У Європі активне будівництво залізниць почалося в 60-х роках ХIХ століття. Паралельно з будівництвом стандартної залізниці, у передгірських й гірських зонах з останньої чверті століття велося і будівництво лісових вузькоколійок завширшки 700-760 мм. Початкове призначення — доставка деревини із карпатських лісів безпосередньо на лісопильні та лісохімічні заводи, транспортування робочої сили.
50 років тому загальна протяжність вузькоколійок у Карпатах сягала тисячі кілометрів. Але потім їх визнали нерентабельними і почали демонтувати. Руйнування довершили часті в горах повені. Зараз відновлена лише одна вузькоколійка — у Вигоді Долинського району. Цією дорогою возять на роботу лісорубів, а з Карпатських Горган — ліс. А ще їздить ”Карпатський трамвай”.
У 1878 році, лише через 17 років після “народження” першої в Україні Львівської залізниці, віденський підприємець Леопольд фон Поппер заснував тут невеликий тартак, а потім проклав вузеньку колію — лісову вузькоколійку, яку колись називали “конка”.
Спочатку використовували кінну тягу, а на початку минулого століття перейшли на парову. Перед Першою світовою війною барон Поппер продав вузькоколійку британському акціонерному товариству ”Сільвінія”.
У радянський час Вигодську залізницю інтенсивно використовували для вивезення карпатського лісу — його потребувала відбудова повоєнного Донбасу. Найбільшої довжини вузькоколійка досягла в 60-х роках — 180 км.
З 2000-го лінію вздовж Мізунки експлуатують за первісним призначенням. Нею регулярно курсують вантажний потяг і потяг, що перевозить лісорубів. Нині з двох гілок у робочому стані залишається одна — у напрямку села Мізунь. У напрямку Мислівки рейок практично вже немає — розібрали та здали на металобрухт. “Карпатський трамвай” експлуатує фірма ”Уніплит”. З 2004 року його використовують і з туристичною метою.
“НІФІГА-НІФІГА”
“Карпатський трамвай” катає туристів щочетверга, суботи та неділі об 11.00 та 15.00. Однак, питатися і домовлятися краще заздалегідь. Приблизно один раз на місяць трамвайчик їде горами не 4 години, як зазвичай, а — вдвічі довше.
Сьогодні маршрут — “традиційний”: Вигода — Дубовий кут (попри заповідник ”Ширковець” до Нового Мізуня, відвідування джерела мінеральної води “Горянка”, Мізунські водоспади. — Авт.).
Уже за дві години до відправки трамвайчика біля пам’ятника паровозику збираються люди. Поки що це — поодинокі автівки, де нудяться діти, не маючи чим себе зайняти посеред абсолютно цивілізованих акуратно підстрижених газонів. “Паровозик” — це умовне місце, яке називає директор товариства “Карпатський трамвай” Любомир Яцків, пояснюючи телефоном, як не загубитися у невеличкому селищі. Насправді, пам’ятник Карпатському трамваю — це паротяг ВП-4 випуску 1948 року. Раніше він бігав по лініях, тепер слугує таким собі дороговказом. Біля нього Любомир Яцків видає квитки на проїзд. “Ніфіга-ніфіга”, — заперечує він тим, кому нетерпиться отримати квиток. У руках чоловіка — імпровізований список попередніх замовлень. “Людмила є? Денис? Андрій? Ніфіга-нафіга, спочатку квитки тим, хто замовляв”.
”Ніфіга-ніфіга” — фірмовий вислів. І незрозуміло: чи це штучна частина створеного іміджу (бо саме це “ніфіга-ніфіга”, вставлене дуже доречно у потрібний момент запам’ятовується ледь не найбільше з усієї мандрівки. — Авт.) чи, справді, — приліпилося до чоловіка, так ніби зроду-віку рідне.
Однак, навіть це добродушне “ніфіга”, яке би мало розрядити обстановку, людей не заспокоює. Бо біленькі клаптики паперу у руках Любомира тануть, а навколо — ще ціла купа людей, які ризикують нині повернутися додому ні з чим. На диво, нікого не лякає навіть погода: небо ніби дразниться — то в момент затягується чорними хмарами і починає лити дощ, а відразу ж потому — виглядає сонце і починає так припікати, що аж соромно робиться від того, що сумнівався та лаяв подумки мінливі гори.
— У нас дощ ненадовго, не переживайте, — жартує Любомир Яцків. — Як іде, то лише зо дві години.
Проте погода таки впливає на настрій людей: ті, що приїхали з дітьми, намагаються потрапити до закритих вагонів. Як з’ясовується пізніше — таки недарма.
— Шеф, я “кабріолет” замовляв, — мне у руках квитки якийсь чоловік.
Із-за повороту виїжджає потяг. Два вагони — із заскленими вікнами, у ще двох — вікна без скла, тобто, продуваються наскрізь. Оці вагони з дахом, але без вікон і є “кабріолетом”. Одразу кортить забратися сюди, але квиток із позначкою “Д” гонить від самого хвоста до переду поїзда. “Д” — то дизель, він попереду”, — пояснює двом жінкам якийсь чоловік.
— Назад будемо їхати задом-наперед, — це вже мій прогнозує. І не помиляється. Дизель — це, мабуть, найбільш незручна із частин Карпатського трамвая: вікна розташовані дуже високо, дітям доводиться їхати стоячи, щоб розгледіти краєвиди, а малюки навіть стають на крісла та висуваються через вікно. Із переваг — вагон маленький, тому там збирається досить невелика група людей. Це — комфортніше, і навіть якось по-домашньому. Плюс, коли вже поверталися назад, негода взяла своє: різко похолодало, а у вікно періщив сизий важкий, теж — карпатський дощ. Компактний вагончик, зігрітий диханням десятка людей, вже не здавався таким невигідним.
А поки що — відкриті вікна і великі очі. Рушаємо. Переїжджаємо старим мостом річку Свіча. Поруч тече Мізунка. За однією з версій, на перетині цих двох річок було вигідне місце для промислу, тому й утворилося поселення Вигода. Про це, звісно, розповідає Любомир Яцків. Він розпочинає із історії вузькоколійки. За всю дорогу він кілька разів “заряджав” усіх позитивною енергією. Може, у тому щось і є, бо щоразу енергію мали брати від води, яка, як відомо, очищує та зцілює людський організм: “Піднімаємо руки, плескаємо у долоні, рахуємо: раз, два,… Загадуємо бажання, усі загадали? Тепер кажіть: річечко, річечко, сповни моє бажання”. “Річечко, річечко”, — поряд бурмотять діти. “От, моє вже збулося. Я загадав, щоб ми щасливо переїхали через міст”, — жартує чоловік.
Його оповідки перемішані байками-міфами та українською музикою. Народні мотиви у добротному виконанні відомих українських співаків серед спокою українських гір сприймаєш зовсім по-іншому: ти їх просто починаєш чути! Але лише до тих пір, поки цю хвилю не перебиває чергова дитяча захцянка. “Мамо, пити. Ні, мамо, канапку. І печенько. Три”.
— Ця гора має назву Церковище, — розповідає Любомир Яцків. — У XIII столітті тут був великий замок. Коли в Карпати прийшла татарська орда, весь навколишній люд сховався у ньому. П’ять днів і ночей тривала облога, проте ворогам не вдалося зломити опір гордих та відважних бойків, причому жінки билися нарівні з чоловіками. Тоді татари передали в замок звістку про те, що всьому жіноцтву вони дарують життя. Нехай, мовляв, виходять і беруть із собою найдорожче. За якийсь час вражені завойовники побачили таку картину: всі бойківчанки взяли з собою… чоловіків! Тоді татари відступили. А за кілька днів прийшли інші ординці й розбили замок вщент. Ніхто не врятувався. На згадку про цю подію через кілька віків тут поставили хрест.
Кілька років тому монахи з Гошівського монастиря проводили розкопки і знайшли залишки фундаменту замку. Вигодці розробили проект з вивчення історичної спадщини і направили на конкурс для отримання гранту. Якщо будуть гроші, залучатимуть до робіт студентів. А ще хочуть досліджувати старі капища на горі Лисій.
Їдемо попри гідрологічну пам’ятку природи загальнодержавного значення. Ширковець — одне з унікальних карпатських боліт. Карликові сосни створюють цікавий, незвичайний для Карпат мальовничий краєвид. Болото виглядає як звичайно, заросла травою територія, але під нею ховається трясовина, через яку — лише кілька стежок.
— Одного разу у нас знімали програму “Весілля за 48 годин”, — розповідає Любомир Яцків. — То мало бути стилізовано: ніби нападають розбійники, шукають чорну валізу. І ми погодилися, заховали валізу в одному із вагонів. Ті розбійники нападали на нас, а ми так помаленьку їхали — може, 10 км на годину — щоб вони змогли нас наздогнати. Але забули їх попередити про болото. Вони нас наздоганяють. А самі грузнуть у болоті. Ну, ми їм допомогли, витягли, помили. Валізу вони знайшли, у час — вклалися, і все закінчилося добре.
Тепер у Карпатському трамваї можна справляти весілля на замовлення. Любомир Яцків щиро рекламує таку можливість.
І ось — перша зупинка. Роздають пластикові склянки. Йдемо куштувати воду із джерела мінеральної води ”Горянка”. Вода витікає ніби з-під землі: вихлюпується із чорної, вузької труби, до якої шикується черга. У радянський післявоєнний період біля села геологи відкрили джерела мінеральної води типу ”Нафтуся” і згодом у Новому Мізуні були збудовані санаторії-профілакторії Вигодського лісокомбінату і калуського заводу ”Карпатнафтомаш”.
За своїми якостями новомізунська вода не поступається іншим відомим лікувальним водам. Вона навіть виліковує виразку шлунку.
Раптом над головою лунає постріл. На мить здалося, що то хтось бавиться петардами, але звук — гучніший. Знервовані щоденними новинами з фронту, люди починають оглядатися. Чоловік, одягнутий у гуцульський одяг, тримаючи у руках карабін, починає виправдовувально гучно волати: “Ну, що, є тут бандерівці?”. Ясно: рекламний хід: фотосесія — 10 гривень. Охочих — не бракує. Особливо біля Мізунських водоспадів. Потяг пішов на маневри, залишивши пасажирів на півгодини сам-на-сам з горами. Починає накрапати дощ, жінки дістають дощовики. Молодь — фотографується. До купання охочих нема. А грибів у горах!!! Хтось відійшов два метри по нужді — і вже несе повний кулак білих. “Багато грибів…, — зітхає жінка. І не договорює.
Нарешті, під’їжджає трамвайчик. Усі полегшено переводять подих: небо супиться і сипле густим дощем. Гори одразу починають здаватися грізними і наче навіть сердитими. А закритий дизель — аж занадто теплим і затишним. “Шеф, пічку включай”, — хтось жартує. Повертаємося.
На зворотній дорозі чекає ще одна зупинка, яку Любомир Яцків завзято розхвалював ще на початку подорожі. Колишній санаторій “Джерело Прикарпаття” у Новому Мізуні, збудований у 1985 році, ще донедавна був знаменитим далеко за межами області завдяки лікувальній мінеральній воді та цілющому гірському повітрю. Сюди для реабілітації приїжджали навіть радянські космонавти, які поверталися з подорожі на навколоземну орбіту. Кілька років тому потужна повінь пошкодила системи водопостачання та каналізації. Тепер санаторій оживає лише під час напливу туристів із Карпатського трамваю. По інший бік — хиткий підвісний міст, який, щоправда, сьогодні приваблює лише небагатьох. І дарма: красиві відчуття, і були б красиві фото — але “мильниця” підвела: просто відмовилася працювати в умовах непогоди та хиткої долівки під ногами.
Повз самотній намет із сувенірами йдемо до санаторію — пробувати “смачні пампушки, цілющий карпатський чай, хто хоче “хвоїнку” (40-градусну горілку, настояну на карпатській хвої. — Авт.).
— Знаєте, що таке “хоїнка”? То поляки так називають новорічну ялинку, — розповідає Любомир Яцків, навмисне змінюючи у слові букву “о” на “у” .
А дощ періщить так, що навіть голодна і спрагла карпатського чаю (і не тільки) черга розгублено розсмоктується. Хтось біжить до санаторію, а хтось, із паперовими склянками у руках, — до вагонів: принаймні, на голову не ллє. Мужньо виборюємо у непогоди три пампушки, три склянки чаю і один — кави. Холодні пампушки пахнуть ваніллю, а теплий чай — липою і ще якоюсь ледь вловимою гіркотою. Ковтаємо і — по вагонах.
Далі їдемо мовчки. Точніше, мовчать екскурсоводи: можливо, так задумано, й усі історії-байки на сьогодні вже вичерпалися. У горах тихо плаче дощ і пітніють вікна у вагоні. Вікна — високо, їх ніхто не протирає і гір вже майже не видно. Усі слухають музику і радіють затишку, бо надворі відчутно похолодало. Здається, так їхав би не лише до Вигоди, а десь далеко, за небокрай, щоб назавтра прокинутися у якомусь новому незвіданому місці. Гір критично мало. Навіть не гір, а емоцій, тихого спокою і сірого смутку. А хочеться ще сонячного пралісу і теплого, просоченого запахом хвої повітря. За вікном западає вечір. Приходить швидше, ніж мав би — бо ж непогода. Починають товктися діти: їхнє терпіння у чотирьох стінах вичерпалося. Любомир Яцків оголошує про закінчення подорожі і дякує всім за компанію. “Ніфіга-ніфіга”, — припечатує наостанок.
4 години горами… Хотілося в одному місці побути не 10-20 хвилин, а мінімум кілька годин, а інше — минути, не зупиняючись. Але, з іншого боку, якби не ця подорож, звідкіля б то знати, що такі місця — існують?