарів: 2 | Переглядів: 8244

Містечко з погляду представників влади. Містечко — як оселя для кількох неординарних людей. Більшість — не розуміє, що можна жити не тільки у політично-бюрократичних рамках. Калушанка, поетеса і мама Ірина Червінська перебуває на перехресті стереотипних уявлень про життя у маленькому місті. Неординарний для Калуша голос літературної інтелігентної калушанки — чудова альтернатива для тих, хто звик розвивати світогляд у рамках владно-бюрократичних проблем і тенденцій. Альтернатива від Ірини Червінської — для “Вікон”.

— Іро, Євген Маланюк писав: “Як в нації вождя нема, тоді вожді її — поети”. Подивімося із цієї позиції на Калуш. Як думаєш, чи літературне середовище нашого міста настільки сміливе, щоб сказати те, чого бояться казати держслужбовці і бюджетники, і —  повести за собою  калушан?
— Почнімо із того, що літературного середовища у Калуші немає. Є поети, але — поодинці. Щоб вони становили якусь серйозну організацію — поки що не бачу. Я намагаюся згуртувати поетів, хоча б молодих, у літературній студії “КА-МА-ЛІ­я”, і бачу, наскільки це важко. То про яких вождів може йтися? Багато завжди краще, аніж один. Кажуть, що віник переломити важче, ніж соломину.

— Літературна студія “КА-МА-ЛІ-я”: яку мету і яким чином хочете досягти?
— Мета цієї літературної студії — популяризація поетів і письменників Калуша і Калущини. Тому що існує велика прірва між митцями і людьми. Люди не цікавляться літературою, і митці працюють самі на себе. Здебільшого — у ящик. Або — в інтернет. Я знаю, що є багато молодих людей, які хотіли б презентувати свою творчість, і не розумію, чому у Калуші цього немає.

Я хочу залучити за молодь, яка пише і хоче презентувати свою творчість калуському читачеві і має якісь оригінальні ідеї щодо літературного процесу у Калуші.  Здебільшого — щоб друкуватися в інтернеті, для того, щоб їх читали. Насправді ж, людина має дозріти, має розуміти, що література — не тільки для поетів, але — і для людей.

Кожна людина, яка пише, має думати, що вона пише. Коли пре — це класно. Але коли пре неякісно — то вже зле. Кожен поет чомусь вважає: я написав — і це геніально. Але, коли він викладає на сайті, де є грамотні люди, і вони починають вказувати на недоліки, то поет чомусь дуже сильно ображається. Біда у тому, що люди чомусь думають, що геніальність — Божий дар. Так. Але над ним треба працювати.

У інтернеті — більша аудиторія. Але річ у тому, що там відсутнє таке поняття, як критика. І це — важливо. Усі не те що бояться — не критикують один одного. Просто, коли комусь вказуєш на недоліки, критику не сприймають. У цьому — біда. Я маю на меті просто вчити писати грамотно, відповідно до норм української літературної мови і вимог літератури.

Коли буде вже достойний матеріал, можна буде планувати серйозні проекти: організовувати масові читання, видати антологію, коли назбирається достатня кількість матеріалу. Я думаю, що це потрібно для Калуша. Чому Калуш не має знати своїх поетів? Чому в інтернеті Україна читає калуських поетів, а Калуш не цікавиться ними взагалі? Треба із цим щось робити. Лиш би поети хотіли. Хто відчуває потребу, той приходить.

— Ти нещодавно критикувала позицію влади, яка пішла у безоплатні відпустки. Проте, це — не єдина тенденція у місті. Куди за цих тенденцій, воно прийде, на твою думку?
— До нашої теперішньої влади однозначно ставитися неможливо. На фоні попередньої вдали теперішня виграє однозначно. Чому я критикувала безкоштовні відпустки? Тому що не повідомити про це людей — безвідповідально. Я прекрасно розумію бажання мера попіаритися, бо, все-таки, вибори незабаром. Але, думаю, десь у душі він усе ж уболіває за місто. Але, переймаючи американський досвід, треба врахувати, що Україна — не Америка. І що вищій владі байдуже. Ну, пішли — і хай ідуть. У скарбниці і так грошей немає, то ще і зекономимо. А люди ж не можуть свої справи вирішити.

Є люди, які схвалюють дії влади. Є і такі, які вважають, що вона нічого не робить. Гадаю, що “сірою масою” керувати легше: людьми, які абсолютно не знають своїх прав, не розуміють, що з ними робиться, і всюди, куди не піди, — бюрократія. І дивує одне: чому люди  і досі мовчать?


— Наскільки, на твою думку, у Калуші вкоренилося те, що називають “совком”?  У чому виявляється калуський “совок” і як із ним боротися?
— Це — проблема загальноукраїнська. У Калуші — особливо, бо це — маленьке місто. У маленьких містах процеси завжди відбуваються повільніше, ніж у великих. У нас не відбувається нічого. Люди не відчули на собі тієї незалежності: що було, те  і залишилося. Якщо ви поговорите навіть із тим, хто працює на “хімії”. Там керують росіяни. У них — свої методи. Профспілка  — є, але “кишенькова”. Їй платить підприємство. І від підприємства вона нікуди не піде. А люди? Вони кажуть: “А що ми зробимо?” Можливо, молоді хотіли б піднятися на страйк. Але старші не підуть на це. Тому що вони —  пільговики. Й у старшого покоління якраз отой совок у голові: ліпше сидіти і не рипатися,  тому що начальник —  цар і бог, і як він скаже, так і буде.

Друге. Як позиціонує себе підприємство: ми — товариство з обмеженою відповідальністю. Якщо вас щось не влаштовує — пишете заяву на розрахунок, і йдете шукати нову роботу.  Альтернативи немає. І через те люди тримаються за роботу, яку мають. Якщо страйкувати, тобто, вимагати задоволення своїх потреб, то повинно йти все підприємство. А підприємство — розділене. Тому що є начальство, яке не піде на страйк. А тих працівників, які хотіли б дійсно чогось добитися, — надто мало.

Владу не переробиш. А, якщо ми почнемо якось змінювати світогляд, почнемо обдумувати, гуртуватися — є шанс. Бо основний  наслідок совка — то є тотальна байдужість, й оця байдужість є велика спільна біда українців. А для того, щоб гуртуватися, треба знати, що ти — частина тієї нації.

— Як думаєш, чи потрібні нині такі установи, як Міністерство культури та управління культури місцевих рад? Чому подібних установ немає у багатьох європейських країнах чи, наприклад, США, і там культура успішно функціонує і розвивається?
— Культура, пропагована міністерствами й управліннями, і стихійна культура — різні, кардинально протилежні, речі. Гадаю, що нав’язати кліше — не означає виховати людину. Культура офіційна — це є культура шароварна, та, яка була до незалежності. Культура — така річ, яка здатна самоорганізовуватися, самореорганізовуватися і саморозвиватися незалежно від впливів. Це залежить від натхнення одиниць, але аж ніяк не від нав’язування стереотипів. Стандарт — це є смерть для культури.

Влада мала б (але це — із царини фантастики) підтримувати культуру, але аж ніяк не втручатися у процес. Треба підтримувати фінансово, бо ж часто творчі люди не можуть дати собі ради. Може, нагодилася б система грантів, конкурсів.

Але влада культурою не цікавиться. Бо “темна маса” вигідна — нею легше керувати. Якщо люди почнуть духовно розвиватися, то ця вся система може просто тупо розсипатися. Люди почнуть думати: хто я, чому я живу, і чому мною мають керувати неправильно? У нормальних країнах люди постають і йдуть страйкувати, вимагати задоволення своїх прав. У нас того немає, бо всі бояться. А, може, прав не знають?

— Ким, на твою думку, легше бути у невеликому провінційному містечку: представником влади чи представником творчої касти?
— Влада і митці взагалі не взаємодіють. Є приклади такої взаємодії у столиці. Наприклад, формація “Остання барикада” під егідою народного депутата Олеся Донія. Але на рівні містечок — жодним чином.

Вважаю, що кожен має бути у своїй справі, і не лізти туди, де нічого не знає. Митець у політиці здатен якнайліпше курувати мистецькі проекти. Ми маємо поганий і негативний досвід із УНР. Там керували письменники, але — як можна за кілька місяців, фактично, зруйнувати державу? Коли займаєшся політикою, немає часу на творчість. Влада має бути із зубами. Політика — брудна справа і вимагає часу. 

— Чи має калуський літератор калуського читача? Що, за твоїми спостереженнями, читають калушани, і, що ти бажала б, щоб вони читали? Чому нині непопулярні у Калуші бібліотеки, і якими ти їх бачиш для того, щоб вони такими стали?
— Швидше не має, ніж має. Враховуючи те, яка література стоїть на перших полицях, і зачитана до дір, — читають жінки і читають жіночі романи. Молодь читає також молодих — беллетристику, розважальну літературу. Серйозну не читають, бо треба думати.

Згідна із цитатою шоумена, письменника й актора Антіна Мухарського. Він у одній зі своїх лекцій сказав: “У розвинених країнах еліта становить від 15-20% населення. У нас заледве добіжить до п’яти”. Я вважаю, що для того, щоб людина почала цікавитися літературою і культурою, треба, принаймні, три фактори: 1) щоб людина була нагодованою; 2) щоб людина мала у що одягтися; 3) щоб людина мала де жити. Щоб не “сушила” собі голову цими проблемами. Коли людина перенасичується цими матеріальними благами, вона починає думати про щось вище. Нині ж просто немає часу думати про літературу і культуру. Коли у кишені порожньо, а ти не знаєш, що буде завтра, то тоді не до культури і не до літератури. Я думаю, що це — тенденція не тільки у Калуші.

Щодо бібліотек, то вони приймають літературу, якщо ти їм даруєш. Їм виділяють кошти, але не такі щоб упорядкувати хороший і багатий книжковий фонд, тому книжки місцевих не купують, бо грошей на загальноукраїнську літеатуру ледве вистачає.

— Чи здатне, на твою думку, літературне середовище Калуша створити бренд міста? Наприклад, написати роман,  у якому фігурував би Калуш? Чому літератори не пишуть про наше сьогодення?
— У нас є один автор у Калуші, який писав про Калуш вірші. У в нього є збірка “Під Карпатами місто”. Це — Іван Павліха. І там він пише про Калуш і про його проблеми. Так що не можна сказати, що Калуша немає у літературі.

Я навіть і серед українських поетів і письменників не знаю таких, які писали б про наше місто. Це вже більше роблять краєзнавці. У основному, пишуть про столицю, а коли мають на увазі своє містечко, то — перейменовують. Така тенденція.

— Літературний жанр фейлетонів і памфлетів ділять журналісти і письменники. Чому у Калуші не сміються “на злобу дня”?
— Відповім словами Івана Павліхи: “Жанр байки і фейлетона був актуальним тоді, коли не можна було вголос сказати те, що думаєш”. Тоді говорили завуальовано. Зараз говорять усе, що думають. Може, через те воно і відмирає.  Друге: зараз — постмодерн. А він сам по собі є депресивним. А літератори також схильні орієнтуватись один на одного, на загальні тенденції. Віяння підхопили — і пишуть одне і те ж. А, хоча, я не сказала б, що не сміються. Ігор Гаврилюк пише. У нього злободенні такі тексти.

Просто, чому люди не сміються? Бо час такий, коли не до сміху.

— Дякую, Іро, за особливий погляд. Постійного творчого злету!

Розмовляла Юля БАЛІЦЬКА, журналіст


ФУНДАМЕНТ
(соціальна сатира)

Цьому фундаменту років з п’ятнадцять,
І регулярно дощі його лижуть,
Ще й обвівають вітри сивобуйні,
Навколо – трави, будинки, дерева.
Він проклювався масивом бетонним,
Виріс із ґрунту й застиг у чеканні,
Сойки сідають на крайчик холодний
І зазирають униз, де бур’яном
Все поросло, а змогли – прочитали б
Чорну символіку графіті. Люди
Раптом сполохали сойок, ті – в небо.
Більше пташки не дивились на землю.
Люди. То були старі і не зовсім,
Тихо по черзі за мури ховались,
Щоби чужі не побачили раптом
Тіла частини, котрі для дружини.
А біля того творіння з бетону
Вгрузла у землю каплиця із дошок –
Там прихожани завзято співають
Гімни й молитви прийдешньому Богу.
Всю цю картину довершує напис
На розмальованій дошці на палях:
“Землю освячено митрополитом”
Для будівництва міського собору
Рівноапостольних матері й сина.

загрузка...
Для того, щоб додавати коментарі, потрібно Авторизуватись.
nota_04.11.2013 4:58:48

Цікава розмова.
Молода активна людина в нашому місті, яка готова щось робити - це вже +.
Де знайти однодумців? Як об,єднатись? Фактично, літературного життя в Калуші немає. Були дотепер якісь рідкісні й маловідвідувані презентації книг(частіше краєзнавчого змісту), обов,язкові святкові заходи( одноманітні, заяложені...) Це далеко не мистецьке життя 70 000 -го міста. Коло однодумців, просто люди, здатні мислити, читати, творити...Де і як їм знайтись?

Georgij_06.11.2013 11:06:01

Соціальна сатира - 12 балів!

Авторизація


Запам'ятати та автоматично входити на сайт

Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах: