Сьогодні калушанин Ігор Кернер, — як і більшість меломанів зі стажем, на пенсії. Живе удвох із дружиною у трикімнатній квартирі. У кімнаті Ігоря Кернера — картини. Це пейзажі калуських художників, які подарували господарям їхні друзі або самі автори.
Ігор Кернер знайомить зі своєю книжковою шафою. Тут багато історичних романів, детективів, краєзнавчих праць. У шафі — колекція вінілових платівок
— Це — те, що залишилося, — каже Ігор Кернер.
Показує стос платівок. Тут переважно виконавці блюзу.
МУЗИКА «НА РЕБРАХ»
Ігор Кернер пригадує, як діставали перші вінілові платівки. Комусь — у кого були родичі, які могли по службі їздити за кордон, щастило більше.
Сам колекціонувати платівки почав іще у школі. Зібрав чималу колекцію. Мав старших класиків — Сream, Creedance, Clearwater Revival, і молодших — Janis Joplin, Doors, Jimmi Hendrix, Pink Floyd, Slade. Однак, усе це з’явилося не одразу.
— Коли я ще у школі вчився, у мого друга Міші Дитчука, батько був моряк. Він привіз йому кілька дисків. У тому числі «Роллінгів». Я попросив переписати. У мене вдома був грамофон із динаміком. Голка була металічна. Диски, які випускалися на початку минулого століття, мали 78 обертів. Диски були дуже тверді. Не такі, як ці, — показує на вініл. — Якщо падали на підлогу, вони розбивалися. — Я жив у будинку навпроти церкви (святого Архистратига Михаїла. — Авт.). Ми виходили у центр міста. У нас було радіо «Spidola». Одного разу взяли вініловий диск із «Роллінгами». А він — нічого не грає, шипить тільки, — пригадує. — Я потім довго відмолювався від Міші, що зіпсував диск.
У 1970-их роках радіоли та програвачі вінілових дисків стали доступними широким масам. У інтер’єрах радянських квартир з’явилися «Spidola» та «Radiotechnika». Їх купували у комісійних магазинах за будь-яку ціну, часто відмовляючись від мебельних гарнітурів, посуду чи побутової техніки.
Ігор Кернер уже не зберігає перший програвач. Він давно вийшов із вжитку. А от — перші стерео-навушники не тільки зберігає, а й використовує.
— Коли з’явилося стерео, ми знали, що вигадали щось нове, — пригадує Ігор Айзекович. — Друг, Вова, мені сказав: «Хочеш стерео?» Вони куплені у 1969 році. Це львівські навушники, які коштували на той момент 20 рублів. Їм уже 45 років.
Вова перепаяв моно-адаптер, і зробив вихід для навушників. Це був зовсім інший звук!
Підпільна фабрика, де нову англійську та американську музику записували на вініл, була відома не всім.
— Якось ми поїхали до Львова. Знайшли фарцовщиків, — пригадує Кернер. — Замовили — «Роллінгів», «Бітлів». «Квінів» ще не було. «Black Sabbath» я ніколи не любив. Приїхали додому. Зібралися у Шурика Ремешевського. Дівчат запросили…Тоді ще ніхто не знав, щоб горілки пити. Ніяких і доходів у нас не було…
— Ну — все, починаємо із «Бітлз», — продовжує Ігор Кернер. — Поставили… Німа сцена. А потім — замість «Бітлз» голос каже: «Що! Бітлів захотів?». Це був справжній «бед-тріп». Хлопці — у бій. Що, збираємося, їдем! Десять пацанів. Потім, самі ж, стали сміятися із себе... …
Вініл зберігали в одного із компанії — у того, хто мав програвач, пригадує Кернер.
— Ціни були страшні! Два рублі треба було заплатити! (За один вініловий диск, записаний на рентгенівському знімку. — Авт.).
Тож кожен хотів мати свій програвач. У 1970-их на зміну радіолам прийшли магнітофони.
— Ми з Ігорем розвантажували вагон. Трохи нам допомогли батьки. Удень нам платили 15 рублів. Я свою частку вклав у магнітофон.
Пам’ятає, як «міксував» перші записи.
— У мене була чергова бобіна. Туди всьо пишеш. Був сусід. У нього — теж магнітофон. І «дєжурна» бобіна. На одну бобіну — збираєш «The Beatles», на іншу — «The Rolling Stones», ще на третю — Кліфа Річардса... Зловив пісеньку — і туди… Зате потім, коли якась вечірка… Вечірки були у когось на квартирах. Ми не тільки слухали — обов’язково танцювали. Танцювали, хто як уміє. Усе залежало від чуття ритму і фантазії.
Твіст у 1950-их був дуже популярний. Кернеру — це запам’яталося, як і переважній більшості із його покоління:
— Пам’ятаєте фільм «Кавказька полонянка»? Там, де вони танцюють твіст. «Ви давите окурок… Второй окурок… Давите носком левой ноги. А теперь оба окурка вы давите вместе!» Так і було…
Книги польською мовою читатиме онучка
МІНЛИВА МОДА
Усі знають класичний образ рок-н-рольника: довге волосся, широкі джинси, футболки із буквами і малюнками. Виявляється, це було ризиковано.
— Не пам’ятаю, скільки було років. Мабуть уже паспорт мав. У нас була велика компашка. Збиралися у парку. Пізно ввечері нам не стало дрів. А сторож придивився. Нас там було чоловік шість або вісім. Він подзвонив у міліцію і приїхав «бобік». Нас забрали у «каталажку». А там — ніхто не казав, що «Ми тебе стрижемо, бо ти штахети ламав!». Якийсь був старший «мєнт», що його і дитина, напевно, така ходила «лахмата». І він вирішив, що можна на нас «відбитися».
Зразки для наслідування радянські неформали шукали у польських журналах
— Були й інші курйози… До сих пір дехто згадує, з тих, хто ще живі. Затримують раз. Привезли. Із гітарою. Як зробити, щоб не забрали гітару? «Чия гітара?». «Не моя!». «А де взяв?». Кажу: «Я відповідаю. Значить, сьогодні моя”. “А, ти відповідаєш?” Звичайно, було неясно, як краще. Я не знав, як викрутитися!
Мода мінялася часто. Спочатку — вузькі штани, що їх одягнути не можна було, не натерши п’яти милом. Пізніше, через п’ять років, — перейшли на кльоші.
— Дупа — вся мала бути в обтяжечку. Потім — штани на всю ширину матерії. Так, щоби «шкарбани» закривали. Кофти — на замочку, двоколірні. З одного боку біле, з іншого — синє. І такі самі «шкарбани» були. Сині, а носок — білого кольору. Вже у сімдесятих — джинси терли. Але я завжди вважав, що це дурне!
Щоб виглядати стильно, ганялися за журналами, переважно польськими.
— У 1960-ті роки не було ніякої інформації, як виглядати рок-н-рольнику. Збирали і наклеювали малесенькі фотографії. Інформацію треба було десь брати. Виписували газети і журнали. Польські, болгарські. Там іноді щось проскакувало.
Почуту на платівках музику хотілося відтворювати.
— Першу групу заснували — по підвалах, на подвір’ях «чесали». Потім — нам на шахті 50-річчя Жовтня запропонували (у Кропивнику. — Авт.). Виділили кімнату, де захотіли зробити клуб. Тоді часто відбувалися виступи самодіяльних гуртів на урочистостях. «Люди встречаюся, люди влюбляются, женятся…» (Співає. — Авт.) Нам дали підсилювачі, які використовували у кінотеатрах.
Грали на клавішах, гітарах. Барабану спочатку не було, тому його зробили самі.
— Барабан був дуже смішний. І барабанщик. Він був повністю позбавлений слуху. На нічому більше грати він не вмів. Потрапляв завжди «поза касу». Це було подвигом не збитися… Я співав… Польські пісні. «Червоні гітари», пісні із «Трубадурів»... З англійською було гірше, треба було вчити слова на слух.. Потім барабанщика замінили. Кузя — сильний барабанщик. Він вмів співати по англійськи «Creedence» «Hey, Tonight»…
ВІНІЛ — НЕФОРМАТ?
Ігор Кернер дістає платівки. Memphis Slim «The Legacy of The Blues», Сzeslav Nieman, Bob Dylan. Розкладає на столі платівки, старі фотографії.
Платівку John Mayall привіз із собою із Німеччини:
— Я тоді працював на ТЕЦ. Отримав туристичну путівку. У 1975 році. Виїжджали зі Львова, була 16-денна туристична поїздка. Через Пшемишль заїхали на Краків. Мали великий похід до середмістю. Там я і купив платівку Czeslav Nieman.
— Блюз — це музика! John Mayall — легенда. Він починав із групою «Blues Breakers», потім грав у групі «Сream». Він значно раніше почав від тих, хто зараз вважається «титанами». Зараз йому за 70. Живе в Англії. Зараз звичайно, не гастролює, бо гастролювати у такому віці вже тяжко і непотрібно. Зараз він працює у студії. Ці люди для теперішнього телебачення в неформаті…
Платівка John Mayall — одна із найбільш пам’ятних для господаря
Спілкування із поляками не було для Кернера проблемою, хоча це і була чужа мова, який не має родичів у сусідній країні. Однак ще у шкільні роки Ігор Кернер захопився листуванням із польськими ровесниками.
— Це були 60-ті роки. Я вчився у школі. Влодек Мисюра (учасник гурту «Голубий експрес». —Авт.) і писав, і читав по-польськи. Вони переписувалися із Польщею. Я теж зацікавився польськими журналами. Ми отримували «поштувки». Це була така квадратова відкритка, на якій був запис. Отак ми отримували музику. А наші «пірати» робили — не так. То так називалося — «музика на ребрах». Вони її самі записували…
«МОЯ БАТЬКІЩИНА — ЦЕ КАЛУШ»
У школі та після армії Ігор Кернер грав у групі «Голубий експрес»:
— Вітя Куцела «Фітіль», Женя Андрущак, Павло Рогачов. Збиралися грати у клубі ТЕЦ. Ще раніше — виходили у двір. Збиралися на «п’ятачку». Тоді так називався не базар (на вулиці Богдана Хмельницького. — Авт.) Так звали сходи біля гастроному у центрі, на площі Героїв. Учасників — уже майже нікого не залишилося. Тільки Вітя, що пропрацював усе життя на автобазі, ще досі живе у Калуші, на Нафтобурмаші.
— Колись музиканти були задіяні у ресторанах, кафе та на промислових підприємствах, — пригадує Ігор Кернер. — Тепер же, приблизно із середини 90-их років, увесь цей плацдарм безжально знищено. І зник він, дякуючи тотальному засиллю фанери. У так званому шоу-бізнесі переможці всяких кастингів зі сцени, з ерканів телевізорів та FM-радіо шпарять під фонограму без участі музикантів.
— Колись самодіяльних музикантів було більше?
— Стопроцентно. А тепер — прийшли ми якось із другом у колишнє кафе «Фараон». Написано на дверях «Живий звук». … Ми сіли. Через деякий час проходить дівчина, і співає під «фанеру» «Зніми ту табличку!» — кажу їй. «Ми все це чули — барабани, клавіші, саксофон. Але ми бачимо тільки тебе». Здається, вона мене не зрозуміла…
— Зараз музиканти не мають можливості зіграти?
— Колись у кожному ресторані у Калуші були музиканти: четверо-п’ятеро. У «Прикарпатському», «Веселці», «Ільмені», «Лісовій пісні» обов’язково була банда музикантів. Два гітаристи, клавіші, барабани, і може ще хтось на духових інструментах — саксофон або труба. Це була їхня друга робота. Вдень вони працювали деінде. Ввечері йшли на другу роботу, де отримували зарплату.
Репетиція у клубі Калуської ТЕЦ. На фото: Ігор Кернер, Вова Чорнов, Шурік Ремешевський, Мирон Машталір, Толік Логіновський
— Як називалася Ваша команда?
— «Голубий експрес». Із них живий — тільки Толік Логіновський. Він зараз живе у Красноярському краї. І, мабуть, усе. Інших — уже немає. Ще тут сфотографовані Вова Чорнов, Шурік Ремешевський, Мирон Машталір.
— Ви їздили на гастролі?
— Ні, ми грали тільки у Калуші.
ПРОФЕСІЙНИЙ «Max Kerner Group»
Ігор Кернер вмикає DVD-програвач. Він грає. Звучить музика у виконанні Max Kerner Group.
— Можна щось включити!.. Щось є! — вмикає музику. Грає диск, який подарував йому син.
Ігор Кернер — не став музикантом. Працював ціле життя на промислових підприємствах — на ТЕЦ, у цеху на «хімії». А от його син, Макс — професійний музикант. Грає на бас-гітарі із групою «РокФеллерс», що грають кавер-версії на всесвітньо відомі шлягери, яка виступить у Калуші цими вихідними.
Господар регулює силу звуку на підсилювачі. Поправляє навушники. Дерев’яні колонки, підсилювач «Электроника» — все працює вже десятки років.
Блюз від Ігоря Кернера на вінілі легендарних американців із Мемфісу «The Legacy of The Blues»
Ігор Кернер гордиться тим, що народився і виріс у Калуші. Так вчив і свого сина.
— Моя батьківщина — це Калуш. Тут жили мої предки, тут живу я. Була Австро-Угорщина — тут був Калуш. Була Польща — тут був Калуш. Зараз Україна — і тут Калуш. Думаю, що все залежить від людей, які живуть у тому чи іншому селі, місті чи державі.
Не зважаючи на пенсійний вік, Ігор Кернер ні на що не скаржиться. Тільки журиться, що в теперішній час — живий звук став у естрадній музиці рідкістю.
— Сьогодні у найкращому випадку на сцені стоять музиканти, але «мебельні», Все, що залишилося нам, меломанам зі стажем, — це ностальгійні спогади про живий звук. І напевно, таке жалюгідне становище із музикою буде до того часу, поки на законодавчому рівні не будуть заборонені виступи із фонограмою.
Біографія
1951 рік — народився у Калуші;
1968 рік — закінчив середню школу №1 (зараз у цьому будинку — Калуський коледж культури і мистецтв);
1970 рік — почав збирати платівки;
1978 рік — народився син Макс.
60 років рок-н-ролу
Історія рок-н-ролу нерозривно пов’язана із розвитком вінілового звукозапису.
20 травня 1954 року пісня «Rock Around the Clock» була випущена Максом Фрідманом і Джеймсом Майерсом і мала шалений успіх. Бунтівна молодь 1950-х сприйняла її як гімн нонкомформізму нового покоління.